В родинї судового радника Льва Бобрец­кого велика радість: Єго син, Роман, здав іспит зрілости! Десять років ходив до ґімна­зиї, замість вісїм, однак нарештї таки скінчив її. Хоч не цїла іспитова комісия, лише біль­шість, признала єго дозрілим, — все одно, "матура" була в кишени.

Коли він сю вістку в полудне принїс до дому, мати розплакала ся з радости, три се­стри поцїлували ся з ним, а до суду побіг зараз молодший брат Юлько, дати знати бать­кови. Заким батько прийшов на обід, мати дала Ромкови двайцять корон нагороди і ду­же просила єго, щоб не казав о тім батькови анї слова; колиж батько прийшов, Ромко дістав ще від него одну корону і признанє:

— Ти тепер, Ромку, дозрілий чоловік, отже можеш піти собі сам на морожене до цукорнї, а вечером підемо оба на пиво.

Ромко подякував батькови і усьміхнув ся незначно.

При обідї родина рішила, що годї вже дозрілому чоловікови ходити в ґімназияльнім унїформі; тому по полудни, коли батько спав, мати пішла з Ромком купити єму одежу, по котрій ніхто би єго не посудив, що він ще ученик.

Коли батько збудив ся і на свої короткозорі очи наложив окуляри, не пізнав Ромка; се був зовсім инший чоловік, не такий тон­кий та довгий, як перше, тілько більше обємистий; а в мягкім капелюсї на голові і з па­личкою в руках, котру вже собі сам Ромко купив, з лицем чисто виголеним, хоч там мало що було голити, з чорним мохом під за­дертим троха носом, виглядав він уже як су­довий авскультант, а не "матурист".

— Отже вечером підемо разом на пиво — пригадав батько.

— Добре! — відповів син.

Вийшов до сальону, придивив ся собі у великім зеркалї, поправив капелюх, "вуса" і краватку, в кухнї щипнув в руку погану з ли­ця, але молоду ще кухарку — і пішов у місто.

Ту накупив карток з образками і всту­пив до каварнї "Імперіяль". Казав собі дати чорної кави, єгипетских папіросів, пера і чор­нила. Написав картки до Фелї Млиньскої, Зосї Заблудовскої, Нютки Коґуцїньскої і Манї Вир­видубівної, оглянув образки на картках — се були самі любовні подїї: поцїлунки, танцї, ран­деву і вінчанє, — сховав у кишени і почав читати Neue freie Presse, хоч мало розумів нїмецку мову.

До буфету надійшла товста касиєрка з зівялим лицем і заспаними очима. Ромко кинув незрозумілу часопись і пішов звитати ся з касиєркою та повідомити її про свою до­зрілість. Она ледви пізнала єго.

— Ви так змінили ся! Правда, що я вас давно бачила.

— Ще в "Орієнтї".

— Пригадую собі. А-но, ґратулюю вам, дуже тїшу ся. Кудиж запишете ся?

— На права.

Тому, що Ромкови касиєрка видала ся сим разом дуже старою і поганою, він з нею в довшу розмову не вдавав ся, тілько запла­тив і вийшов на улицю.

Кинув картки у почтову скринку і пома­лу, млинкуючи палицею, проходжував ся. Го­лову нїс високо і капелюх перехилив троха на бік. Очима майже благав кождого, щоби хоч подивив ся на него. Однак, на жаль, мало хто звертав на него увагу.

За те він звернув увагу на панночку, що йшла з пятьдесять кроків перед ним. Чим скорше підбіг до неї і поклонив ся. Ce була Нютка Коґуцїньска, семінаристка і дочка возьного з банку.

Також Нютка не пізнала єго, але як пі­знала, дуже втїшила ся і ним і єго дозріло­стию.

– А я що йно вислав до вас картку з моїм знаком — знаєте?

– Знаю: знак питаня між двома звізд­ками. Лїпше так — на що явно ?

– Може би панна Нютка пішли зі мною тепер до кіно?

Нютка хвилинку подумала, спитала, ко­тра година, і пішла з дозрілим чоловіком.

В кінотеатрі показували на полотнї "Вір­не серце", страшно і безнадїйно залюблене, довге на півтора кільометра, а перероблене зі сьвітової францускої повісти маркіза Жере Капустина. Дївчина, що продавала цьвіти, ду­же подобала ся ґрафови Плює — і з того вийшла траґедия з вязницями, автомобілями, пожарами в готелях, бомбами і отруями.

