22. падолиста 1914.
Дня 11. жовтня 1914 виїхав я зелїзницею з М. (Nagymihaly) на Угорщинї в крайно смутнім настрою. Тут 4. жовтня помер від холєри мій добрий товариш в дорозї, ґр.-кат. військовий сьвященик Фелїкс Щурко, чоловік дуже характерний і дїяльний громадянин. Мене замкнули на 5 днів карантини, бо я з ним разом жив, спав і помагав єму у недузї; я вже й сам написав завіщанє, хоч з того "маєтку" в Галичинї певно слїду нема; від родини не мав я відомостий уже з півтора місяця — одним словом: смуток. Стілько всеї потїхи було, що показало ся місто, само собою досить гарне, але нечувано дороге — і їхало ся на північ до своєї нещасної, обдертої і споневіряної, а проте милої Галичини. Туди в сторону Ужка вже перед кількома днями пішов мій віддїл війска і мої щоденні товариші, отже лекше було на душі, що знову вертало ся до своїх. В компанїї і смерть мила — сьвідомість сеї пословицї ставала щораз яснїйша.
Але їзда зелїзницею підчас війни — се одна велика мука. З Михайловець до стациї Ставної (Fenivesvólgy) їхав я майже цїлу добу, а у Ставній ждав я три днї на дальшу їзду, спав на лавках у ваґонах, а в день блукав то по стациях, то по сїльських дорогах, о скілько можна було ногами рухати у бездоннім болотї. Стациї під Карпатами тілько що доводили до порядку, виглядали вони як жидівські заулки в Галичинї, занехарені до безпамяти, облиті вапном, а місцями і кровю, бо війська, що їхали на північ, нераз різали худобу прямо коло шин. На ваґонах великі написи: "Cholera! — desinfizieren!" На бічних шинах вози з хорими, в селах холєра, до того прикрий осїнний дощ, недостача відповідного харчу, хлїба, часописий, студїнь — се все разом могло довести й найспокійнїйшого чоловіка до чорної мелянхолїї. Але що правда, то чоловік на війнї байдужнїє на недолю людську і свою — і се єго, як коли, навіть ратує.
Зі Ставної виїхали ми вже з набором возами до Турки. Їхали цїлих 20 годин! Найбільше часу забрала 6-кільометрова серпентина на Ужок, у сухий час для одного воза зовсїм вигідна, але для табору з вагою перешкода незвичайна. Перед тижнем був тут великий снїг; він стопив ся і счпнило ся страшне болото, котре сотки робітників розгортали на бік і воно великими сивими потоками спливало по спадах гір. Мимо того дорога, видерта таборами майже до самої основи, була тяжка — і треба було кілька годин, щоби вози видобулись на верх. Я вийшов пішки на Ужок поперечними стежками не більше як за годину, і ждав майже до півночи на табор, попиваючи на пустій стациї чорну каву, котру на бензинї зварив менї знакомий автомобілїст. Сей добродїй вилїз перед кількома днями на Ужок зі своїм самоходом, але зіпсував єго так, що нї назад нї наперед, отже ждав поки почне ходити зелїзниця та забере самохід до Будапешту до направи.
Села на полуднє від Ужка (люди кажуть: Ужка, не Ужока) се наші українські села, тілько поназивані по мадярськи: Волосянка — Najasd, Луг — Lugetes, Ставна — Fenivesvólgy, Кострин — Csontos*, Жорнова — Molomret і т. д. Нїхто і не здогадав ся б, що тут живуть наші люди. Але се такі бідні села, що я — хоч переїхав і перейшов уже тепер підчас війни майже тисячу кільометрів здовж і поперек Галичини — нїде таких у нашім краю не бачив. Просто хлїви для худоби, а не людські оселї. Нарід брудний, дїти в одних сорочках. Школи мадярські, декуди по церковних школах учать дяки української мови читати (не писати!). Корчем без лїку, хоч тепер вони були звичайно незамешкані. Страшно прикро дивити ся на сю нужду. Дивним дивом, що находили власти й по тих селах москвофілів і забирали сьвящеників. Підчас наїзду Москалїв мали тутешнї селяни рабувати коршми, які селянам дали ся стільки в знаки. Богато з них покарано.
