Мої 60!

«Мої 60!»,   –  так весело і, водночас урочисто оголосила про свій ювілей акторка Першого театру, голова його осередку ЛМВ НСТД України Любов Мовчан. Колись у минулому столітті на сцені цього театру йшла вистава з промовистою назвою «Не лічіть мої роки», то ж не лічитимемо нічиїх років, просто оця весела фраза дає змогу поговорити не лише про Любов Мовчан, а й про Марію Самсонову, Тетяну Сторожук, Тетяну Максимюк і Олену Башу. Чомусь віриться, що вона подарує їм усмішку, бо в душі кожна з них  –   юнка, принцеса і… зайчик. Вірогідно, що всі вони не одну таку роль зіграли, хоча мріялося про глобальні ролі, але й вони їх не обминали.

Театр збирається святкувати своє століття і знайдеться там нагода зачаруватися акторками-ровесницями. Марія Самсонова та Любов Мовчан випускниці учбово-театральної студії при театрі імені Марії Заньковецької, Олена Баша, Тетяна Максимюк та Тетяна Сторожук – випускниці Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. Віриться, що кожна акторка матиме свій бенефіс, треба лише дочекатися. 

Тетяна Максимюк  у виставі «Ромео і Джульєтта».

Тетяна Максимюк вже потішила Львів своїм бенефісним виступом у виставі «Ромео і Джульєтта». Її поставив заньківчанин Вадим Сікорський ще декілька років тому, восени 2016 року. Режисер Вадим Сікорський пропонує своєму глядачеві квінтесенцію твору, який вже вічність не дає спокою ні творцям, ні глядачам. Для нього важливо вловити зародження любові з фатальним передчуттям смерті.

У цій трепетній історії приреченість справді фатальна. Три кольори творять містичну дію точніше, гостріше і приреченіше, ніж сотні вибудуваних декорацій. Постаті в промінні світла внутрішньо оголені ‒ тут немає ні місця, ні шансу для брехні. Таке відчуття, що до нас промовляють душі. Треба мати неабияку сміливість, щоб вивести акторів на оголений квадрат чорного простору, де лише маятник буде свідком любові. Схову немає ніякого. Костюми також, як знаки, хоч відповідні часу і, допомагають акторам у пошуку істини образу. 

У такій довершеній у своєму аскетизмі виставі, в триколірному вимірі червоне-чорне-біле, Тетяні Максимюк довірено бути світлом і вірою та любов’ю, хоча любов у цій виставі таки належить юним, але Годувальниця у її виконанні є справжнім Ангелом Хоронителем цієї любові. Цей образ з епічним осердям, хоча комусь роль може видатися дуже побутовою. Але уміння балансувати між побутовістю та символізмом є ознакою саме цієї ролі акторки. Згаслий погляд Тетяни Максимюк також буде знаком, хоча це єдиний образ, якому режисер дозволяє існувати на побутовому рівні гри.

Сікорський довіряє акторці беззастережно, тому й не дивно, що вона органічно вибудовує взаєморозуміння  з новими партнерами, для яких театр щойно розкриває свої загадки і вони творять свій світ любові. Органічність  –   суть її акторського єства. Інколи  скидається на те, що її веселий компанійський характер неабияк сприяє творчості, бо Тетяна легко знаходить спільну мову з режисерами.

Серед її режисерів-друзів Роман Валько, у його виставах створила дуже цікаві образи, це перш за все – Вовчиця у виставі «Мауглі». А ще була Ада Куниця, яка власною одержимістю творила кожну акторську особистість. І ці п’ятеро чарівних акторок  –  також її неповторні творіння. У кожному акторі режисерка  відчувала яскраву творчу особистість і робила все можливе й неможливе, що допомогло б актору пізнати себе.

А іще був Марк Нестантінер – режисер кипучої енергії, який допомагав акторам сягнути емоційної довершеності, не забуваючи про чітко вибудовану структуру вистави. Для Тетяни такою виставою став «Сорочинський ярмарок», де її Параска – окраса вистави, за що й отримала визнання глядачів та театральної критики. А ще Мирон Лукавецький, Юрій Мисак… Режисерів  багато, кожен залишив про себе неповторні спогади. Цікавою була співпраця з режисером В’ячеславом Жилою над виставою «За двома зайцями», де акторка виконувала роль Секлити. Здається, їй до снаги народні класичні образи, вона в них купається.  36 років на сцені Першого і безліч ролей. Як і в кожної акторки з цієї п’ятірки.