Пан Роман за весь час, як у салї було темно, тримав Нютку за рамя і тулив її до себе, а Нютка, очивидно настрашена подїями на полотнї, хилила ся до него чимраз більше, так що він її раз навіть поцїлував. Щастє, що сидїли в темнім закутку і нїхто їх не ба­чив. Колиж нарештї ґраф Плює взяв за жін­ку дївчину з цьвітами і в салї стало ясно, Ромко і Нютка тілько зітхнули тяжко і відсу­нули ся від себе. Наче обоє зі сну збуди­ли ся.

– Подобало ся вам? — спитав Ромко,

– Дуже.

– Нїчого собі штучка — потвердив Роман і обоє вийшли небавом з кіно.

— Господи! вже так пізно! — налякала ся дівчина, подала руку, подякувала і побігла до дому.

Ромко не відпроваджував єї, бо хоч Нютка — гарна дївчина, але — дозріло­му чоловікови, правникови від осени і сино­ви радника — не пара. Зрештою дома вже певно ждали з вечерою, по котрій мав з бать­ком іти на пиво.

Так і було, що ждали на него. Вечера була виїмково добра, щоби батькови і синови смакувало пиво.

Оба небавом вийшли з дому.

– Куди підем? — спитав Ромко.

— До Берка.

— Та хто би туди йшов ?! — вихопив ся син і додав по хвилинї. — Я чув, що там невідповідне товариство і пиво лихе.

– Ну, то куди? Порадь, коли знаєш, бо я нїгде не буваю і на пиво не ходжу.

— Я би радив до Брошковского. Там кажуть, чудовий пільзнер.

Тут прийшло ся Ромкови зняти капелюх, бо переходила якась знакома панна. Коротко­зорий батько вхопив також за капелюх.

– Се що за одна? — спитав сина.

– Знайома з танцїв.

– Так пізно ходить сама? – дивував ся старий.

– Тепер инші панни, як за часів тата. Хочуть рівних прав з мужчинами і чому би їм не дати?

– Всеж таки так пізно сама? — диву­вав ся старий.

(Конець буде).
 

[Руслан, 31.07.1913]

(Конець).

У Брошковского була хмара людий і ди­му. Місця не було де сїсти. На щастє най­шли знакомих, два крісла приставлено ще дo стола і они якось примістили ся.

Був тут пенсіонований і нежонатий гоф­рат Зарембальский, судові радники Шіц і Па­цюра, майор Кнопф і професор Пшестшеґаль­ский. Хто не був знакомий з Бобрецкими, з батьком і сином, тепер познакомив ся і всї поздоровили Ромка з іспитом зрілости, коли довідали ся о тім від єго батька.

Кельнер приніс дві малі склянки пива. Оно було дїйсно як сметана.

— Пий! — сказав батько синови, а по­тім почав товариству пояснювати: — То мо­лоде ще, безвусе... Гадаю собі: по матурі пер­ший раз нехай піде разом зі мною на пиво. На що має сам волочити ся?

Професор Пшестшеґальский цїлою доло­нею стягнув свої величезні вуса на губу і на бороду, втер тим способом піну з пива, але й сховав злосливу усьмішку. Ромко не дивив ся на него і чув ся несвобідним.

– Що тепер матура?! — почав гоф­рат. — Тепер се жарт! Здають лише кілька предметів і переходять більшостю голосів, хоч дечого не здали... що то за іспит?! То за моїх часів була матура! Цїлий день, всї пред­мети, навіть релїґія... від рана до півночи! Ми пріли, а тепер!...

– Всї ґімназиї тепер дрантиві, — не в гнїв сказавши вам, пане професор! — ска­зав радник Пацюра.

– Прошу, мене се не ображає, я сам то кажу — відповів професор. — За моїх часів за тютюн гонили з ґімназиї, за хов­занку давали вісїм годин карцеру, а трости­ною били в то місце, де ноги виростають, навіть у висшій ґімназиї. І все таки лїпше було.

– Субординация була! — замітив ма­йор. — Не бабска педаґоґія: bitte, wollen Sie, geruhen Sie, seien Sie so gnädig...

