На своїм сьмітю.

Стілько редькви, цибулї і чоснику, скіль­ко на своїм віку з'їв Гершко Зільбер, не зїв певно жаден жид у місточку З. Старий був чоловік! Здавало ся, що смерть забула про нього, бо вісїмдесять лїт єму вже давно ми­нуло, а він ще, бувало, у божницї так виспі­вує на хвалу божу, так у молитвеннім захва­тї несамовито скрикує, що у небесах певно чули єго всї старозавітні жидівскі пророки і угодники тайв тїшили ся ним.

Та бо й було ким! Одно те, що Гершко у талесї і зі скринкою заповідий на чолї з довгою, кудлатою, зовсїм білою бородою, сам виглядав як старозавітний патриярх; дру­ге те, що він від своїх двох жінок, котрі вже померли, мав вісїмнайцятеро дїтий, з того самих синів десять, і всї они жили і множи­ли ся по заповідям божим так, що він давно втратив рахунок між внуками, правнуками і праправнуками — тай уже й перестав ними журити ся, як горобець, що вивів дїти з гнї­да; трете й те, що він був одним з найбіль­ше маючих горожан міста З., мав пять ве­ликих домів, котрі всї бачили, і мав гроші, котрих усї не бачили, хоч они були, цїлком певно були, і приносили великі проценти, не­раз більші, як закон дозваляє. Такий чоловік радує і землю і своїх предків у небесах і підтримує славу Ізраіля по віки вічні...

Побожне і тихе житє сего праведного чоловіка було би може так тихо і без гризоти скінчило ся, як би не заколотив єго коміcap староства, що в маю спровадив ся до до­му Гершка, приїхавши Бог знає відки.

Тілько уладив ся троха у своїм мешка­ню, як уже зажадав від Гершка, щоби він доконче казав спрятати з подвіря купу гною і сьмітя, бо, каже, що вікон не може на по­двірє відчинити, так чути сю купу. Гершко обіцяв, але минув цїлий місяць — і він не погадав дотримати слова. Було холодно, па­дали дощі, комісар мало коли відчиняв вікна до подвіря, то і не чув сопуху. Але по до­щах пригріло сонце — і комісар прислав Гершкови "Regulamin czystości і porządku miasta Z...".

Гершко жив в офіцинах того дому, пе­рероблених з шопи, майже бідно про око. Саме недалеко єго вікон і порога лежав сей сьмітник, що так непокоїв комісаря. Коло по­рога була лавочка, на котрій Гершко нераз сидїв цїлими годинами і з привичности дивив ся на сю купу всяких неужитків, що доси нїкого не сердили. Чого тут не було. Сьмітя з великого і малого дому за кілька лїт, всяке черепє, скло, попіл, папери, солома, вуглє, побиті миши і щурі, пірє із зїджених курок, шкаралупа з яєць, кости, відпадки з кухонь, подерті черевики, шматки — коротко сказа­ти усе те, що призначене на викиненє. Коли се перегниле сьмітє розпарило ся і Гершко надихав ся єго сопуху, він спокійнїйше спав. І не кортїло єго нїколи піти в сад, що був за єго домом, повен буйної трави і пашини овочевих дерев. Тут на своїм сьмітю він бачив колись вінчанє своїх дїтий, тут єго внуки бавили ся, тут кури порпали ся, горобцї цьвірінькали — він зжив ся з сим неладом і привик до нього так, як кертиця до своїх нор і темноти. І з тим було єму дуже добре.

Тепер же комісар очивидно завзяв ся на єго спокій, коли пригадує єму порядки. Він прикликав свого внука-ґімназиста (бо жив разом з родиною сина) і казав єму читати реґулямін. Сїли собі оба на лавочцї против сьмітника.

"Każdy właściciel realności obowiązany starać się o codzienne zamiatanie chodnika i ścieku" — читав внук.

— Wusy dus "ściek" ? — спитав старий. Внук пояснив.

— A-zoj! Ni-ni! — замітив на те Герш­ко — і сї оклики міг зрозуміти лише той, хто знав, що Гершко нїколи в житю не по­думав про хідники і рів перед домом, аби о­ни були чисті.

