Покутники.

Точно о четвертій годинї по полудни, нї на хвилину не спізнивши ся, війшов до каварнї "Метрополь" вислужений староста Василь Дашко, грубий, присадкуватий, лисий, в золотих окулярах, чоловік лїт понад шість­десять.
— Sługa pana radcy! —- привитав єго старший кельнер.
— A giten Schabes, Reb Abruhm! — відповів староста.
— Che-che-che! — засьміяв ся ласкаво кельнер.
— Ja się nazywam Adolf! Pan rad­ca zawsze do nas po zydowsku.
— Ihr seid nischt ka Juden? Ind haut ist Schabes!... Der hoiche schoifet noch nischt ge­wejn du? (Високий судия ще ту не був?)
— Ni, jeszсze nie był — відповів кель­нер, котрий очивидно, в ід коли убрав фрак, не хотїв уже бути жидівским Абрумом, тіль­ко польским Адольфом.
Староста Дашко поглянув нетерпеливо на свій годинник, але не вспів ще сховати єго в кишеню, як уже в дверах показав ся старший радник суду, також вислужений, Ми­кола Скалатский. Се був високий, зігнутий в плечах чоловік, зі сивою, але доволї ще буй­ною чуприною, марний тїлом, з сухим лицем і бистрими очима, котрі все когось шу­кали.
— Jak się masz? — привитав єго Даш­ко. — Ходи, маю сьвіжу анекдоту. Дуже добра!
Оба сїли за мармуровим простокутним столом, один против другого, і в тій хвилинї Дашко дістав чорну каву з румом і грубе ци­ґаро, а Скалатский ясну каву і білу краяну булку. Привчений здавна кельнер принїс, що треба, зараз і не питаючи ся — та пішов за шахами. Приніс і шахи, поклав на стіл і вже з тими емеритами мав спокій найменше на годину.
— Слухай! — почав Дашко. — Коло Калуша жив старий польский сьвященик Не­дзьвєцкий, що лїчив людий гомеопатиєю, зї­лєм, натиранєм і т. п. Як була холєра, не бо­яв ся нїчого, ходив, натирав хорих і т. п. Спить він раз, аж ту по півночи дали єму знати, що в дворі заслабла на холєру стара ключниця. Гине вже і тим подібне. Біжить старий Недзьвєцкий до двора — справдї хо­ра ключниця! Дав їй там чогось напити ся і т. п., а потім кричить: "Давайте спіритусу!" Льокай принїс духом цїлу фляшку. Ксьондз натер бабу, натер порядно, накрив — і пішов собі до дому. Рано збудив ся, цїкавий знати, чи ключниця жиє, йде знову до двора. "А що? жиє ключниця?" — питає ся льокая. "Жиє, прошу ксьондза, тілько така жовта, як померша, і цїла блищить ся!" Що такого? — дивує ся старий. Іде, дивить ся, ключниця цїлком добре має ся і т. п. але справдї жов­та-жовта і блищить ся! Придивляє ся лїпше. "Сеж полїтура, а не спіритус! Покажіть фля­шку!" Дїйсно, льокай у поспіху дав замісць спіритусу жовту полїтуру і ключниця була виполїтурована від голови до ніг, як шафа і т. п. Ха-ха-ха! Але помогло і баба встала. Три тижні мила ся, заким злїзла з неї полї­тура.
Радникови Скалатскому подобала ся а­некдота, але він своїм звичаєм тілько легко усьміхнув ся і оповів товаришеви иншу анек­доту за польского ксьондза, яку чув вчера. Анекдота була така нецензурна, що на віки вічні лишить ся тілько в устній лїтературі і нїколи не буде печатана. Дашко сьміяв ся так щиро і голосно, що аж инші гостї згля дали ся на него; Скалатский тим часом укла­дав фіґури иа шахівницї і тілько усьміхав ся незначно.
По хвилинї оба вже грали в шахи і приспівували собі рускі шумки, Дашко до­сить голосно і виразно, Скалатский тілько під носом. Дашко співав:
У нашої Катерини
враз весїлє і хрестини,
і до слюбу ідуть
і дитину несуть.
— Шах!
— Гов! Росzекаj. — спинив Дашко. - Nischt asoj rарtem! То так не може бути.
