Молодий, коло 30-лїтний професор ґімна­зиї, Іван Латка, їхав зелїзницею на свою но­ву посаду в С. Сидїв сам у передїлї 3-ої кля­си і нудив ся. З нудьги заглядав до своїх двох валїз на полицах, чистив нігтї, придив­ляв ся собі в малім кишенковім зеркалї, під­кручував вуса до гори аж під очи, поправляв свою модну краватку, що мінила ся до сонця, як скіра ящірки, та оглядав свої жовті шев­рові черевики і палицю. А коли се єму зну­дило ся, виймав папіросницю і курив.

Вакациї вже кінчили ся; лишало ся ще тілько два днї, найдорожші для учеників, бо остатні. Тому ще на двірцях і в зелїзницях майже не було їх видко. А Латка їхав напе­ред, щоби найти собі хату і розглянути ся на новій посадї.

На стациї в Д. всїли до єго передїлу два ученики в мундурах зі знаком G на шап­цї. По відзнаках на ковнїрах видко було, що низкий і грубий ученик був з шестої кляси ґімназиї, а худий і високий, з непідтятим за­ростом на лици, як у молодих жидів, був з семої кляси.

Шестак зараз виняв свою папіросницю, подав семакови, а що не мав сїрників, попро­сив у незнакомого подорожного огню.

— Панове вже з вакаций? — почав Лат­ка розмову.

— Так — відповів семак.

— Прикро вертати ся?

— Ну, вжеж, що немило.

— А куди, панове, їдете, коли вільно спитати?

— До С.

Латка зацїкавив ся, — сеж ученики тої самої ґімназиї, в котрій він мав служити. Можна би дещо довідати ся, погадав собі.

— Якіж там відносини у вашій ґімна­зиї? Бо раз якось у часописи читав я, що в нїй нема ладу. Учителя набили ученики по лици.

— Ано, бо заслужив! — відповів корот­ко шестак.

— Ретроґрад, клєрикал і доносчик був — пояснив близше семак. — "Піпчив" дуже, одним словом свиня.

— А директор який? Та що директор! Старий дурень і вже! Найбільшу приємність має, як котрого може вигнати з ґімназиї. А боїть ся шкільної ради, як штубак. Всюди нюхтив социял-демократів, радикалів, атеістів, революционерів, а сам дурень, аж крутить ся.

— Повинен уже в пенсию піти — зао-круглив шестак характеристику директора.

Професор Латка не відзивав ся хвилину, але не довго всидїв мовчки, бо цїкавість пе­ремагала.

— Професори добрі? — спитав він знову.

— Ріжні є — відповів шестак.

— Тепер має прийти до нашої ґімназиї свиня, якої сьвіт не бачив — додав се­мак.

— Хто такий? — спитав дуже цїкаво Латка.

— Професор якийсь до латини і греки, Латка називає ся.

Латка почервонїв на лици і добре придивив ся семакови.

— Чомуж свиня? Адже ви ще єго не знаєте? — промовив Латка, о скілько міг, спокійно.

— Не знаємо ще, але маємо докладні відомости з ґімназиї, де він доси був, від учеників.

Професор Латка придивив ся тепер лїп­ше грубому шестакови, добродушному і ру­мяному з лиця, погадав собі, що від него можна би дещо більше довідати ся, подав єму і семакови своїх папіросів, і розмовляв дальше.

— На професорів ученики всяке виговорюють, дуже часто без підстави, і тим тяжко кривдять їх.

— Ну Латки певно не кривдять — від­повів твердо семак. — Адже се бельфер зна­ний нам і з листів і з часописий студентских! Зарозуміла бестия і на свою красу, хоч пога­ний, як щур, і на свої відомости, хоч дурень, і на свої краватки — одним словом педаґоґ найновійшої дати, кандидат на директора й інспектора, кариєрист першої сорти, а все коштом учеників.

У Латки в душі похололо. Він майже з перестрахом глянув на молодих товаришів подорожи, потім розсердив ся, далї погадав, що по таких словах годї єму признавати ся, хто він — і щоби вибавити себе з клопоту, від­вернув лице до вікна ваґону та здув попіл з папіроса за вікно.