— Jeżeli realność przytyka do placu pu­blicznego, należy takowy zmiatać na szero­kość 2-ch metrów — читав далї внук.

— Czekaj! — спинив єго дїдусь. — Na­leży zmiatać takowy... Wus ist "takowy"?

— To jest plac.

— A-hm! — зрозумів старий, додав зно­ву: "Nu-nu", підсьміхнув ся і казав далї чи­тати.

Чого там в реґулямінї не було! Кожда жидівка, як лиш мала перини і подушки, сушила їх, не на улицї, на парканах, на плотах, на вікнах до улицї, — а тимчасом реґулямін се заборонював! Яким правом? Хідники і ро­ви мали бути чищені — хто в містї того слухав? З вікон і бальконів не вільно плюва­ти — ай, вай! Може дощ падати, чомуж не вільно плюнути? Здохлих курок і котів не можна викидати на улицю або на сьмітє, — чи бачив хто таке? Щож з ними робити? В хаті їх тримати?

Та вже найбільше розсердив Гершка §. 68, котрий, наказував, що на сьмітє треба скринї, відпорної на огонь, і що її треба як найчастїйше опорожнювати. Сей параґраф ко­місар зазначив червоним олівцем. Хоч Герш­ко і сим разом не сказав більше, як знева­жливе "но-но!", але видко було, що душа єго затревожила ся. Однак лише на хвилину, бо, коли глянув на вонючий сьмітник, твердо по­становив собі не вивозити єго, хоч би лиш для того, щоби не видавати цїлком без по­треби кількох корон а може й більше.

Такий був початок Гершкової журби. Помалу она починала ся, а скінчила ся до двох тижнів. По двох днях сказав комісар Зільберови цїлком прикро — і як до такого поважного горожанина — цїлком неделїкатно, що скоро він не скаже вивести сьмітя, то се зробить маґістрат на єго кошт, бо ту, в домі Зільбера, може вибухнути холєра, хоч не знад Ґанґесу, лише знад Днїстра, але не мен­ше ретельна, як азийска. На згадку про хо­лєру Гершко сердито сплюнув і відповів ко­місареви, що коли він такий великий пан, то най собі сам хату вимурує і з єго дому ви­несе ся — хоч би зараз, він не дбає; не си­лує єго мешкати цїлий рік, як умовили ся. Гершко сказав сї слова з такою певностию, що комісар не відозвав ся уже анї слова, тілько відійшов собі до уряду. Тогож таки дня прийшов до Гершка поліциянт з маґістра­ту і просив єго цїлком по доброму, щоби ви­віз сьмітє. Гершко не відповів на се анї од­ним гідним словом.

По трох днях прийшов Гершкови наказ, заплатити 2 корони кари за непослух. Він не заплатив. В два днї потім сам бурмістр др. Каценеллєнбоґен, стрітивши Гершка на ринку, толкував єму, що небезпечно зачіпати ся зі староством, — нехай же він не шукає собі ключки і бурмістра не вганяє в прикре поло­женє. Адже він сам не тисне нїкого, щоби реґуляміну тримав ся; колиж комісар старо­ства упоминає ся, треба послухати.

По сїй порадї старий Гершко упокорив ся і під вечер застукав до комнати комісаря, хотїв з ним бачити ся. Комісар спитав корот­ко, чого він хоче.

— Panie komisarz! — почав Гершко прегарним жидівско-польским жарґоном, ко­трого не можна перекласти на нїяку мову. — Чому ви на мене brojges ? Що вам то сьмітє шкодить ? Чому ви мене переслїдуєте ?

Комісар подивив ся на Гершка спокійно, відвернув ся і пішов. Тодї Гершка напала така злість, яка єму не трафляла ся вже від давна. Він аж затряс ся і таки ту в мешканю комісаря розкричав ся:

— Co pan komisarz sobi myszli ? маю Я двох синів адвокатів, внук є професором ґім­назиї, другий — лїкарем, третий внук має село... І я маю більше, нїж ви!

