Сценографія білого

Акварельна ніжність та глибинне занурення у театральну суть: шкіци до творчого портрету художниці Ольги Баклан

Художниця Ольга Баклан.

Ані миті внутрішнього спокою не було у всіх природних виставах промайнулих пір року: весни із буйними дощами й похмурими днями та літа зі спекою й зливами. Інколи вони видавалися просто нестерпними, і тоді на допомогу приходили спогади про акварелі Ольги Баклан, які художниця уперше публічно показала у Львові на початку березня в «Арт-галереї мадам Пальмгрен», де було демонстровано виставку «Квіткові історії в акварелі», сформовану з робіт українських художниць, які працюють та мешкають у Львові, Лондоні, Празі, Запоріжжі та Рівному.

Акварелі Ольги заховували в собі якусь надзвичайно вразливу ніжність при перфектному витонченому виконанні, наче акварель була завжди посестрою художниці. Вона, акварель, справді пасує цій тендітній вишуканій пані із загадковою усмішкою та непокірним чубчиком, який, наче говорить про твердість характеру і силу духу його господині.

Квіткові акварелі Ольги Баклан.

Хто вперше зіткнувся з творчістю художниці на цій виставці, зачарований її акварелями, навіть не зможе собі уявити, що за спиною в неї роки праці як театральної художниці з найцікавішими режисерами України. Вона справді дуже сильна і смілива водночас, бо без цього неможливо бути художником. І не так легко переконати чоловіків-режисерів у правильності свого погляду.

А Ольга Баклан вже у своїй дипломній виставі працювала з Мироном Лукавецьким, тодішнім керівником Львівського театру юного глядача (тепер – Перший театр) над виставою «З коханням не жартують» К. Кальдерона. Це був 1988 рік, вистава побачила світ у 1990 році. Її костюми, як відблиск епохи, дуже докладні, кожен ґудзичок важливий і працює на образ. Вони поєднувалися із сценографією Олександра Оверчука, як небо і зорі, відбиваючи суть драматургії, утягуючи глядача в сповнену інтриг історію любові.

Для художниці важлива найменша дрібничка в костюмі, бо, можливо, саме вона допоможе акторам знайти зерно образу, а ще – надважливо, щоб актор почував себе в сценічному костюмі вільно, не переймаючись тим, що щось йому заважає. Ось це уміння творити складні вишукані костюми, відповідні до драматургії та запиту режисера і водночас дуже зручні, вразили вже в першій роботі випускниці Львівської академії мистецтв. Прийшло відчуття, що львівські театри отримали цікавий мистецький тандем в особах творців Олександра Оверчука і Ольги Баклан.

Першими роботами були «Витівки Скапена» Ж.-Б. Скапена в Оренбурзькому театрі музичної комедії і «Гайдамаки» Т. Шевченка у Волинському українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. На жаль, побачити їх не вдалося, але, судячи з розповідей, художниця продовжувала творити сценічний костюм, як одну з найважливіших складових вистави.

Ользі Баклан завжди цікаво сягати суті образу, вивчаючи його як власну ідентичність. Інколи видається, що своїми костюмами вона програє виставу від початку до кінця, що саме з костюму народжується образ, – актору залишається відчути його внутрішній ритм, його людську суть.

Ескізи костюмів до вистави «Між двох сил».

Не дивно, що відразу ж після роботи з Мироном Лукавецьким розпочалася співпраця із режисером Володимиром Кучинським і Львівським молодіжним театром (Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса). Тепер, через роки, стає нестерпно жаль, що глядацька увага більше прив'язана до актора, і в пам'яті стирається світ, який був створений для того, щоб найбільш випукло подати виконавця. Варто вести щоденник, бо всі записи театральних вистав – це бліді тіні мистецьких одкровень. Хоча і слова не завжди можуть зарадити.

