Люся і Славко

Галина Канарська

Цей рік даний нам для внутрішнього стишення, чи відчуття болю втрат… Як впоратися із болем? Із ним зжитися неможливо. У ньому найважливіше знайти вдячність, бо за ним стоїть любов. Болять втрати, бо відходять особистості, яких ти любиш, навіть не усвідомлюючи своїх почуттів. Є у світі люди, які входять у твоє життя звично, як повітря, і тоді тобі просто дихається, що навіть не розумієш: властиво, так вільно дихається завдяки тим, котрі поруч. Такі відлетіли у засвіти…

Акторка Людмила Петруленкова у виставі режисера Ярослава Федоришина "Іфігенія".

Люся і Славко… Так просто було вимовляти їхні імена. Щоденно, десятиліттями… Вони відлетіли один за одним. «Він був епохою» сказав Петро Мавко. Чомусь хотілося кричати і заперечувати. Славко… Ярослав Федоришин… Він не був, він є. Як і Люся Петруленкова… Вони для мене більше ніж родина. Із ними пережито найщасливіші і найболючіші хвилини.

Цей рік мав стати певною віхою: «Воскресінню» ― 30! Думалося про книжку. Збиралися зустрітися, все обговорити. Йшов український рамадан. Зазвичай зідзвонилися 19 грудня. Привіталися з днем народження театру «Воскресіння», покепкували з Володі Губанова, який на фейсбуці оголосив, що театр вже святкує ювілей. Домовились справді по-галицьки: нехай уже після свят… Із Люсею поговорили про буденні справи, попліткували про останні бачені вистави. Бувай…

У голові вирували плани. Уявляла, як нарешті побачу останню прем’єру театру, яку поставила Алла Федоришина. Згадую, з яким захопленням розповідав Славко про роботу Алли. Чи зумію поглянути на цю виставу його очима?..

Режисер Ярослав Федоришин, засновник Львівського духовного театру "Воскресіння".

А пам’ять повертає у далекі 80-ті, аж лячно сказати, минулого століття. Веде сходами у малесеньку кімнату, розташовану в адміністративному приміщенні Львівського театру юного глядача імені Максима Горького. Тут живуть юні Алла і Ярослав з донечкою Ксенею. Раз за разом хтось стукає двері, наче тут медом помазано. Безкінечні розмови про театр, про мрії, щоб розпочати свій шлях. Ображений погляд Ксені, якій вже нестерпно слухати ці розмови, хочеться бути з мамою і татом. У мами репетиції зранку до вечора, вона грає вистави майже щодня. Інколи по дві вистави. Про Аллу в історії Львівського ТЮГу треба писати окремо. Вісімдесяті ― це була її епоха. Улюблена акторка унікальної режисерки Ади Куниці, нею виплекана. Їй затісно в репертуарі амплуа травесті, хоча серед ролей є навіть Офелія у «Гамлеті», який поставив Валентин Козьменко-Делінде. Тоді вдалося підслухати розмову Сергія Параджанова, який просто захоплений був її грою…

Славко ― один з Гамлетів. У нього не було аж таких яскравих ролей. Жартома його називали Артемон, його найсмішніша і найяскравіша роль, бо поруч Мальвіна ― Алла. Він ― чоловік зірки театру і мрійник. Він йде до своєї мрії цілеспрямовано і, незважаючи на жодні перешкоди. Подумаєш, не поступив на режисуру за першим разом. Не біда, дорога до Москви не така вже далека, коли маєш мрію. За плечима у нього вже було навчання у Харківському інституті культури імені Івана Котляревського, певний досвід роботи у Львівському обласному театрі ляльок та пошуки себе в Театрі юного глядача. Хтось вірив, хтось – не вірив, що йому вдасться здолати цю дорогу. Славко впевнено йшов до мети.