На сї слова комісар вернув ся і викинув Гершка за двері. Се був другий, чи вже тре­тій акт траґедиї. Гершко з пересердя не спав цїлу ніч.

На другий день він виїхав до свого си­на-адвоката в недалекім місточку П. Не був би й їхав, як би не трафила ся дешева на­года, що міг присїсти ся на фіякрі, котрим уже їхало трох знакомих. Треба було поради­ти ся сина, як позбути ся комісаря з дому. Адже то гірка година з таким льокатором...

Коли він вернув за добу до дому і ста­нув на своїм подвірю, не пізнав єго. З вели­чезного сьмітника лишило ся тільки мокре місце, що правда, також вонюче, — з него аж пара піднимала ся на сонци — але пусте, цїлком пусте... Він аж перелякав ся. Що ста­ло ся ?

Дома витолкували єму, що маґістрат прислав віз і сей вивозив сьмітє цїлий день на кошт Гершка. А полїцай принїс небавом рахунок на 10 корон за воженє, до того ще й засуд на 5 корон кари. Як не заплатять, то екзекуция прийде... Пятнайцять корон мав Гершко викинути цїлком дословно на сьмітя! Удар був за сильний, такий сильний, що Гершко того дня не тілько курочки не хотїв їсти, але навіть на цибулю не дивив ся. Сидїв у хатї і з нїким не говорив. Що син-адво­кат порадив, нїхто не довідав ся, — сяк чи так, комісар поставив на своїм, а викинути єго з дому нема способу, бо за мешканє пла­тить. Тримайже такого ворога і дивись на него аж до другого мая!... В душі Гершка кипіло і варило ся і клекотїло, — він сердив ся, як мало коли, і не міг собі найти нї ради нї розради. Цїлком розбитий він поклав ся у ліжко, троха переспав ся і єму полекшало. Однак не ступив на подвірє, не відважив ся.

Тілько на другий день в саме полудне він вийшов з хати і сїв собі на лавочку, щоби погріти старі кости троха на сонци. Сонце не гріло, але пекло — і вже висушило цїл-
ком місце по сьмітнику, котре посивіло так, як цїле подвірє. Гершко подивив ся на се місце і відразу почув якусь таку порожнечу в душі, як би не лише на подвірю, але навкруги зробила ся одна пустиня — така сама, по якій ще Мойсей ходив з жидами...

Тілько лїт дивити ся на сю ріжнородність сьмітника, відгадувати, коли викинений са­мовар, що сторчав з него, коли сходив внук кальоші, що лежали коло самоваря, коли зги­нула курочка — ся коло паркану — що її потім пес подер, — стілько лїт віддихати тут на подвірю сьвіжим повітрєм — таким, яке Гершкови очевидно виходило на здоровлє на перекір всяким гіґієнам — і нараз — пустиня. Чисте подвірє без сьмітя!

Гершкови зробило ся слабо; він не міг дивити ся на таке пусте і погане місце і пі­шов до хати. Знову мало що їв і снував ся по хатї, як немічний дїд. Цїлком охляв ста­рий Гершко, хоч і не знати було, що єму хи­бувало.

А вранцї на другий день, ще сонце не зійшло, як з дому Гершка роздав ся великий крик на цїле подвірє. Слуги побудили ся, по­виходили з кухонь і довідали ся, що Гершка Зільбера не стало в живих. Пішов сердега туди, де нема ворогів-комісарів, де жидівске сьмітє, коли є, може собі лежати до суду ві­ку на потіху цїлого народу ізраільского, де нема нїяких реґулямінів, де не карають за­дурно, де одним словом добре. Не пережив старий Зільбер такої гризоти, такої великої переміни у своїм житю, — забрали ему єго сьмітник і він помер.

Хоч і кажуть, що смерть причини шукає, але хиба не було би на другім сьвітї жидів­ских адвокатів, аби они за такого праведни­ка, як Гершко Зільбер, не загнали комісаря в біду, коли і він помре. Ще він своє відпо­кутує...

О. М.

[Руслан, 29.07.1913]