«Не забудь…» —  Сонцесяйна

У неї не було ні звань, ні державних нагород, лише право грати по дві вистави на день. Таня, Тетянка, Танюшка, Танька, Тетяна Ковтун, для багатьох назавжди  ̶  Таня Фролова. У більшості вистав вона грала головні ролі в театрі, який став її єдиним театральним домом. Тоді мав назву: Львівський театр юного глядача імені Максима Горького. Вона віддала йому двадцять років свого життя.

 

 

Хоча  театр у Львові розпочався для Тані з дитячого театру «Ровесник», яким керував Віктор Шулаков  ̶ український театральний актор, режисер, драматург, педагог, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, лауреат Київської театральної премії «Пектораль» (2007), заслужений діяч мистецтв України. Це була справжня реальна казка, в яку хотілося бігти стрімголов. Тамара Плашенко, Люда Астрейко, Володя Мовчан, Віталій Семенцов  ̶  усі вони вилетіли з мистецького гнізда Віктора Шулакова, всі навчалися у Київському інституті театрального мистецтва та кінематографії імені Івана Карпенка-Карого і вступили за першим разом та стали помітними особистостями у контексті театрального життя України.

 

Танина дорога була набагато складнішою. Поступити вдалося у Київський театральний лише за третім разом. Їй мріялося про Щукінку, так зазвичай називають Вище театральне училище імені Бориса Щукіна. І це маленьке дівча вирушило в далеку Москву. Вдало пройшло всі три творчі тури, а тоді чекав вирок: невідповідність зовнішніх даних і внутрішнього начала. Довелося таки зупинитися в Києві. І, мабуть, все склалося на краще.

 

Тетяна Фролова поступила на курс Володимира Андрійовича Приймака та Нелі Антонівни Биченко. Цей курс був дивовижним, наче планував влаштувати справжній зорепад. Він подарував театральному мистецтву таких акторів, як Ірина Дорошенко, Людмила Смородіна, Катерина Марусяк, Богдан Бенюк, Володимир Смотритель…

 

Тетянка зі своєю яскравою творчою індивідуальністю не загубилася серед яскравих красунь. Свідченням її творчого зростання стали дипломні вистави. Це – Катя з «Історії про кохання»….., Б’янка з «Приборкання норовливої» Вільяма Шекспіра, мати Варки з «Піднятої цілини» М. Шолохова. На цих дипломних виставах не було де яблуку впасти. І здавалося, що запрошення в театри падали на Тетянку справжньою бурею. Серед цих запрошень було одне просто, як марево. Тетяну Фролову запросили в трупу Ленінградського театру юного глядача імені Брянцева  ̶  один з перших професійних театрів світу та Росії, розрахований на дитячу та юнацьку аудиторію, заснований у Петрограді в 1922 році.

 

У ті роки театр очолював Зіновій Якович Когородський, він значно розширив межі репертуару, незважаючи на вимоги залишатися театром для дітей, школярів та юнацтва. Там ставили вистави, розраховані і на дорослу аудиторію, і для дітей різного віку й різної підготовки до сприйняття театрального мистецтва. У театрі вивісили перелік книг, що їх актори повинні були прочитати. Зіновій Корогодський не тільки вимагав, а й піклувався і виховував. У виставах використовував здібності акторів: гру на музичних інструментах, здатність співати, красиво танцювати. На репетиціях знову запанували акторські етюди. Частка найбільш вдалих етюдів переходила у вистави театру. На репетиції Корогодського залюбки приходили навіть не задіяні актори, аби подивитися на працю інших, привчити себе до творчої дисципліни і вимог режисера, усвідомити власні недоліки і долати їх.

 

Про таке можна було лише мріяти, але Таня була… закохана. Своє кохання вона зустріла на порозі прохідної львівського заводу «Кінескоп», ось так: не поступила в Щукінку й пішла працювати на завод. Спіткнулася об погляд блакитних очей і обоє вже не могли відвести погляду. Володя Ковтун переживав усі невдачі  ̶  поїздки до Москви, чекав всі роки навчання у Києві, то ж обоє думали лише про весілля. Він виріс у родині військовика й мріяв продовжити родинні традиції. На цей час він служив прапорщиком у радянських військах в ГДР і Таня замість Ленінградського театру юного глядача вибрала шлях «декабристки», бо не уявляла свого життя без любові. На якусь мить забула про театр. Можливо, театр не прощає «зради».

 

Сонцесяйна Тетянка не могла не викликати захоплення, здавалося, що неї закохувалися всі. Під її чари попав і якийсь військовий бос, Володя не стримався і вдарив «суперника». Вирок був миттєвий: юне подружжя змушене було покинути Східну Німеччину протягом 24 годин, мрія Володимира про військову кар’єру була знищена вщент. Вони повернулися до Львова, як до розбитого корита. Без роботи, без надії, Таня відчула присмак долі невістки.