1990 – зустріч із Винниченком: Кучинський уперше ставить «Між двох сил», п'єсу, написану 1918 року, яка, видається, навіть у теперішньому 2019 набуває ще більшої актуальності. Події у п'єсі змінюються, як кадри кіна, їх можна зовсім перенести на сучасний час, але тоді, майже 30 років тому, Кучинський несамовито грався з текстами Винниченка. Усі творці – молоді-завзяті, вони розкошують у цій трагічній вічній історії України. І Оля Баклан, як ніхто інший, відчула тяжіння Кучинського до гри, як своєрідної мистецької віри.

Гротеск – костюмний символ цієї вистави. Щічки червоні: надія, чи передчуття крові? Кучинський повернеться до цієї п'єси, вже без Олі. Із нею залишить у цій першій постановці відчуття відкритості й дитинної щирості, яка прочитувалась ув очах акторів Тані Каспрук, Мар'янки Садовської, Олега Драча, Петра Микитюка…

Два різні світи вривалися у сценічний простір театру. Зі своїми переконаннями та ідеями, які нищили їхню реальність. Мабуть, художниці, яка дуже докладна у своєму ставленні до костюму, довелося забути про фантазію і дуже точно та й іронічно поставитися до творення цих образів-гротесків. Оля Баклан вміє слухати режисерів, навіть якщо вони не говіркі. Вона – не тінь режисера, і не його alter ego, вона – співтворець, який відчуває людей, з якими працює, допомагає втілити їхні ідеї, але при цьому зберігає своє творче обличчя.

Ескізи костюмів до вистави «Забави для Фауста».

Ольга Баклан любить мистецькі забави, вона в них розкошує і відчуває їх своїм творчим нутром. «Забави для Фауста» за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара» – одна із найзнаковіших вистав театру імені Леся Курбаса. Юрій Фрідштейн у статті, надрукованій у журналі «Экран и сцена», писав:

«Спершу все одно був Достоєвський. Від нього лихоманно-хворобливий ритм вистави, містична, фатальна прикутість один до одного її головних героїв, від нього невідворотність всіх цих появ і зникнень. Від нього – непідвладне розумові взаємне тяжіння, ніби щось, що вони самі збагнути не можуть, їх невблаганно зводить. І розводить теж – з такою ж невблаганністю і жорстокістю. Тому що Фаусту – фаустове, а Мефістофелю – мефістофелеве».

У цьому тексті немає ні слова про костюми Ольги Баклан, але саме вони допомагають творити цю тривожну атмосферу вистави, її білу вуаль з чорним відчуттям жорстокості.

Оля кохається в білому кольорі, на ньому будує костюми: легкі, як подих літнього вітру, тремтливі льолі Раскольнікова і Пульхерії Олександрівни; сукню-химеру на тендітних плечах Дуні, з одягу простягаються пасмами крила, то готові до лету, то скалічіло опалі на плечі героїні. Найбільше з цією сукнею зросталася Наталка Половинка, перша виконавиця ролі Дуні. Тільки Свидригайлов – як знак денді.

Візуальність образів підсилюється сценографією Олександра Оверчука – напівобруч з дверей, які в будь-яку мить можуть відчинитися без попередження і без відповіді. Просто забави, які входять у символічні хащі трагедії Достоєвського. Власне тендітність костюмів додає тривоги в цю історію-забаву, досконало виконану акторами. Недаремно вона залишається в репертуарі театру вже чверть століття і зібрала безліч нагород на міжнародних театральних фестивалях.

Сцена з вистави «Забави для Фауста».

Найважче нагороду отримати в рідному місті, бо завжди знайдеться чимало скептиків, які не здатні визнати митця, котрий творить поруч. Проте 1994 рік став тріумфальним для цієї вистави у рідному місті. Майже всі нагороди на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев» отримав театр імені Леся Курбаса: за режисуру, за сценографію і за костюми.