Мабуть сей уданий спокій Латки осьмі­лив шостака до дальшої розмови:

— Ми все знаємо! — казав він. — От тілько вчера дістав я лист від єго ученика. Латка був господарем шестої кляси.

— Так! — мало що не потвердив про­фесор, але похопив ся і сказав лише: — Ну? Щож він там пише? То цїкаво послухати, як ученики характеризують професора.

— Справді цікаво — згодив ся з ним шестак, витяг з кишенї лист і почав чи­тати :

"Там прийде до вас наша Латка. Добре що єго звідси забрали, тілько шкода, що не нагнали на сто чортів, а дали до вас. Свиня на всї боки — і то навіть не з Йоркшірів, тілько наша проста галицка, з довгим рилом і з грубою щетиною. Поза аористами і кон­юнктівами не бачить божого сьвіта, хоч сам на своїх клясиках пише собі всї поясненя і переклади. Від учеників жадає всего на па­мять, а сам нїчого не знає. Двійок дає без кінця і так заслугує ся перед шкільною ра­дою. Ми били єму вікна так довго, поки єго не забрали від нас. Робіть і ви так, коли не змінить ся.

"Найбільше мстив ся на нас в зимі. Ро­зігнав ся був сватати доньку начальника су­ду, що дня вбирав тоді иншу краватку, пер­фумував ся, прилизував чуприну, нігтї в кля­сї чистив і пилував, — і дістав здоровенного гарбуза, бо довгів має щось з десять ти­сяч!"

— Неправда! — щось скрикнуло в душі професора, але на верх видобуло ся лише я­кесь глухе "гм".

"Тодї — читав далї ученик — мстив ся на нас без памяти до самого Великодня, коли ми єму гарненько вибили всї шиби. Я сам, як пустив з далека з катапульки камінець, то вибив таку круглу дїрочку в шибі, як ви­кроєну. Я потім ходив дивити ся.

Професор мав велику охоту побачити письмо автора листу, але шестак сидїв за да­леко від него. Присунути ся близше, щоби побачити, було годї, бо можна було зрадити себе, а може ученик сховав би лист. Врештї сей суд так приголомшив єго, що він сам не знав, що робити.

Тимчасом ученик читав дальше, — очи­видно приємно було єму похвалити ся, як заздалегідь позбирав відомости про нового учителя.

"У пятій клясї найшли на него досить добрий спосіб, котрого можете і ви спробува­ти. Все казали єму, що найлїпша година — се єго, що він дуже добре вчить і що понад греку і латину нема нїчого красшого на сьві­тї. Там він якось не так лютував, а в нас страх! Я дістав поправку"...

Професор почав нагадувати собі, кому він у шестій клясї дав поправку. Дав злу но­ту з греки вісьмом ученикам, отже котрийсь з них є автором листу. Певно Плотичка -худоба, лїнюх, завадияка, — о! нїхто инший, тілько він!

Але тут ученик замовк і професорови мимоволї вирвало ся : "Вже все?"

— Деж там! — відповів ученик — але далї вже годї читати.

"Що там ще може бути?" — думав педаґоґ, до краю розцїкавлений і подразнений листом і ухитрив ся сказати:

— Ну, вибачайте, що я допитую ся, що далї є в листї; се вже й так з вашого боку доказ великого довіря до мене незнакомого, що тілько прочитали менї.

Сими словами вхопив за серце шестака і він відповів:

— Нїчого там уже незвичайного нема. Товариш пише, що ученики набили єго за я­кусь там дівчину.

— Се неправда! — скрикнув нараз Латка, вставши з лавки.

Оба ученики зчудували ся і схопили ся також на ноги.

— А ви звідки знаєте ? — спитав семак таким голосом, як би хотїв сказати: "Як ти сьмієш нам перечити, не знаючи справи?!"

— Я сам є професор Латка! Дам я вам, драби і гультаї! — відповів грімко Латка і вхопив за палицю.

В одній хвилинї ученики щезли з пере­дїлу і побігли аж до четвертого ваґону.

Професор Латка почав ходити по своїм тїснім передїлї, як лев по клїтцї, і все повта­ряв: "Драби! гультаї! дикуни! гайдамаки!"

Потім сїв і тяжко засмутив ся. В листї було богато правди і се єго зажурило.

О.М.