Ми, здається, знаємося вічність, – ще з юнацьких літ. Але кожного разу доводиться знайомитися з Романом Яцівим заново, наче вперше. Він не дуже змінився зовні, хоча переглядаючи відео його лекції з галереї «Меланка – арт», раптом зловила себе на думці, що Роман Яців став дуже схожим на Елвіса Преслі, якби той дожив до відповідного віку. У цьому був певний шарм, бо лекції – розмови, що дають нам змогу пізнати українських митців, які творили у світах, потребують якоїсь особливої довіри і тому перед нами не поважний обтяжений усілякими регаліями пан, а образ близький багатьом, тож цікаво почути, про що він говорить.
Роман Яців більше пише, ніж говорить. Хоча він як професор, історик мистецтва, проректор Львівської національної академії мистецтв зобов’язаний багато говорити і виступати на різних офіційних церемоніях. Що й успішно робить. Але моє зацікавлення і захоплення викликає його писання, тобто безконечна дослідницька мистецтвознавча робота. В голові не вкладається, коли він встигає все це робити. Та ще й до того полюбляє «бавитись» у малярство!
Саме живопис став дуже рятівним у час пандемічного карантину, коли більшість з нас була позбавлена можливості насолоджуватись мистецьким життям, яке майже завмерло в нашому місті. Тоді галерея «Меланка – арт» одна з перших запросила відвідувачів у свій затишок, репрезентуючи виставку живопису Романа Яціва. Спочатку віртуально, а потім реально можна було опинитися з живописом віч-на віч. Якось спокійно було у цьому буянні кольорів, наче ці кольори ставали співбесідниками…
Автор назвав виставку «Відблиски» і представив твори, здебільшого з 2020 та 2019 років. Метафора „відблиски“ дуже важлива для Романа Яціва, бо нею він хотів показати свій ліричний світогляд, життєво йому притаманний, бо в цьому його реакція на життя, на людей, на світ, на природу…
Яців фіксує певні емоційні стани шаленством кольору і досягає екзистенційної щирості. Йому «пасує» акрил, він чарує ним і на полотні, і папері, дозволяючи собі бути ліриком. Сам автор визначає стилістику свого малярства на стику між ліричною абстракцією і магічним реалізмом, у яких оживає його емоційний світ.
Для Романа Яціва архіважливо прискіпливо і докладно вивчати українське мистецтво ХХ століття. Сам автор зізнається: «Досліджуючи модернізм, чи ті чи інші мистецькі концепції, я суджу через нюанси авторської манери того чи іншого автора». Суджень і нюансувань у нього безодня: один лише бібліографічний покажчик його публікацій містить 153 сторінок тексту, а виданий він був ще 2006 року. Скільки ж іще за останніи14 років написано мистецтвознавцем! Переді мною лежать два фоліанти Романа Яціва: «Іван Іванець (1893 – 1946). Стрілець: мемуари, творча спадщина» і «Зоя Лісовська».
Перша книжка – співпраця із старшим сином Андрієм. Це титанічна праця і друге повернення Романа Яціва до особистості Івана Іванця. Як зауважує дослідник: «Чергове повернення до постаті Івана Іванця – художника, організатора мистецького життя Львова, військовика, доктора правничих наук, одного з найпомітніших на свій час інтелектуалів в українському середовищі Галичини має вже не стільки романтичну (як це було на початку1990 –х), як прагматичну та ідейну підставу. Проти незалежної Української держави за вже відомою історичною логікою, виступив московський агресор. Нові покоління українців опинилися перед загрозами того ж ворога, проти якого в свої молоді роки боровся й Іванець, згодом поплатившись за це своїм життям на засланні. Різні етапи національно-визвольних змагань сьогодні виструнчилися в спільній історичній парадигмі. Тож і досвіди Івана Іванця – як митця, воїна та громадянина тепер знову актуалізувалися». Мені здається, що той, хто осилить прочитати цю книгу від початку до кінця ніколи не зможе стати зрадником і зуміє любити Україну і в радощах, і в горі.
