Любов предвічна невмируща

« Немає загадки таланту,

Є вічна загадка любові»

 

Григір Тютюнник

Ці рядки Григора Тютюнника живуть у моїм серці, розтоплюючи кригу зими в надію весни тих березневих днів, що були прикрашені двома яскравими подіями – виставами, які дають змогу говорити про Львів як про справді театральне місто. Подія перша – вистава «Розмова» за однойменним оповіданням Лесі Українки у ТО «Театр у кошику». Подія друга – вистава «Барвінський. Право на особисте» театру «Слово і голос».

Українці, з одного боку – нація пафосна, з другого – протестна. Ми протестуємо проти пафосного святкування ювілейних дат аж так активно, що просто їх не зауважуємо. Лесі – 150! Подумаєш, що це означає? Жодних урочистостей навіть в українському П’ємонті!

Сцена з моновистави «Розмова» ТО «Театр у кошику».

Тільки ТО «Театр у кошику» звернувся до львів’ян з прем’єрою оповідання «Розмова» Лесі Українки. Малесеньке оповідання, у якому максимальне зосередження думки. В архіві письменниці зберігається чорновий завершений автограф оповідання, датований «1908 р., 20.01. Ялта», без заголовка, який фіксує первісну редакцію тексту (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 839).

Автограф, написаний синім олівцем, має ряд дописок і закреслень. Ці авторські виправлення свідчать про прагнення Лесі Українки вдосконалити текст, зокрема прослідковується дуже чітко виражена тенденція до скорочення реплік у діалогах. Датується орієнтовно лютим – травнем 1908 р. – часом подачі твору до ЛНВ.

До початку лютого Леся Українка не закінчила оповідання. Про це Леся пише у листі до Олени Пчілки від 3.02.1908 року: «…написала якесь оповідання, що й досі йому назви не доберу, а тепер воно лежить, бо нам обом переписувати трудно». Це єдиний лист у якому йдеться про творчу історію оповідання.

Акторка Лідія Данильчук у моновиставі «Розмова».

Ось це «якесь» оповідання вибрала Оксана Забужко як ілюстрацію до свого виступу в Житомирі, запропонувавши акторці Лідії Данильчук прочитати його публічно. Така праісторія несподіваної вистави у постановці заслуженого діяча мистецтв України Ірини Волицької–Зубко. Оксана Забужко ще та провокаторка: вона розуміла , що така перфекціоністка, як Ірина Волицька, не випустить свою адептку і власне alter ego на глядацьку авдиторію з простим читанням оповідання.

В оповіданні розмова точиться між молодим журналістом та старою хворою акторкою. Перед глядачем у промені світла одна акторка – тендітна жіноча постать, виструнчена внутрішньо у суворому чорному чоловічому костюмі й крайкою під ковнірцем сорочки. Жодного натяку на хвороби чи старість, ніякого співрозмовника, навіть уявного, та через мить виявиться, що співрозмовник явно існує, він має обриси вишуканої ковіньки, яка у майстерно-летючих руках акторки перетворюється на …живе створіння. Наче Ліда промовляє до цієї ковіньки: «Ну, що ж, Друже, поговоримо». І м’ячик опиняється на її боці, тобто на стороні її героїні. Про що поговоримо? Звичайно – про вічне: про любов…

Оповідання Лесі Українки «Розмова» в інтерпретації Лідії Данильчук.

В анотації до вистави Ірина Волицька зазначає : «Це сповідь колишньої примадонни, талановитої актриси, про своє драматичне життя, про велике кохання і велику любов до театру. Це відверта гендерно-провокативна розмова про ціну таланту і покликання, про жорстокість буденщини й не меншу жорстокість мистецтва, про неоднозначність життєвих перемог і поразок».