 

 Львівські актори Алла Федоришина, Тетяна Ковтун, Роман Мервінський, Євген Бжезінський.

 

«Збудуй хату з лободи, збудуй хату з лободи, до чужої не веди, не веди…»  ̶  ці рядки старовинної української пісні, наче  написані про неї… Їй не судилося стати господинею в квартирі, де панувала її свекруха, добра полтавчанка, яка все своє життя присвятила чоловікові та дітям, а потім улюбленим онукам. Пані Тамара не розуміла акторських мрій невістки і десь у підсвідомості мала жаль до Тані, звинувачуючи у знищеній долі сина. Дві самоти, які понад усе любили  одну людину, здавалося, що у двобій вступили дві любові – матері і дружини, прожили поруч все своє зріле життя і ніколи не пізнали взаєморозуміння. Але повернімося до цього несподіваного львівського повернення молодого подружжя Ковтунів.

 

Був 1978 рік. Таня пішла до ТЮГу, в якому працювала у допоміжному складі ще до вступу в інститут. Ніхто її в театрі не чекав, штат був переповнений, але все-таки взяли на разові, підписали договір на рік. Чого їй тільки за цей час не довелося робити, навіть помічником режисера працювала, а ще безконечні участі у масовках. І так тривало до народження вимріяного первістка – Дениса. Маляткові виповнилося лише чотири місяці, а з театру повідомили про її звільнення. Аж тут виявилося, що в театрі бракує акторок з амплуа «травесті» і згадали про Таню.

 

Це був як удар грому з ясного неба, бо під час навчання в інституті з таким амплуа їй не вдалося нічого зіграти. В голові була лише одна думка про те, що треба кардинально міняти рухи, голос. Таня розповідала, що на репетиціях всі вмирали від сміху, бо кривлялася вона немилосердно, не знаючи як підійти до цього амплуа.

 

Тоді першою зіркою травесті в Театрі юного глядача імені Максима Горького була Алла Федоришина. Аллині роботи стали своєрідним підручником для Тані у пізнанні цього невідомого для неї амплуа. Таня вміла захоплюватися, Алла була її кумиром, можливо, це захоплення підсилювалося тим, що таємницю цього амплуа Тетянці довший час не вдавалося пізнати. Та з часом це розуміння прийшло. Це був дивовижний період у житті театру, його розквіту, взаєморозуміння і вражаючого творчого  злету.  В театр прийшли такі цікаві режисери, як Валентин  Козьменко-Делінде і Марк Нестантінер. А мистецьким оберегом і натхненником творчого процесу була світлої пам’яті Ада Куниця.

 

Її репетиції актори жартома називали «адові», бо вимоглива до себе, вона такого ж ставлення до театру вимагала і від акторів. Багато українських акторів, які пройшли гарт у цьому театрі, завдячують своїм встановленням тендітній, з непохитними ідеалами, жінці. Алла Федоришина, тоді ще  ̶  Яйчун, незаперечно належить до «Галатей» Ади Куниці. Беручи до постановки ту чи іншу п’єсу, вона перш за все зважала на творчу особистість Алли. Таня була завжди назначена в черзі на роль з Аллою. Переважно її чекали безконечні вводи і не було жодної вистави, у якій би Таня працювала з першої репетиції. Іншим режисерам Ада Куниця пропонувала завжди брати Таню Ковтун на головні ролі, а вона мріяла працювати з Адою Іллівною…

 

З Куницею Таня пережила найважчі вводи. Таня називала їх жорстокими. Акторка отримувала текст, змушена була за ніч його вивчити, а на третій день вона вже грала виставу. Коли Алла Федоришина захворіла, Тетяну ввели на роль Вані в «Сині полку» Катаєва за чотири дні…

 

Львівські акторки Наталка Лань та Тетяна Ковтун.

 

За своє акторське життя Тетянка зіграла понад 70 ролей, а прем’єр мала лише – чотири. Інколи прем’єра відбувалася на чиємусь важкому горі. Коли сталася біда з Людою Бжезінською (тепер – Колосович) і через травму та не могла  продовжувати репетиції у виставі «Пригоди Буратіно», то це була – Танина прем’єра. Її Буратіно – наївний бешкетник з відкритим щирим серцем. Глядач нею захоплювався, оплески тривали не одну хвилину і лише найближчі люди знали, що стояло за цією легкістю. Дві години після вистави, наче повернення з того світу. Спазми судин, запаморочення, млосність… навіть лячно тепер пригадувати, в якому стані була вона після вистави.