Хоча роки різні. Скажімо, Марія Самсонова, яка грала Попелюшку іще студійкою-заньківчанкою,  на сцені Першого вже сорок років!  Можете собі уявити, що жодна казкова роль не оминула її на сцені рідного театру. Усі Грибочки, Зайчики, Мишки, Ангелики, Ялинки були її. Найяскравіша – чарівна Мишка Фружі в виставі Ади Куниці «Всі миші люблять сир» за п’єсою Дюла Урбана. Це своєрідна Джульєтта з мишиного світу, з чутливим серцем і, при всій ніжності, з дещо норовливим характером.

Марія Самсонова у виставі «Джалапіта».

Марії доводилося грати багато ліричних образів, але за акторською суттю вона схиляється до характерних ролей, і тому такою цікавою була її епізодична роль у виставі «А завтра була війна» у постановці Ярослава Федоришина: у побутовій сцені, де акторка виконувала роль молодої дружини, встигала і «прасувати» білизну і реагувати на «світові» події та кухонні. Тепер би її за цю роль, мабуть, назвали б енерджайзером. А вона такою і є, бо не втомлюється грати і Сову, і Поросятко, і Жабку, мріючи про велику роль.

І була в її репертуарі роль на всі часи: Ельвіра, жінка Дон Жуана у виставі «Остання жінка Дон Жуана». Її героїня – попіл кохання, вона йшла шляхом любові і зради, намагаючись відродити свої почуття, розуміючи, що їй вже вони непідвладні. Чарівна і смішна, слабка і сильна, героїня акторки  несе свою тему любові через усю виставу, стаючи своєрідним її камертоном.

Власне, керуючись любов’ю, Марія шукає п’єси, вірить, що заспіває свою пісню і береже бандуру, якою захопилася ще в юності. Здається, небеса прислуховуються до її бажань, бо так несподівано у її житті з’явилася «Джалапіта»  –   вистава, у якій Марія як довершена лінія, наче дороговказ для молодих акторів: дивіться, це захоплює, не втомлюйтеся, дорогу здолає той, хто йде!

 Марія долає дорогу легко, їй цікаві будь-які ролі, у кожній шукає цікаве для себе рішення і не забуває про концептуальне режисерське бачення. Варто згадати з її останніх ролей Царицю в «Черевічках» за М.Гоголем та  журналістку у виставі «Втеча з реальності» Т.Іващенко. Абсолютно різні персонажі, одна – гротескова, аж на котурнах, друга – суперечлива роль жінки, яка намагається знайти рівновагу між професійною честю та турботливим материнством. Тепер Марія працює над новою роллю з румунським режисером Косміном Матеєм і шукає для себе відгук у системі зовсім інших мистецьких координат, до яких не звикла у рідному театрі.

Видається, цей експеримент буде цікавим і для Любові Мовчан. Вони із Марією однокурсниці і тепер разом працюють над виставою, як представники зрілого покоління театру. Хоча їм під силу змагатися з молоддю, і стрибати вище неба, шукати себе в найнесподіваніших іпостасях. Обоє освячені роботами з молодими.

Любов Мовчан у виставі «Аліса».

Любов Мовчан цікаво працювала у виставі «Аліса», де зіграла дві абсолютно різні ролі – Гусені і Часу. Власне, в Часі вона була найточнішою стрілкою з ідеальною поставою і ніхто не зміг досягти її пластичної точності. Любов Мовчан можна зарахувати до акторок раціональних, які вміють проаналізувати кожен свій крок і не піддаватися емоційному спонтанному натхненню, хоча це не означає, що емоційність оминає її роботи. Не може ж без емоційного джерела існувати її Троянда у виставі Алли Бабенко «Маленький принц», ця емоційність манірна і знакова для світу Принца.