То ж розмова! Чия? Лесі чи її Героїні? А може Ліди Данильчук? Чи головного провокатора – режисера Ірини Волицької? Маємо першоджерело, але згадаймо Умберто Еко, який написав: «Автору варто було б померти, завершивши книгу, щоб не ставати на шляху тексту», а Ролан Барт, який неймовірно глибоко рефлексував на цю тему, сказав ще точніше, назвавши свій есей «La mort de l'auteur». Тож опиняємося перед інтерпретацією двох авторів – посестер режисера Ірини Волицької та акторки Лідії Данильчук. Звісно, концептуальне вирішення іронічного належить акторці, а серйозного – Ірині Волицькій, унікальній особистості на просторі українського театру.

Акторка Лідія Данильчук та режисерка Ірина Волицька.

Про Ірину Волицьку треба писати ґрунтовні наукові тексти, бо вона єдина особистість в українській театральній оазі, яка поєднує в одній особі наукового аналітика і режисера, який формує сучасний український театр. Не вживатиму до її імені фемінітивів, бо вважаю, що її «сродна праця» не під силу найсильнішим чоловікам. Вона сильна і міцна у своїх світоглядних переконаннях, вона холодним виваженим розумом творить театр, який дає змогу говорити про Україну як про модерну мистецьку державу. Але біда в тому, що держава клоунів не здатна це зрозуміти .

Творче об’єднання «Театр у кошику» існує в контексті Львова як примара. Тепер театр має змогу завдяки чемності Уляни Мороз – директорки Львівського обласного театру ляльок грати на їхній сцені. Але вже ходять чутки, що обласне управління культури не задоволене такими діями Уляни Мороз і стає лячно, що цей тимчасовий притулок може стати міражем. То ж панове, покваптеся! Бо дуель акторки і ковіньки варта вашого часу. Та й Леся, мабуть, залишилася б задоволена з цієї інтерпретацією. Одна акторка, як на мене, унікальна у своїй досконалості проживає текст Лесі, як своє власне життя у концепції режисера Ірини Волицької, дозволяючи собі й болючу іронію, і цитатність парафраз.

Сцена з моновистави «Розмова» ТО «Театр у кошику».

Лідія Данильчук – акторка досконала, довершена. Вона дуже сильна, цілеспрямована особистість, яка зробила театр альфою і омегою свого життя. А це означає, що кожна мить її життя підпорядкована підготовці до вистави. Лідія навіть не посидить спокійно: масуватиме ноги, чи жонглюватиме тією ж ковінькою, щоб перетворити її у свого друга. Дівча з бойківського села Сваричева, що на Франківщині, «створила» себе як велику акторку. В США про неї писав би кожен таблоїд (made youself). У нашій країні вона «дослужилася» до мінімальної пенсії, але це не зупинило її стремління творити досконалий театр. Де вона його творить? У тиші своєї кухні, бо у Галицькому королівстві немає навіть невеличкої кімнатки для цих унікальних митців. Ми ж культурна столиця на тарілці, і що нам до того, що хтось своє серце простягає нам на долоні і творить якісний мистецький продукт…

Через те, що театр не має власного приміщення і кожен раз доводиться грати в іншому місці, не вдається втримати постійну глядацьку авдиторію, бо навіть фейсбук не є відповідною рекламною силою, що вберегти відданого шанувальника. Усе ж ті двоє не припиняють творити.

Ірина і Лідія зустрілися в Одесі ще зовсім юними. Лідія працювала акторкою в Одеському українському музично-драматичному театрі імені Василька і жила в гуртожитку. Одного чудового дня Ліду попередили, що до неї підселять студентку з Ленінграда, яка приїхала на практику на Одеське телебачення. Ніхто тоді, мабуть не подумав, що зустріч ця стане доленосною для обох. Кожен пішов у житті своїм шляхом. Звичайно, що Ірина справила великий вплив на духовне формування Ліди. Все частіше її дороги приводили до родини Атени Пашко і В’ячеслава Чорновола. Пані Атена відносилася до товаришки доньки, як до члена родини. Спілкування з такими людьми безперечно вплинуло і на переїзд Лідії Данильчук до Львова. І вибір театру також, мабуть, відбувся за сприяння Ірини Волицької. Акторка Лідія Данильчук легко вписалася в трупу Львівського Молодіжного театру імені Леся Курбаса, ставши яскравою фарбою на творчій палітрі режисера Володимира Кучинського.