 

Її Буратіно був настільки яскравою роботою, що це ставало підставою для жартів і розіграшів. Андрій Александрович – головний художник Національного українського драматичного театру імені Івана Франка, товариш Тані і неповторний жартівник, одного разу, коли був у нас в гостях вирішив подзвонити до Тані, але… від особи прихильника її таланту, який є моїм родичем. Він довго розповідав, як вона подобається йому в ролі Буратіно, що він привіз їй зі села шматочок сала і яйця з майже коричневими жовтками, то ж просто благає прийти до нас, бо для нього це архіважливо, майже питання життя і смерті. У відповідь Таня не впевнена, що зможе відірватися від домашніх клопотів, та й вже вечоріє, треба вкладати молодшого синочка Валентинчика спати. Голос Андрія починає тремтіти, він входить в роль невтішного шанувальника, який не зможе зустрітися зі своїм кумиром. Пауза… Через півгодини дзвінок – на порозі Таня. Андрій з переляку ховається у ванні та звідти подає голос переляканого шанувальника. Нарешті виходить… «Ето Ти Андрюша?»  – завжди пам’ятатиму Тетянчині очі в цю мить: застиглий біль, розчарування і нерозуміння, як можна так жартувати?!

 

Здається, ми тоді проговорили до світанку. Про що?  Тема лише одна: Театр! Інакше не могло бути, бо Андрій та Таня не уявляють свого життя без театру. Тетянка колись мені зізналася, що думками про театр живе цілодобово, на інші думки у неї немає часу, ні бажання.

 

Акторки-посестри Марія Самсонова та Тетяна Ковтун.

 

Та повернімося у початок 80-х років. У цей час Тетяна Ковтун отримує у виставах Марка Нестантінера та Ярослава Федоришина свої ролі і бере участь у всіх репетиціях. Марк Нестантінер поставив в театрі чотири вистави: «Сорочинський ярмарок» за Миколою Гоголем, «Отчий світильник» Р. Федоріва, «Королівський особняк» Я. Верещака, «Таємниці Високого  замку» З. Каменкович. Закохав у себе всіх акторок. Коли Нестантінер ставив «Сорочинський ярмарок» та «Отчий світильник», Таня відходила від своїх безконечних вводів у лікарні та ще два місяці через нервові стреси не виходила на сцену, то ж зайнята була лише у двох роботах режисера: «Таємниця Високого замку» та «Королівському особняку».

 

Це був час справжнього театрального щастя. Але скільки може тривати щастя? Інколи здається, що лише крихку мить. У цьому щасті було передчуття незбагненного болю. З театру пішла Ада Куниця, його альфа і омега. Таня сказала набагато точніше: «Вона не пішла, ми її «пішли». Хоч до цього цинічного цькування вона не мала ніякісінького відношення. Прийшов інший режисер і різниця була такою тяжкою, що хотілося кудись реально заховатися. І… Тетянка знайшла для себе схованку: народила сина, свого мізинчика Валентина. А далі повернення в театр  з реальністю, яка не змінилася: знову термінові вводи: зайчики, грибочки і безліч інших звірят, одухотворених та неодухотворених предметів. Але були ролі, які й глядачі пам’ятають, і Таня їх дуже любила. Серед цих ролей —  Рина в «Мині Мазайлі» Миколи Куліша, Агнеса «З коханням не жартують» П. Кальдерода, Мотря «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Юлія-Джулі – «Тінь» Є .Шварца, Беккі – «Том Сойєр»  М. Твена. Роль Беккі Тетянка грала вісім років поспіль. А ще в репертуарі театру  була така вистава «Жила-була Сироїжка», у цій виставі Таня грала Поганку 16 (!!!) років. Актори називали цю виставу «Чайка ТЮГу».

 

Портрет Тетяни Ковтун роботи Андрія Войневича.

 

Таня з гіркотою думала, що усі ці шістнадцять років вона була… злодієм, який обкрадає власних дітей, бо не було жодної хвилинки, коли б вона не думала про театр. Ці думки їй дарували найнесподіваніші зустрічі. Серед них — зустріч з Валентином Козьменко-Делінде, який приїхав до Львова поставити свого революційного шекспірівського «Гамлета». Скажіть, чи знаєте акторку яка б не мріяла зіграти Офелію? Мені здається, що таку майже неможливо знайти. Таня –  окрилена, щаслива, хоч розуміє, що на прем’єру їй не вийти, бо в уяві режисера живе Офелія —  беззахисна дитинка і її він бачить в особистості Алли Федоришиної, тому одна з його умов: сім перших вистав Офелію грає Алла Федоришина, а далі – в чергу.