— А дідько то милосерний знає, як ту грати — відповів Скалатский, цофаючи нера­до свою фіґуру.
А я хлопець молоденький
в свого тата вдав ся,
низом-низом попід хату
в коноплї сховав ся.
Співав Дашко і притім думав, як далї посувати свої фіґури.
Погравши і поспівавши так з годину, оба почали читати сьвіжі часописи.
— Шмата і вже! — розсердив ся Даш­ко, почитавши троха, і кинув на бік Słowo роlsкіе. — Все їм здає ся, що Русинів шап­кою накриєш.
— Не сердь ся! — порадив Скалатский цїлком спокійно.
— Як не сердити ся?! Сеж курячі слї­поти! В білий день житя і фактів не бачать. Все те саме: нема, не буде, не може бути Русинів! Так по редакциях думають, так і "під кавками" декому здає ся. Писав я їм у свій час, що не переведу вибору польского кандидата і т. и., бо вже годї, не йде, а они мене по виборах на склад до намісництва, а потім на пенсию забирай ся!
— Знаю — відповів Скалатский корот­ко і читав далї часопись. — Ов! додав по хвилї — Пайонк уже гофратом? Ти читав? Ще пятьдесять лїт не має і вже гофрат. А я служив і служив, сорок років до Русинів не признавав ся, спольщив себе і родину — нї! Ще їм мало! Навіть віцепрезидентом не зро­били!
— Так то, так! — замітив Дашко сум­но. Лежав на нас обох гріх первородний, що ми Русинами породили ся. Адже я ще міг служити.
Були се щоденні жалї обох емеритів, ко­лишнїх товаришів шкільних. Дашко вже пять років жив на емеритурі, а Скалатский тілько пів року як по спенсионованю спровадив ся до Львова. Оба за весь час своєї служби бу­ли Поляками і виховали своїх дїтий по поль­ски. І тепер, коли вже були зовсїм незалежні від нїкого, оба по привичцї говорили звичай­но по польски, хоч деколи уживали і рідної мови. Оба чули ся тяжко покривдженими, що мимо тяжкої і довголїтної служби не дослу­жили ся того, на що мали надїю, і відійшли в пенсию без належного признаня, майже не­добровільно, тільки присилувані. Деяка нови­на про аванс молодших урядників сердила їх не тому, щоб они завидували людям добра, тілько тому, що ображувало їх почутє спра­ведливости. І так однакова доля злучила на старі лїта знову колишнїх шкільних товари­шів; они правильно, мов до уряду, приходи­ли оба до каварнї, що дня грали в шахи і читали часописи, що дня ходили на Високий замок на прохід, оповідали собі анекдоти, не­раз такі, що аж уха вянули, і нарікали на несправедливість сего сьвіта.
— Знаєш, — говорив Дашко — тілько тепер пізнаю, кілько то свиньства наробив я в житю.
— Ну, не кажи так — замітив Скалатский.
— Чому "не кажи", коли се правда? Ти по судах і т. п. може не мав стілько нагоди, але я в полїтичній службі, чи хотїв, чи не хотїв... ех! Гризе мене то часом...
— Запізно на поправу.
— Правда!
Товариші замовкли і читали далї... Кож­дий з них у своїй часописи находив статї і відозви в справі виборів до державної ради. У Львові ставили Русини своїх кандидатів без найменшої надїї, щоби хоч один з них вийшов послом, просто для почисленя своїх голосів.
— Ти на кого будеш в понедїлок голо­сувати? — спитав ся староста.
— На нїкого.
— Чому?
— Без одного Василя обійде ся весїля.
— Нї, так не можна. Все-ж два голоси буде більше.
— Ти на руских кандидатів?
— Чому би нї? Ха! ха! ха! пан староста на гайдама­ку аванзує! — засьміяв ся радник. — Не бо­їш ся тепер?
— Ет! — розсердив ся староста. — Reb Abruhm, mach mir dem Chezmen (раху­нок!).
Прийшов кельнер, сказав, кілько мають заплатити, і забрав гроші.
Старі товариші переглянули ще кілька часописий і помалу та поважно вийшли у місто.
(Конець буде).
[«Діло», 12.08.1913]

* * * 
(Конець).