Лідії Данильчук дуже пасує текст Лесі Українки, бо він наче віддзеркалює її думки.

Народження сина загострило думки про самореалізацію. Рік життя – на заробітках, щоб заробити гроші для відкриття власного театру. Ідея ірреальна, але не для Ліди. Там, в далекій Америці свою тугу за домом і сином тамувала читанням творів Василя Стефаника і Лесі Українки. Стефаник дуже близький акторці по духу, бо якби описала своє дитинство, то могла б приєднатись до героїв письменника. Не дивно, що першою виставою «Театру в кошику» стала вистава за творами та листами Василя Стефаника «Білі мотилі , плетені ланцюги…» Ліда вдало зуміла поєднати у своїй творчості досвід театру імені Леся Курбаса і довіру інтелектуальній насназі Ірини Волицької. Їй дуже пасує текст Лесі, бо він наче віддзеркалює її думки:

« – Се вже така доля артистів і поетів, що вони кров’ю серця мистецького поливають собі шлях до безсмертя! – трохи патетично завважив поет.

Актриса скривилась.

– Ет, балаканина! А втім, за поетів не буду сперечатись, вам се ліпше знати. Я не поетка. Що ж до артистів, то, перш усього, яке там наше акторське безсмертя? Скільки літер, записаних в історії хисту? Чиє серце заб’ється, читаючи ті літри, так років… за десять?

Ні, ні, ні, нам треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними».

Вони живуть, не думаючи про славу, вони живуть, щоб ми не забували, хто ми…і які генії є образом нашої України. Хоча більшість з тих геніїв для сучасників як terra incognita. Серед таких непізнаних українських планет – Василь Барвінський – композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, провідний діяч Союзу українських професійних музикантів, який пройшов Голгофу втрати своїх творінь, але любов’ю серця відтворив їх на хвилях пам’яті.

Василь Барвінський із дружиною Нателею.

Він народився 20 лютого 1888 року в Тернополі, який в той час українською Вікіпедією визначається, як «Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Тернопільська область, Україна». Рід Барвінських — один із найдавніших в Україні, походить із села Барвінок біля Дуклі (повіт Кросно). Багатьох діячів української культури подарував цей рід нашій культури : прадід композитора Мартин був ректором Львівського університету в 1830-ті роки, брати батька композитора також прислужилися національній справі: Володимир Барвінський був засновником найвпливовішої української газети «Діло» (Львів), а Остап Барвінський – автором історичних драм. Батько майбутнього композитора – Олександр Барвінський – діяч освіти, саме він впроваджував українську мову в середні та початкові школи Галичини, видавав підручники з історії, літератури, українську періодику. Як посол австрійського парламенту (зокрема, верхньої палати — Ради Панів) захищав національні інтереси українців Галичини. Підтримував зв'язки з іншими діячами української культури.

Світ музики Василеві подарувала мама – співачка і піаністка Євгенія Барвінська, саме вона як керівник хору відкрила талант зовсім юної Соломії Крушельницької.

Сцена з вистави «Барвінський. Право на особисте» театру «Слово і голос».

Василь Барвінський – трагічний П’єро: 1948 рік – на подвір’ї Львівської консерваторії спалюють усі твори композитора. Василя Барвінського арештовують і засуджують на 10 років таборів та заслання. Попереду – промерзлі землі Мордовії. Василь Барвінський з гіркотою казав про себе, що він – композитор без нот, але незважаючи на заборону писати музику, він навіть на засланні творить. Повернеться композитор до Львова 1958 року і до останньої хвилини життя намагатиметься відтворити спалені ноти. Так оживуть 12 солоспівів, які стали основою вистави театру «Слово і голос»: «Барвінський. Право на особисте».