Від Ужка і стациї Сянки в бік у сторону присїлка Яворова тягне ся на 900 до 1000 метрів висока рівнина, де при кінци вересня була битва з Москалями. В часописях було, що тут згинуло 8000 Москалїв.
Ще тодї як я їхав на Ужок, вертали сотки жовнїрів з похоронів, вишукували по лїсах і дебрах непохованих від двох тижнїв жовнярів.
Коло самої стациї Ужок на горбочку кільканайцять росийських гробів, два чи три з них "масові" — ту лягло "за царя і отечество", як написано на однім гробі олівцем (отечество на Ужку!), може кількадесять донських і волжських козаків, між ними якийсь Денисенко, (мабуть Українець).
Дальше як іти гостинцем, то видко при попалених коршмах, під лїсом при дорозї поодинокі могилки, одна з них з написом: 2 Russen, 1 Jude und 1 Christ. Оба під хрестом.
Боєвище се, на котрім я пізнійше мав невелику "приємність" жити цілих девять днїв, повне ям від ґранатів. Такі зелїзні галушки летїли десь з верхів понад Ужком. Летіли чверть милї або і більше, ломили по дорозї телєґрафічні стовпи і смереки, вбивали ся в поле, виривали яму на кілька метрів довкола, часом і глубоку на метер і розсипували оловяну начинку на людий. Такої начинки, себто оловяних куль, повно на поли. Смутне вpaжінє робив зломаний ґранатом чи шрапнелем хрест (по вирваних трісках було видко від чого звалив ся), що лежав у болотї, немов на знак, що тепер не пора на любов ближнього і на всю христянську етику.
Потім котрийсь тренспалив єго, щоби сьвята річ не валяла ся, тай — щоби загріти ся...
Місцями видко малі окопи і коло них купи гільз з патронів, у лїсї на горбку становища наших армат, і коло них жовті бляшані пальники (Zünder), то ту то там росийські скринки з патронів, бляшанки з консерви, покинені і заболочені річи вояцькі і т. п. А що ще найбільше нагадувало недавну борбу і марші великих таборів, се на дорозі з Угорщини до Турки сотки убитих коний або і таких, що самі погибли з нужди, з зимна, з хороби, або натуги. Ветеринарі казали менї, що на всякі воєнні невигоди наші галицькі коники ще найбільше витрималі; зате инші, плекані, великі, угорські і швабські конї гинуть один по однім. Се стерво небавом позакопувано, але тисячі ворон, як у Слові о полку Ігоревім, мимо того лїтали стадами.
Безконечні табори як день так ніч їхали за Турку, так що зрозуміти було тяжко, де то все змістить ся, тим більше, що на наших славних повітових і сїльських дорогах була одна велика безодна болота, в котрій і малі вози потопали, а не тілько тажки воєнні. Все ішло у сторони коло Старого Самбора і Дрогобича, звідки в день і в ночи долїтали громи пушок, що брали участь у двотижневій битві.
У Турцї (над Стриєм) був я від 14.—17. жовтня і оглядав містечко. Цїла середина майже цїлком спалена, тілько маґістрат стоїть і на горі суд, але по смугах на мурах видко, що і там підложено огонь. Костел і церков цїлі. Всї мости розбиті. Всюди по домах, як видко по гною, і на стациї держали Москалї конї. Де дім не згорів, видко розбиті двері, навіть зелїзні, і порозкидані меблї. Так пращали ся Москалї з Туркою, коли звідси відходили в ночи з 8. на 9. жовтня. А було їм видко дуже спішно, бо по поли і в окопах полишали невистріленї шрапнелї, котрі потім наші жовняри зносили з гір, як полїна на плечах, не дбаючи о небезпеку; полишили богато дрібної мунїциї у нерушаних скринках, карабіни і т. д. Оглядав я на горах московські окопи; треба признати, що дуже сумлїнно зроблені, глубокі і в бойницях грубі, вистелені сїном і вівсом, місцями навіть накриті від дощу, замаєні галузєм, щоб не були значні — одним словом вигідні і безпечні. А проте місцями рудїла кров у баюрі дощівки...