Думаю, що Оля не веде рахунок нагород, у неї немає своєї сторінки у Вікіпедії… Лише в середині травня створено сторінку Olya Baklan Artist. Ця сторінка означена Олею як: «Вікно в сад, у якому я вирощую мої картини...», а далі наче роз'яснення: «Я пишу настроєві натюрморти з квітів, які виростила сама у своєму саду, диких тварин і птахів, які приходять в мій сад і знаходять їжу і захист. Мені цікаво у своїх акварельних етюдах зафіксувати межові стани природи та вловити особливості освітлення і колориту місцевостей, куди я подорожую. А ще люблю переживати народження і створення настроєвих символічних портретів і образів людей, яких я зустрічаю, яких люблю. Тоді я відчуваю себе щасливою.» Ні слова про театр.

Хоча мені чомусь здається, що в ньому вона також була щаслива. Вистав, над якими працювала Оля Баклан, тепер упереваж немає, а ті, що є, зокрема «Забави для Фауста», мають інколи інші костюми, зокрема, Марія Копитчак, яка грає Дуню, має сукню більш побутову і реальну, що, як на мене, спрощує образ.

Сцена з вистави «Забави для Фауста».

Нема й однієї з найпотужніших і чутливих вистав театру імені Леся Курбаса – «Садок вишневий» Антона Чехова, коли оживав весь простір у театрі та історія родинна ставала історією театральною. Для кожного – свій образ у театральному просторі. Про цю виставу вже можна складати легенди, бо в пам'яті глядачів живе своя версія і свій власний спогад про неї. Вистава мала трьох театральних прим з різних театральних домів України, наче режисер доводив нам, що всі доми, а театри тим більше, родинний прихисток, у якому для кожного є своя роль.

Здається, що кожен герой у цій виставі був для Ольги Баклан неповторною квіткою. Кожен костюм мав свою кольорову гаму-характеристику і свій неповторний запах. Актори раювали у театральних костюмах, пізнаючи себе у цьому безконечному карнавалі театру.

Через роки художниця ще раз повернеться до створення костюмів до вистави «Вишневий сад», на цей раз у Закарпатському обласному російському драматичному театрі в Мукачево. Це вже була інша історія… Але й тут художниця залишилася вірна собі, відчуваючи дух Чехова і, спираючись на режисерське рішення, будучи для нього сильною опорою.

Ескізи театральних костюмів до вистави «Гамлет».

Пригадую, як розповідав незабутній художник-сценограф Валерій Бортяков про співпрацю з Олею. Завжди вражався її інтелектуальністю і умінням тихо, наче зовсім непомітно, творити образ, немов наперед знаючи, про що її попросять. Це завжди був діалог, у якому Ольга – вдячний слухач і порадник.

Саме такою плідною стала співпраця з Валерієм Бортяковим та режисером Вадимом Сікорським над «Тригрошевою оперою» Бертольда Брехта в театрі імені Марії Заньковецької. Суворість сценографії у поєднанні з яскравістю костюмів, де смужка на тканині, як вічна «зебра» людського буття. Чарівна іронія поєднана з фатумом.

Валерій Бортяков ніколи не любив творити театральні костюми, а Оля була для нього тим ідеальним художником, який чуттєво і досконало, наче без сентиментів, міг досягти того, що вміщували в себе усі попередні інтерпретації, знані в історії театру, але бути співавтором актуальної інтерпретації, яку творить саме зараз на кону.

Художниця костюмів та сценографії Ольга Баклан, письменник Ерік-Емманюель Шмітт, актор Олег Стефан.

А до цього ще був спільний проект театру імені Марії Заньковецької та театру імені Леся Курбаса: Вадим Сікорський поставив «Загадкові варіації» Шмітта, а Ольга Баклан створила і сценографію, і костюми. Через п’ять років після прем'єри виставу побачив драматург. Не знаю, чи дозволив собі емоційний вибух, чи все звучало чемно-вдячно, але у цій виставі Ольга Баклан виступила, як своєрідний адвокат героїв: нічого зайвого, лише акторське єство в чорному просторі дії, бо душа актора – суть цього вишуканого дійства.