 

Наше місто не таке велике, як раз сім вистав вистачить, щоб усі зацікавлені побачили виставу, а далі виставу продаватимуть на касу, тобто будуть «впихати» квитки у школах. Ця умова не зламала Тетянку, вона дочекалася свого виходу, але нікого не покликала. Мене через те, що думала, що не зрозумію її в цій ролі, а знала наскільки мені  подобалася Алла—  Офелія. Тепер залишився тільки жаль, що  не побачила Таню – Офелію.  Але найбільше щастя, що бачила її Моніку у першій режисерській роботі Миколи Яремківа «Казка про Моніку» литовських драматургів Сауліса Шальтяніса та Леонідаса Яцінавічуса, яку грали в Клубі творчої молоді.

 

Портрет Тетяни Ковтун роботи Сергія Крохмаля.

 

Таня – втілення ніжності та любові. Перше, що пригадують її партнери Володимир Мовчан і Степан Глова та режисер Микола Яремків – її сонцесяйність, її уміння бути відкритою і щирою настільки, що здавалося, що вона простягає вам на долоні своє серце. Багато говорено і написано про виставу Віталія Малахова, а про цю виставу не вдалося знайти хоч невеличку світлину та рецензію. Це також вічний біль, бо театр – річ швидкоплинна. Пам'ять має схильність перетворюватися на деменцію. Тендітна сонцесяйна дівчинка у боротьбі за власне кохання. Це якось перегукувалося з життєвою реальністю Тані, хоча все, що творила акторка на сцені якось нестримно співвідносилося  з реаліями її нелегкого особистого життя.

 

Так, коли життєва реальність привела її до Лесі Українки, російськомовна Тетянка йшла до неї через музику композитора Валерія Квасневського. Саме він запропонував Тані створити виставу за поезією Лесі, до якої написав багато пісень. Їй було страшно, наче кинулася під льодяну грозову бурю, щоб вийти з нею схожою на… Лесю. Власне, під осяянням Лесиного слова вона зробить здавалося найбезглуздіший безвихідний крок: за своїм улюбленим єдиним братом рушить на заробітки в Італію, щоб дати можливість своїм хлоп’ятам отримати освіту.

 

Це справді було сорок кіл пекла, коли в її короткі приїзди ми збиралися разом й слухали її розповіді, то сміх заливався нестримними сльозами. Кожен не раз наголошував Тані, що вона повинна свої розповіді перетворити на виставу, вона лише іронічно усміхалася і ховала свій смуток у сонцесяйній усмішці. Чому ми не записували її розповіді?.. Усе ще вірю, що її найближча товаришка-посестра Марія Самсонова зможе зібрати в пам’яті ці спогади і перетворить на виставу, в якій битиметься стражденне серце Тетянки.

 

Тетяна Ковтун на заробітках в Італії поряд із господинею-дипломаткою. 

 

Що її тримало і рятувало від відчаю в цій далекій Італії? Звичайно, театр. Навіть там вірила-фантазувала, що знову попрацює з режисером, який подарував вимріяну роль, у якому бачила духовно споріднену душу. Мова йде про Романа Валька, у його виставі «Мауглі» Таня зіграла Багіру – звірячий еталон аристократизму.

 

 Таня вже хвора, їй не так легко рухатися у спеку, але Роман Валько запросив нас до себе в гості. Вона, як в лихоманці, перебирає сукні, ніяк не може зупинитися на тій, яка їй найбільше пасуватиме. Чи, радше, Таня шукає сукню яка допоможе Валькові відчути її акторській потенціал. У якусь мить вона втомлено сідає на стілець і стишено питає: «Я ж переможу цю хворобу, Роман дасть мені роль, правда?». Щось іронічно кажу, мовляв, не випендруйся, Ковтун, в Тебе все попереду, Ти ще стільки всього зіграєш!

 

Тетяна Ковтун у ролі Багіри з вистави «Мауглі» режисера Романа Валька.

 

Ось Сашко Білозуб придумав для Тані моновиставу за «Маленьким принцом» Екзюпері. Це має бути розповідь жінки, яка кохає письменника-пілота, не вірить у його загибель, перебирає його листи, перетворює їх на Лиса… троянду… промовляє устами Маленького принца…

 

Таня вже майже не говорить, Наталка Лань намагається допитатися, щоб вона хотіла з’їсти, ледь чутно: «ікри», три ікринки з рук посестри на прощання. Дотик до французьких парфумів, дарованих Людою Смородіною… Невже світ зупиниться???

 

Закуток вулиці Моршинської, здається, зривається від оплесків.  Вона всміхається до нас з небес, сонцесяйна, яка і на небі думає про Театр.

 

P.S. Велика подяка за пошук та ідентифікацію світлин Любові Вєніній, Ірині Нірод, Марії Самсоновій, Поліні та Андрію Войневичам, Людмилі Смородіній, Наталі Лань, Дарії Зав’яловій, Тетяні Новосадовій…                                                                                                                                                                                                                                                                       

18.06.2020