А мені серце гріє, особливо в час пандемії, ось ця книжка: «Зоя Лісовська. Джерела пристрасті» , яку Роман Яців присвятив «молодим мистцям, які вносять українське мистецтво у культуру світу». Це дослідження про українську мисткиню Зою Лісовську, уродженку Львова, яка народилася у родині видатних діячів національної культури - художника і педагога Роберта Лісовського та професійної композиторки Стефанії Туркевич. Вона навчалася у мистецьких академіях Лондона та Рима. Живучи у Женеві (Швейцарія) Зоя Лісовська «розбудовувала свій мистецький світ, позначений особливим поетичним світосприйняттям та національно зорієнтованою тематикою».
Роман Яців вибудовує свою книжку так, що дає нам змогу поглянути на життєвий та творчий шлях Зої Лісовської через призму її екзестенційного бачення, поглянути на неї очима подруги-посестри поетки Віри Вовк і робить логічне узагальнення цих розповідей, додаючи тонкий аналіз творчих пошуків Зої Лісовської.
Роман Яців стверджує, що «Від виставки до виставки посилювалося відлуння глибинних процесів у душі художниці. Поміж експресивними і меланхолійними станами конструювалась унікальна міфологія пристрасті – ключового пункту мистецьких реакцій Авторки на життя. Але щоб наблизитися до такого герметичного зрізу малярських зусиль Зої Лісовської, необхідно пройтися стежинами її різних професійних зацікавлень, через які вибудовувалася відповідна якість творчої методології». Роман Яців проходить цими шляхами зі скурпульозною легкістю, не пропускаючи повз свою увагу ні найменшої деталі, яка б могла вплинути на творчі пошуки мисткині. Він не випадково зауважує: «Як духовно – культурне явище мистецтво Зої Лісовської –Нижанківської основане не лише на глибинних нуртах її екзистенції, а й на стійких громадських почуттях. Видатною є її роль в репрезентації української історії і культури в світі, у відстоюванні наукової правди про рідну землю. Силою свого універсального таланту видатна наша сучасниця, стверджуючу свою національну та емоційну ідентичність, інтегрує в постіндустріальний, глобалізований світ ту первинність захвату від життя, яку не осилять жодні армії циніків».
Одна відома львівська мистецтвознавець (свідомо не вживаю фемінітивів), сказала, що Роман Яців пише тексти, наче плете вишукане мереживо, і з нею неможливо не погодитися, лише хочеться додати, що йому, як нікому іншому, вдається бути відсторонено об’єктивним, не впадати в захопливу екзальтацію, крок за кроком вивчаючи суть того чи іншого митця. Він намагається в українську культуру повернути імена, які нам, українцям, невідомі, але їх знає світ. Так повертається до нас Зоя Лісовська–Ніжанківська і сотні інших імен.
Тираж книжки про Зою Лісовську просто злочинно малий, якщо б не сказати – малесенький, лише 500 екземплярів. Навіть не віриться, що хтось би згодився позичити комусь цю книжку, яка крім інтелектуальних текстів містить в собі безцінні репродукції художниці. Коли за вікном дощить, або Вас чомусь охопив сум, можна собі повернути радість буття, гортаючи сторінки цієї монографії. Зоя Лісовська, за її словами, йде до нас «… з пензлем в руці, « поки ще дня невипитого» (цитата з вірша Андрія Содомори). А Роман Яців прокладає дороги в гори, щоб творити свій живопис, знаходити натхнення до відкриття нових невідомих нам імен, дарувати натхнення іншим.
І ось вже з пензликом в руках чаклує Романова дружина Марія. Не знаю, чи став би Роман Яців тим, ким він є, якби не Марія – тихе тепло віри і охоронець родинного гнізда, з якого вилетіло два талановиті птахи Андрій та Маркіян, кожен із яких йде своєю дорогою. А нам, просто варто не пропускати жодної монографії автора, залікувати свій біль живописними фантазіями Романа, сподіватися на спільну виставку Романа Яціва з Марією. Його хода швидка, а дорогу може здолати тільки той, хто завжди в дорозі.
20.07.2020