Цікавою була співпраця Любові з Марком Нестантінером, з якої народилися дві абсолютно різні ролі – сучасниці Ізольди у п’єсі Ярослава Стельмаха «Королівський особняк» та  Параски у «Сорочинському ярмарку». Їй пасують ролі квіток, бо щось таки декоративне закладено в її акторській природі, варто згадати хоча Гортензію з вистави «Попелюшка».

Одразу ж пригадується її уміння тримати візуальну форму образу. Вибух справжніх емоцій акторка дозволяє собі у виставі, яку сама створила як режисерка, і грає в ній одну з героїнь, жінку, яка хоче вирватись з буденності буття. Її вистава «Небезпечна гра»  –   театральна візія жіночого одкровення. Можливо, саме ця вистава стане для неї бенефісною.

Звісно, акторка має нові режисерські плани, але в Першому так багато людей хоче ставити вистави, що мріяти, наприклад, про виставу для усіх ровесниць не доводиться. Та, навіть, якщо постановки доведеться чекати довго, вона обов’язково знайде чим зайнятися. Адже у різні роки акторка викладала у модельній студії, була режисеркою, а згодом координаторкою різних конкурсів — Міні Міс України (Український Дім, ніч. клуб "Голівуд", Оперний театр ім. Соломії Крушельницької), Львова (Театр ім. М. Заньковецької, ТЮГ), Світу (Палац України, ніч. клуб «Міленіум»), «Зірка Укртелекому» (Театр ім. М. Заньковецької)… Та ще багато інших речей створено її творчою натурою.

Тетяна Сторожук у перформансі «Орестея».

Тетяна Сторожук любить жартувати, що її запросили в театр на роль Другого зайчика. Хоч зразу ж аж так не пощастило, ролі зайчика не дали, а  випало грати у виставі «За двома зайцями» роль Галі. Це неабиякий дарунок долі, бо одразу довелося працювати з Адою Куницею і відчути шалений ритм мистецького творіння. Це дуже гарний досвід для актора-початківця. Щось було в її Галі, що навіть такий перебірливий режисер як Володимир Опанасенко вибрав її на роль Неллі у своїй виставі «Тіль Уленшпігель» за Шарлем де Костером. Красивих акторок в театрі було багато, але ніхто не володів таким трепетно-віщим голосом. Її Неллі ‒ голос любові, віри та незрадливості.

Було зіграно дуже багато ролей, цікавих і неповторних. Здавалося, що акторку чекають ролі великі та глибинні, але склалося так, що Тетяна виросла  у яскравого майстра епізоду, а це, мабуть, навіть важче, ніж грати головні ролі, бо в маленькому епізоді треба передати образ героя, його суть.

До кожного образу ставилася, як до власної дитини. А інколи в якійсь виставі треба було виконувати різні ролі. Сьогодні ти ‒ Цариця, завтра ‒ Дячиха. В таких різних образах побачив акторку режисер Володимир Борисюк і довірився своїй режисерській інтуїції. Якщо чесно – не прогадав. Обидві ролі випукло довершені, кожна зі своєю родзинкою.

Ще через роки вже у виставі В’ячеслава Жили «За двома зайцями» акторка зіграє роль Марти. І глядач захоплюватиметься її комедійним обдаруванням, яке начебто контрастує із зовнішністю героїні. Парадоксальність таланту  –  в його умінні шукати себе в найнесподіваніших ролях. Глядач любить акторку в усіх її ролях, і відрізняє її голос, ще не усвідомивши візуальний образ.

Не дивно, що через чимало років її Голос зачарував Ірину Волицьку – одну з найцікавіших режисерок сьогодення. У перформансі «Орестея» за мотивами трагедії Есхіла на музику Олександра Козаренка їй судилося стати  Клітемнестрою, донькою спартанського царя Тіндарея й Леди, дружиною Агамемнона, сестрою Єлени та Діоскурів. Коли Агамемнон воював під Троєю, Клітемнестра зрадила його з Егістом, а після повернення  – підступно вбила. За однією версією, мотивом убивства було кохання Клітемнестри до Егіста, за другою — помста матері за принесення в жертву дочки Іфігенії, згідно третьої — ревнощі до Кассандри, яку Агамемнон привіз зі собою.