Якби мене запитали, яку виставу я вважаю ідеальною, не задумуючись назвала б виставу «Барвінський. Право на особисте».

Акторка Наталія Половинка у виставі «Барвінський. Право на особисте».

Мала собі в планах переглянути її пізніше, та раптом фейсбучний пост Андрія Водичева, актора Львівського театру імені Леся Курбаса, заінтригував настільки, що вибралася набагато швидше. Андрій якось дуже тонко відчув цю виставу:

«Вона володіє голосом досконало. Він здається живе окремо від неї. Були моменти, коли я не розумів хто співає – чи актриса з німого кіна, чи співачка в залі. Це дивовижна здатність народжувати голос з лункої тиші виокремлювати його і вміти споглядати на відстані, як північне сяйво. Так співали в дитинстві ікони в храмах у тремтінні свічок. Принаймні, мені малому так тоді уявлялось. Сьогодні цей голос правив молитву солоспівами Василя Барвінського».

Справді, ця вистава – подзвін за всіма убієнними нашої землі. Вона повернула мене спогадами до вистави світлої пам’яті Еймунтаса Някрьошюса «Три сестри» А. Чехова. Режисер зумів розповісти історію сестер як страдницьку історію Литви. Весь час не покидала думка, що ця вистава мала народитися на Галичині, мав знайтися режисер, який би пройшов Голгофою усіх, хто змушений був покинути рідні землі чи віддати своє життя во ім’я України. Завжди буду пам’ятати, як не хотілося, щоб ця вистава завершувалася. Тривання вистави було близько чотирьох годин, емоційне ігрове. Вистава «Барвінський…» – лише стишену годину.

Сильвета голосу. Наталія Половинка у виставі «Барвінський. Право на особисте».

…Маленький столик у каварні, піаніно, на великому екрані лише обличчя акторки. Її постать статична. Сидітиме тихо за столиком, на якому келих вина, чоловік зайде прискореним кроком, вип’є пів келиха і легко торкнеться клавіш. Постать невловимо нагадуватиме Барвінського. Єжи Єрмінь – окраса музичного Львова, піаніст з пальчиками Бога, відчуття музики – в кожному нервовому закінченні. Ця ідеальна гра буде своєрідним обрамленням голосу Наталі Половинки. Вона співає тихо глибинно, в її обличчі оживають найрізноманітніші постаті. В якусь мить наче мерехтить Соломія Крушельницька, а через хвильку – усмішка Галі Левицької обізветься сумом лепківських рядків «любов предвічна невмируща». Мабуть, кожен прочитував своє, я ж подумки вела діалог зі своєю бабунею, яка знала Василя Барвінського, наче через десятиліття вела розмову з дорогими серцю людьми і з тими, кого навіть не знала, але які вписані в серце української історії Галичини.

Марко Комонько (скрипка) і Йожеф Єрмінь (фортепіано) у виставі «Барвінський. Право на особисте».

Кажуть, що дружина Барвінського просила музикантів прийти попрощатися з композитором перед його дорогою у засвіти. Тому й у виставі раптово увійде до зали скрипаль доєднатися до звуків піаніно на коду. Скрипаль Марко Комонько – представник молодшої генерації музикантів, випускник школи при Московській консерваторії імені Петра Чайковського, навчався в Лондонському Королівському музичному коледжі та в Німеччині, від 2004 року мешкає в Південній Кореї. Нашого світу по всьому світу, він прекрасний і у Львові.

Піаніст Йожеф Єрмінь і акторка та співачка Наталія Половинка в театрі «Слово і голос».

...Стихне мелодія. Жінка – Половинка – доп’є чашу вина, як чашу болю. Тиша… просто лячно її зламати… світла печаль і радість, як два крила птаха огорнуть душу і світла печаль перетвориться у світлу радість невіри: невже це відбувається у нашому Львові!