Під Туркою у рові бачив я непохованого ще вояка, накритого соломою, в самій Турцї, н. пр. коло стациї, є свіжі могилки, але тепер ту вже люди не гинули від куль, — хиба від недуг — зате безнастанно, як день так ніч лунали пушки десь коло Старого Самбора, де смерть мала свої жнива. Там були і наші стрільцї, котрих трен я стрітив у Ясеницїзамковій. В тренї була панї М-ин, перебрана за вояка; казали менї також, що дві наші дївчата-вояки були у боєвій лїнїї. Близько сеї боєвої лїнії, у Топільницї коло Стрілок був я 18. і 19. жовтня. Там я здогонив своїх і ходив з сильним біноклем на вершок Колотньової гори подивити ся, чи не побачу чого. Нїчого не побачив з бою, бо тепер у битвах ворога і з близька не видко; бачив тілько ареопльян, що лїтав, як яструб, попід погідне, сине небо (день був чудово гарний), і дим з пожару, що раптом спалахнув десь у сторонї Спаса. За те арматної музики наслухав ся доволї, — один шрапнель або ґранат забренїв так виразно і близко, що мимоволї шукало ся очима, де лусне. Але чорт єго знає де він скрепірував. У сих сторонах були й наші стрільцї — з них декотрі ранені лежали в церкві в Лужку горішнім. Пішли потім певно в Угорщину з транспортами ранених і полонених, котрих сотками я сам бачив і говорив з деким (були між ними і Українцї.) Се була та довга битва, про котру потім офіцияльно писало ся 1. падолиста, що на північний схід від Турки і на полуднє від Старого Самбора побито дві дивізиї росийської піхоти і бриґаду стрільців та викинено їх зі всїх становищ. Справдї побіда була наша і велика. Ми вже 21. жовтня мали з поля битви дуже радісні вісти, що вже Старий Самбір і околиця вільні від неприятеля; ми були певні, що вже підемо дальше у свою Галичину. Се було таке могуче чутє, що забувало ся всякі невигоди і особисту журбу.
Тимчасом, як відомо, загальне положенє обох армій по битві під Варшавою, і Івангородом вимагало цофненя із здобутих вже становищ. Нїхто з нас спершу того не розумів. Здогадам кінця не було. Всї ми чули, що в сїм закутку побіда наша — і нараз цофай ся! Страшно прикро було і гірко. Се з нашого буку було дїйсно величезна жертва для осягненя спільної мети. Одначе ми всї певні, що наслїдки сеї жертви будуть і для нас спасенні, а тепер коли вже знаємо і причину її, ми спокійно дивимо ся в будуччину.
Але ось що треба-би завчасу приготовити — се поміч для людий у сих сторонах, котрими наші і росийські війска перейшли вже по три рази, отже разом шість разів туди і назад. Там нема вже нї стебла, нї коня, нї вола, нї корови, нї картофлї — все до тла виїджене або спалене. Соли вже давно селяни не мають.
Про наші Карпати можна вже також писати:
"За горами гори, хмарами сповиті,
"Засїянї горем, кровю политі."
А на долах певно не лїпше. Треби помочи і то зараз, скоро тілько стане мирно в котрій околицї, бо нарід вигине з голоду і студени. Се така нужда вже тепер, що інтелїґент і уявити собі не може, коли сам не побачить. А я сю нужду бачив по гірських хатах недавно: рано, в полуднє і вечер останки дрібних картофель, вигребаних із зрабованої вже ниви, тай то без соли... Старі не видержують, а дїти мруть, як мухи в осени, тай йдуть на кладовище без священика, бо той, москвофіл, тепер у безпечнім сховку вичікує кінця війни...
* Цїлком глупий переклад, бо Кострин — се імя родинне (на Буковинї знане), а Мадяри гадали, що се кость, кість, по мадярськи Csont — і звідси Csontos... Аби лиш не по українськи.
[Дїло]
12.12.1914