Галицкий Меран.

Коли се пишу, (10. липня) у галицкім Меранї, себ то в Залїщиках, осїнна студїнь; буйний вітер гне тополї до самого долу і об­риває в садах останні, і так нечисленні сего року, недозрілі морелї, які десь не десь на галузках уже починали червонїти ся. На бру­дних улицях не видко нї одного жидика, ста­рі жидівки не сидять на порогах хат перед вонючими ровами, котрими стїкає всяка не­чисть, і не плетуть бездушно панчіх, жиди міркують по брудних хатах, як далї жити на білім сьвітї, — одним словом тихо і мирно у місточку. Каварнї нема, кіно "Сфінкс" не має фільмів, пиво набите ще передвчера, дощ хляпає, — серед таких обставин нема иншої ради, лише треба сидїти дома і хоч письмом жалувати ся перед хрещеним миром на житє у такій дїрі чи норі або западнї далеко за сьвітом.

Ох, бо до галицкого Мерану дальше, як до правдивого! А так далеко, що пільзнень­ске пиво, заким сюди через Львів приїде, то робить ся по дорозї львівским, черновецким або навіть бучацким, хоч на цїнї не тратить нїчого... Хоч би преславні льокальні зелїзницї від повений не западали ся в землю і не роз­лазили ся в болотї, то до галицкого Мерану треба таки страшно довго їхати; правда, чо­ловік має за свої гроші ту потїху, що наїде ся всмак і до сита, та, звісно, що як чого за богато, то і наймилїйше опротивіє. А ко­ли сюди приїдеш тай заживеш, то здає ся тобі, що ти виїхав далеко на полудне до Єрусалиму за море і що вже рідного краю нїко­ли не побачиш.

Не знаю, хто се назвав Залїщики галиц­ким Мераном. Се був певно якийсь член Ligi рrzеmосу роmуslowej, опти­міст, котрий цїлком жидівске місточко ува­жав мимо всего патриотичною фортецою na kresach, котрий цїлком безпартийне і міжна­родне землетрясенє в Залїщиках назвав ко­лись польским, — се був певно чоловік, що приїхав сюди в погоду у спеку, вилїз на бе­реги Днїстра і звідтам подивив ся на місточ­ко в ярі. Здалека, звісно, все красше, і Залї­щики здалека можуть подобати ся.

Або може був се патриот, що приїхав з місточка, котре не знати з якої рациї на­зиває ся Тлусте (з польска, аби не помішати з руским Товстим), бо оно — се місточко Тлусте — таке худе, брудне, заболочене і по­гане, що звідтам як приїхати до Залїщиків, то чоловікови мусить здавати ся, що при­їхав до Мерану. Тут хоч природа постарала ся о гарні рами для місточка і все намагає ся прикрасити сей яр. Могучий Днїстер, що перед тижнем підняв ся був на 6 метрів вис­ше понад звичайний рівень, давно-давно що замахнув ся тут у своїм танци так, що вилу­пав в скалистих берегах прегарний величез­ний лук і обняв своїми зеленими раменами цїлий півострів, спадистий до води. Сонце тут ще й тепер часом пражить на кітлину так, що люди ходять цїлким безсильні і сплять по садах.

Якжеж то гарно мусїло тут бути колись! Ліси навколо, зарослі зелені стометрові береги, могуча ріка, всюди буйна ростинність, і тепло, соняшно... Тепер богато змінило ся. Залїщики зовсїм не за лїсами, коло місточка їх нема. Остатні лїси на берегах против міста витяв мілїонер Табора, бо потребував гроший на одно "візо" у фербля; єго наслїдники (бо він сам зійшов трохи не на дїда) лупають бе­реги на камінє і ті сьвітять біло против сон­ця, лише декотрі партиї берегів зарослі кор­чами. Красна ще — і то дуже — околиця Крещатика-монастиря, що причіплений до високого берега Днїстрового, як ластівяче гнїздо. Се місце таке романтичне, що не на­дивити ся на него.

Самі-ж Залїщики в долї треба роздїли­ти на дві части, так як они й подїлені на жидівске місточко і руске село, і оглядати окремо. Всюди, що правда, садів богато, бо оплачують ся, але жиди, котрих тут є кілька тисяч, всїх сил докладають, щоби споганити образ природи. І треба їм признати, що — як всюди по наших містах, так і тут, се їм вдає ся. Ви бачите на кождім кроцї безна­станну борбу синів Ізраіля з природою. При­рода зішле на Залїщики зливу, сполоче мі­сточко чисто і гарно, занесе бруд у Днїстер; сонце висушить болото і калужі дуже скоро; санітарна комісия в подобі наших доморослих хрунїв вичистить ночами рови (а се не жарт, тут справді пускають безроги на ніч у місто між жидів), — не минув день-два і вже коло ровів знову перейти годї. Нехай улиця нази­ває ся не знати як патриотично, Ґрунвальдз­ка або Міцкевича, — все одно, bгасіа mojze­szowego wyznania величають Ґрунвальд і Міцкевича по свому, сьмітниками, гноєм і брудом. І ви бачите нераз, як природа вяне і слабне, не може собі дати ради з жидами, і в місточку настає атмосфера, яка з Мераном не має нїчого спільного.

Тут культура на силу добуває ся до місточка, зелїзниця свище, на Днїстрі два ве­личаві мости, такі чудові, що для росийских шпіонів просто розкіш оглядати їх; на улицях елєктричне сьвітло, водопроводи з прегарною водою, — підсонє таке, що полоницї ростуть великі, як яблока, в садах морелї, виноград, морви і инші полудневі дерева, — що з то­го, коли жиди не розуміють краси і, як не мають гною перед вікнами, не можуть жити.

Село Залїщики далеко красше. Тут є та­кі огороди понад Днїстром, що аж просять ся на паньскі віллї, на вакацийний відпочинок, на лїчничу оселю. А сусїднє, цїлком близке село Добрівляни таке гарне, хоч малюй! Ди­виш ся на те все нераз і не два і все гадаєш собі: колиб таку сторону мали Нїмцї у своїх руках, що они зробили би з неї! Сеж зовсїм така сторона, як над Реном. Сюди зїздили ся би люди дивити ся, як на диво, і за відпо­чинком і за здоровлєм. Лишали би гроші і не жалували би. Але й Нїмцї не жалували би доложити до інтересу, знаючи, що се їм ви­платило би ся.

В Залїщиках про се нїхто не думає. Тут навіть нема де мешкати, дорожня, як у Льво­ві, а господарка така, як всюди у нас. Селя­ни втїкають до Канади, а жиди тягнуть, що можуть, ще з тих, що не втекли. Сумно! А коли настане ще такий час, як ось тепер, що і в галицкім Меранї студено і непривітно, апа­тия нападає всякого. Як Днїстра не спиниш, так не спиниш темноти, непорадности, визи­ску, бруду — і всего того лиха, що впа­ло на нашу землю. Сил за мало, не порадиш!

О.М.