Ольга любить кольори, але якщо для розуміння образу достатньо нюансування білого, вона обов'язково на ньому зупиниться, бо найважливіше для неї – суть.

Уміння відчувати суть вражає. Так, наче вона з Платоном писала його тексти, щоб відчути присмак його «Учти» і дарувати нам її шаленство у виставах театру імені Леся Курбаса. «Хвала Еросу» – дорога до суті, коли гурманство освячене шалом досконалості.

Сцена з вистави «Хвала Еросу».

Ольга пробивалася до суті й у виставах, які в міру певних обставин були «приречені» на провал. Чи жалкує і переживає невдачі? Чи переробляє їх подумки, навіть, якщо режисери про них навіть не згадують? Це залишиться таємницею, бо якось незручно про це питати. Просто в пам'яті виринають химерні костюми заньківчанської вистави «Івона, принцеса Бургундії» за Гомбровичем – гурманський дарунок вдячному глядачеві. Роки летять, спогади тьмяніють. Це було ще на початку нового тисячоліття. Знакова вистава, здається, вже ніколи неповторна в контексті сучасного українського театру.

Ескізи костюмів і сценографії та сцена з вистави «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба».

Оля як художниця дуже чутлива до класики, тому і в світі Лесі Українки, і в світі Шекспіра, і в світі Ліни Костенко шукає суть сучасності. Не боїться вступити у світ сучасної прози, провокаційної та оглушливо одкровенної. «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба» Марії Матіос – вистава, як міф, створена режисером Євгеном Худзиком поза театральними структурами, зібрана з акторських особистостей різних театральних шкіл і, освячена мистецькою відданістю художниці. Це рідкісний випадок, коли сценографія, як окремий артефакт і, водночас, нероздільна дійова особа вистави.

Сцена з вистави «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба».

А все почалося з реальної шафи, придбаної режисером, щоб у руках художниці вона перетворилася у сценографічний символ. Як писала художниця Дарія Зав'ялова:

«На цьому об'єкті варто зупинитись окремо, оскільки його роль в контексті вистави надзвичайно важлива. Стара шафа, не зроблена на замовлення столяром чи бутафором, а куплена, несе в собі власну історію, вона – справжня. Та художник перетворює її на фантасмагоричний арт-об'єкт – у таку собі домашню каплицю-надгробок, розписаний у стилі «Веселого цвинтаря». Цей унікальний цвинтар справді існує в Румунії, парафрази його є і у нас на Прикарпатті та Буковині. Ставлення до смерті як до старого друга, як до останньої пригоди – як тут не згадати Кустуріцу і Альмодовара! Та найближче за духом сценографія до стилю Параджанова: у самому принципі колажного поєднання старих «правдивих» речей та їх мистецькою обробкою. Задню стінку Шафи (вона така важлива, що мимоволі хочеться писати її з великої букви) заступає мереживна фіранка (ще один точний знак часу і побуту!). Фіранка слугує екраном, по якому пливуть образи-символи (дуже вдалий приклад використання проекції), а в фіналі вихід через Шафу стає виходом в нікуди, в Смерть... Фінал вистави пропонує останній, вишукано-щемливий код-колаж: коли дві актриси, що під час вистави «одягали» на себе всі жіночі образи роману, накидають на себе неймовірної краси вишиті рушники, чорний і білий, – символ двох іпостасей жіночності: юність і зрілість, наречена і вдова, Життя і Смерть.»

Сцена з вистави «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба».

Не знаю, які театральні плани має художниця, чи має їх, але так хочеться вірити, що в тендітних акварелях сьогодення таки зароджуються сценографічні ідеї майбутніх вистав і ми неодноразово матимемо змогу ними зачаровуватися.