Дорога їх вела попри україньску книгар­ню і они станули перед виставою подивити ся на образи та книжки.
— Здає ся, Русини мають уже велику лїтературу — замітив Скалатский.
— О! велику! — відповів Дашко.
— Я тепер дещо читаю: історию Украї­ни і т. п. Позичити тобі? Дуже цїкава! Се не Сєнкевичеві видумки і брехня "Słowa роl­sk-ого".
— Я ще як читав колись москвофіль­ске "Слово" і "Друга", так з того часу не прочитав і одної більшої рускої книжки — сповідав ся радник, переглядаючи заголовки книжок.
Далї говорив, мов сам до себе: — Цїка­во! Книжки так по европейски оправлені, з ілюстрациями! А ті великі образи справдї гарні.
Він перейшов до другого вікна, попе­речитував заголовки сьвіжих книжок і вер­нув ся до Дашка, котрий з ріжних боків при­дивляв ся ще великому портретови Шев­ченка.
— Ну, ну! — відозвав ся Скалатский. — Дай Боже і нашому теляти вовка злапати! Ходїм на Високий Замок!
— Ти все ще скептично відносиш ся до Русинів? питав ся староста радника, відходя­чи від вікна. — Ти би прочитав дещо пова­жнїйше, не самі часописи, бо ті жиють хви­лею, з дня на день... У книжках і т. п. — там шукай правди! А головна річ: історию України прочитай! Я кілька видань — дам тобі!
— Читав! Зі злости читав. Коли мене скривдили і в пенсию післали, я все питав себе: "І чого ти, дурний Василю, дослужив ся? Адже того самого був би ти доскочив, не відрікаючи ся своїх і т. п." Велике дїло — староста! На повітї землетрясець, поки служить, а в пенсиї — нуля, велика нуля, ще й перечеркнена!
— Радник суду то само! — додав коро­тко Скалатский. — І я вислугував ся чужим богам тай що з того? Смерть за плечима, здоровля нема, до нїчого иншого вже не во­зьмеш ся.
Оба емерити замовкли і довго йшли мовчки побіч себе. Мабуть нагадували собі останних сорок років свого житя, своєї ну­жди, своєї журби і радости, — але оповідати се собі широко не мали охоти. Ішли по ма­леньки та підпирали ся палицями. Час від часу поставкували, бо дорога вела під гору і они мучили ся.
— Отже я читав історию і т. п. — по­чав знов староста, не забуваючи нїколи сво­го "і т. п.", до котрого привик — я читав і думав... Нераз менї моя Вандзя книжку з рук хап! "Най тато того не читають! Деж то для тата?!" Уважаєш: тато, старий дурень, бодай перед смертию хоче пізнати правду і т. д., а ту молоде поколїнє нагадує єму: за­пізно, пропало, не випадає, не вертай ся до своїх і т. п. Ех, дослужи-ив ся чоловік!
— Тай я колись то мав неприємну при­году. Був зі знакомими і дітьми в цукорнї. Приходить той Вімазаль чи Віскочіль, поль­ский патриот з ческим прізвищем, що зби­рає гроші на Т. S. I. Наставляє пушку — я не дав. Инші дали, я не дав. Так якось на­пів сьвідомо, на-перекір, на-пів несьвідомо. Знайома пані зараз до мене з інтерпеляциєю:
"Jaki z pana radcy Роlак!" Я не Поляк! — кажу. І почала ся дискусия страшно не­приємна. Всї дивують ся, рідні дїти не пізна­ють батька, я сам дивую ся собі. Скажи ти менї, що то є? Адже я чоловік не зачіпливий і кількох сотиків не жалую.
— Се свобода, братчику і т. п. — по­яснив староста.
— Аже я і перше міг мати свободу!