Радник Шіц не мав часу говорити, бо що випив велику склянку пива, оно зараз спливало з него потом з лисини і широкого, товстого лиця. Радник Бобрецкий, худенький занидїлий в службі судовик, мало говорив. Випив уже давно свою склянку пива і ждав на другу.

– Випєш ще? — спитав батько.

– Випю.

Друга склянка не знати коли щезла в горлї Ромка. Батько й не зауважав.

Більше й менше старі дїди заговорили тепер про війну на Балканах. Ту вже майор вів розмову, мов свій баталїон, а товариші побожно слухали. Ромко страшенно нудив ся, слухав з годину, ждав, чи батько скаже да­ти третю склянку пива і вкінци шепнув єму: "Ходїм!"

– Уже хочеш спати?

– Хочу.

— Ну, то ходїм! Заплатили й вийшли.

– Може би ще до цукорнї? Я напю ся чаю, а ти морожене зїш — заохочував батько.

– Та хто би до цукорнї йшов?! Се для жінок. Ходїм красше до каварнї, де музика грає — відповів син.

– Деж грає? бо я не знаю.

– В Ельдорадо.

– Звідки ти те все знаєш? — дивував ся батько.

– Штука знати, як афішів і вивісок повно на кождім кроцї! Але ще красше буде, як підемо спати. Се найрозумнїйше.

– Правду кажеш! — згодив ся батько і по дорозї навчав сина: — Ти бачиш, як я жию: скромно і чесно... Видатків богато, до­рожня, нема звідки і за що. І за молоду не гуляв і тепер не можу і не хочу. Тїшу ся, що й ти такий скромний і порадний, не розтрат­ний...

– Я ще ту корону маю, що менї тато дали — похвалив ся син. — А палицю купи­ла менї мама.

– Що там палиця! дурниця. А от коби ти здоровля шанував, за фартушками не бі­гав, не піячив, не курив — се важне! Я дуже тїшу ся, що ти ще такий невинний... Я сам, бачиш, цїлими днями в урядї, — гірка година! — не маю навіть коли з дїтьми поговорити. Але, слава Богу, у мене дїти добрі... мама пильнує...

Прийшовши до дому, радник зараз по­клав ся в ліжко. Ромко приступив до мами в кухнї і шепнув їй: — Я ще піду на хвилину в місто.

— Не йди, Ромцю, прошу тебе!

— Мамо! адже я вже дозрілий чоловік і не панночка! Я зараз верну. Прошу, прошу..

Ромко поцїлував маму в руку, мама єго в чоло — і се значило, що може піти.

— А не бав ся! Возьми собі ключ від мешканя!

– Я не забавлю ся!

Не можу єму відмовити, він нинї по матурі — немов оправдувала ся панї радни­кова перед кухаркою. — Тілько ти панови не кажи нїчого!

— Я не скажу!

В чверть години потім Ромко сидїв уже з товаришами, що також здали матуру, в ши­ночку "Під сорокою". Перед ним стояла ве­лика склянка пива і він бавив товаришів опо­віданєм про свого батька.

— Знаєте! запросив мене мій старий ни­нї на пиво. Дав менї дві малі склянки пива, а за третю й не питав ся ! А пиво таке, як сметанка! Чиста мука! І корону дав менї — ха-ха ха! Знає, що коштує кавалєрске житє! — Кельнер, пива! Для всїх! Я плачу!

Аж тепер Ромко забавив ся! Вернув о третїй рано і ледви зайшов до своєї комнати коло кухнї. Мама помагала єму розібрати ся, бо він не мав сили. Потім прикладала єму зимної води до голови. Хоч все робила дуже тихо, радник таки збудив ся.

– Що там стало ся ? — спитав, коли жінка вернула до спальнї.

– Ромкови зробило ся недобре.

– Та він лише дві малі склянки пива випив!

– І зашкодило єму — відповіла жінка.

– Що то значить, як чоловік непризви­чаєний! —- Зітхнув батько, натягаючи на себе колдру. — Де єму до пива ?! То ще хлопець незіпсований — молодий... Від одного папі­роса в голові закрутило ся... Але чей нїщо злого єму не буде ?

– Не бій ся! Можеш спати!

Радник обернув ся і старав ся знову заснути.

О.М.

[Руслан, 01.08.1913]