Роль Клітемнестри статична. Кривавий жіночий капелюх-терни, який личить її привабливому обличчю, не несе в собі жаху, лише голос вібрує силою трагедії, домінує чи продовжує звучання музики, як окремий своєрідний музичний інструмент. Він приближає час і розхитує його своїм звучанням. Її героїня – вічна загадка і невгамована печаль.

Здається, слово є дуже важливим для акторки, вона читає із насолодою поезію, береться за найбільш несподівані проекти, понад 10 років була ведучою концертів оркестру штабу Західного Оперативного командування. І зараз радо веде найнесподіваніші концерти. Як людина з добрим серцем, охоче долучилася до вивчення тифлокоментування для людей із вадами зору і тепер залучена до аудіодескрипції. Й продовжує звертатись до поезії, найнесподіванішої, відвертої та одкровенної, наче наголошуючи на значимості слова. Серед авторів – улюблений Шевченко…

Олена Баша у виставі «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи».

Олена Баша –  також не виняток у цій історії про акторство у Першому. У неї величезний список казкових героїв: Зайчиків, Дюймовочок, Принцес і Русалоньок. Але на початку творчості пощастило зіграти у виставі Марка Нестантінера «Отчий світильник» за романом Романа Федоріва. Настуня, донька Чагра і дружина князя Ярослава – ніжність і відкритість, нетерпимість до зла і вірність правді веде її на плаху. Алегорія плахи – своєрідний образ її акторського буття. За яку б роль не бралася, завжди працює, наче вона найважливіша і… остання. Її лячно питати, яка в неї улюблена, бо у всі ці ролі вкладено надто багато.

Дуже плідною була співпраця з Мироном Лукавецьким, вдалося попрацювати над серйозною драматургією. Зокрема, у виставі, яка свого часу була знаковою для театру – «Мина Мазайло» Миколи Куліша. А якою вишуканою була її Донья Беатріса у виставі «З коханням не жартують» П. Кальдерона. Тепер, як науковець і викладач, Олена вивчає історію свого театру, працює в архівах, багато часу забирають студенти, часу лічити свої ролі, як і роки, у неї немає.

Олена допомагає чоловікові Валерію Коломійцю у його режисерських пошуках і як асистентка режисера і, навіть, як перекладачка, а ще виконує роль завліта, корегуючи всі наголоси у кожній акторській репліці. Вистава «Маленька Баба Яга» ‒ їхня спільна творча перемога. Мріє вже про нові ролі. Оленку не можна назвати сентиментальною, радше дуже відповідальною за кожну свою роботу.

 Як тут не згадати одну з останніх її ролей – Солоху з вистави «Черевічки» В.Василька за повістю Гоголя «Ніч перед Різдвом». Солоха-Баша – жінка хитра, лицемірна і корислива, водночас яскрава і приваблива. Перед такою не встоїш. Та й встояти перед акторською відкритістю Олени Баші також практично неможливо. Вона напрочуд смілива, бо мало хто має сміливість відкрито говорити про те, що болить власне тебе особисто.

У Олени така сміливість є. І одна з останніх її робіт є цьому яскравим підтвердженням. У виставі «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» від імені героїні промовляє сама Олена, нею складені тексти, вона нічого не ховає від себе і від глядача. Біль, який проросте  корінням до світла, нехай як боляче стане нам під час вистави. Не уявляю, як Олена виходить з цього екзистенційного стриптизу Душі, як оговтується, коли болить кожен нерв, щоб завтра знову вийти на сцену.

Вона з тих, хто підтримує своє життя словом «треба». Треба прочитати багато книжок, щоб знайти найвідповідніші тексти для своїх студентів, треба бутим готовим до будь-якої роботи, а раптом там попереду тебе чекає роль-мрія, треба іспит з сценічної мови подати так, щоб він став справжньою виставою і опинився в репертуарі Першого (її Шевченко вартий вашої уваги), треба не забути про власних доньок і внуків, про маму… Тільки встигай не забути про якесь «треба».

Ці тексти  –  букет маленьких замальовок до образів п’ятьох красунь-акторок, які своє життя, як любов, кинули в дарунок Першому.

Фото: Анастасія Канарська