— Міг мати і мав, далеко більшу, нїж я. Тілько, бачиш, чоловік сам на себе, без нїякої неволї, може наложити такі пута, що не рушиш ся і в неволї своїх власних думок умреш. Спершу, вступаючи в житє, з таким вихованєм, яке ми могли винести з наших несьвідомих национально родин, з нїмецких шкіл і т. п., чоловік хотів попасти у течію, щоби плисти наперед, бо нїхто не хоче ли­шати ся позаду. Потім посада, родина, служ­ба, присяга, обставини, аванс, прикази з гори і т. п. — і диви ся. вже з руского Василя польский Ваzуlі, навіть патриот, Sokól, ворог Русинів т. п. Не було коли навіть подумати над свою власною метаморфозою. А тепер маємо час і думаємо. Будить ся у нашій ду­ші щось давно забуте, приспане, поросле мо­хом і травою — от так як ті співанки, що нагадують ся менї по довгих лїтах самі з се­бе, хоч менї здавало ся, що я їх уже давно забув.
Радник Скалатский ішов помаленьки і слухав. Як два досьвічені парляментаристи, що мають доволї часу, оден другому позво­ляв виговорити ся і тому розмова їх дуже часто виглядала, як лекция двох учителїв. Оден слухав терпеливо другого — і так ми­нав їм прохід, без котрого погідний день у них не міг минути.
Они ходили щодня рівно годину по Зам­ку, потім дивили ся на годинник і вертали ся до дому, на вечеру. Що суботи сходили ся ще разом по вечері в реставрациї, досить на вверх непоказній, але з добрими напит­ками, і там Дашко пив пиво, щипав жидіво­чку Ханцю і дивував жидів знанєм їх жар­ґону; натомісць Скалатский пив мід, їв пече­ні з цибулею і маком пляцки і сердив ся, що з тисячів анекдот, які єму в житю доводило ся чути, він тепер, , коли они були би прида­ли ся, нагадував собі лише кілька. Не мав памяти до жартів.
Але товариство емеритів і взагалї стар­ших людий, яке тут звичайно збирало ся, находило у своїй памяти стілько жартів — і то переважно крайно нецензурних, — що кождий суботнїшний вечір до 11-ої години був виповнений по сам край. Перед 11-ою більша часть сих дїдів дивила ся з неспоко­єм на годинник, допивали решту і йшли чим скорше до дому, аби жінки не сварили ся, у кого они ще жили, та щоби не пошкодити свому здоровлю.
Дашко і Скалатский умовили ся також зійти ся сегодня по вечері. Дашко обіцяв принести товаришеви історию України і взяв від него дві корони, щоби разом зі своїм да­тком безіменно післати на руский виборчий фонд.
— Вже ми тими коронами не викупимо своїх гріхів — сказав радник. — Але я радо даю.
— Не викупимо, але дїло в тім, щоби дальше не грішити і т. п. — відповів старо­ста. — Якось лекше на душі стає, коли хоч щонебудь зробиш для своїх.
— Тебе не пізнаю, — дивував ся ра­дник — се той самий Дашко, що на нїм ру­скі часописи сухої нитки не лишали?
— Той самий.
Так потїшали себе оба товариші, походжаючи повагом по Високім Замку. Скалатский томив ся скорше, Дашко був ще більше жвавий, але оба вже чули старість у костях і сей смуток, що закрадає ся до душі з лїта­ми. Кождий пересьвідчений, що инакше ула­див би собі житє, колиб міг єго повторити, тимчасом се неможливе...
В понедїлок оба голосували на руских кандидатів. Коли по голосованю ішли до своєї каварнї, староста і тїшив ся і сердив ся: — Ех! — казав — що то за вибори! То я робив колись вибори! Все так мусїло бути, як я хотїв!
Радник Скалатский не відзивав ся.
— Ти над чим так думаєш?
— Думаю, що ми то зробили з само­любства, а не з пересьвідченя, — з жалю, з ображеної амбіциї... Погадай, що я колись кандидував против Русина і перепав, а тепер перед смертию сам голосував на якогось там незнаного менї Костуркевича, чи як там, для­того що він Русин.
— Ет, пустяки і т. п.! — відповів ста­роста. — Чей сумнїнє тебе не гризе?
— Нї!
— Ну, то чогож передумуєш на ново до­брий учинок? Ходїм!
В каварнї небавом сидїли оба за шахами, староста курив грубе циґаро і приспівував:
Сякий-такий парубчака,
на бакир шапчина,
в зубах люлька, з носа булька,
на бородї слина...
— Ох! ох! ох! — зітхав Скалатский. — Тяжко бути чоловіком.

​О. М.
[«Діло», 13.08.1913]