Писав вірші, п’єси, хапався за будь-яку роботу, яка давала можливість творити. Так вдалося зібрати групу залюблених у театр людей і на піддашші Львівського палацу культури залізничників («Роксу») творити свою театральну реальність. Місце це вже було намолене. Адже там багато років творив театр «Гаудеамус» під керівництвом легендарного Бориса Озерова. Через роки ― десятиліття мені здається, що найбільші театральні потрясіння я пережила на цьому піддашші. Спочатку озерівський світ, потім Славкове «Перш, ніж проспіває півень». Було враження, що ту п’єсу словацький драматург Іван Буковчан написав саме для цих шаленців. Її встигло побачити не так вже багато людей, – безмежний жаль, що так склалося. Віра у Славка для мене розпочалася із цієї вистави. Здається, я пам’ятаю навіть звучання кроків юних акторів… Вони вірили йому беззастережно. Чого не можна сказати про друзів з театру. Та йому було дарма. Йому вірила Алла!

Поступово збиралася група однодумців-акторів, з якими робив перші режисерські проби у Театрі юного глядача. Найглибинніша робота ― «А завтра була війна» за Васільєвим. Мав чудового співавтора ― художника Валерія Бортякова. Не було там прохідних акторських робіт. Кожен творив свою маленьку мініатюру, яка під куполом парашуту (саме парашут став знаком сценографії Валерія Бортякова) створювала світ у передчутті воєнного полум’я. І серед тих, хто вірив Славкові беззастережно, була й світлої пам’яті Тетяна Ковтун, ― іще одна згасла в засвітах зіронька Театру юного глядача.

Театральний режисер Ярослав Федоришин.

Коли вперше заговорили про спробу створити свій театр, це видавалося ірреальною мрією для всіх, крім Славка. Він був інфікований театром, здається, від народження. Його батьки зовсім юними зустрілися в далеких сибірських поселеннях, куди тисячі галичан були вивезені визволителями. Театр поєднав їх у любові, там грали українську класику. Здається, мама грала Галю. Родина мами була вивезена з Гусакова на Львівщини, татова – зі села Надіїв на Франківщині. Вони повернулися у Надіїв. Дивовижне село, в якому був поставлений перший пам’ятник Тарасу Шевченку на Галичині. Лише раз довелося мені бути в цьому селі на осреді розквітлого літа. Ще була жива Славкова бабуня, так і бачу, як стоїть вона на порозі та не може натішитися, що Славко приїхав та ще й стільки людей привіз. Саме там відкривався справжній Славко, у його любові до родини. Його світ пізнавався ще через ніжність молодшої сестри Миросі.

Із ним ми говорили лише про театр. І ось Славкова наука в Москві. Він готується до постановки дипломної роботи. У це важко повірити, але вистава буде першою роботою нового львівського театру. Так на львівській мапі з’явився Духовний театр «Воскресіння».

Звучить урочисто. Але реально: немає приміщення, ніякісінької фінансової підтримки, лише група відчайдухів, які пішли у реальну невідомість. І перша серед них, майже театральний гуру Людмила Петруленкова, улюблениця львівського глядача, віддана подруга Романа Віктюка, яка спочатку поїхала за ним працювати до Львова, а потім на театральне «вислання» до Калінінграда, про який навіть не згадують в українській вікіпедії. Там майстер поставив для неї «Підступність та кохання» Шіллера. Не склалося, повернулася до Львова, щоб стати обличчям театру.

Акторка зі зовнішністю, яка є справжнім втіленням жіночності та ніжності, з язичком саркастичним, з розумом чоловіка-аналітика. Вона, як втілення юності, була для підлітків образом недосяжної мрії. А ще ― одна з небагатьох, яка вивчала всі можливі театральні техніки, то ж могла бути добрим вчителем.

Драматична акторка Людмила Петруленкова.

До неї приєднався старійшина театру Василь Маркович Хорошун, Володя Мовчан, Сашко Панчук, Володя Колчинський і сценограф Валерій Толмачов. Дві кімнати милосердно надав театру головний лікар Комунальної 1-ї міської поліклініки на Руській, 2 Ярослав Герета. Здається, до цього там був гінекологічний кабінет. Люся зразу оголосила, що театр мав би бути відповідно до назви кабінету. Так і звикла жартувати: «Будеш сьогодні в гінекології?» Хоч актори рідко там бували, як і сам Славко, бо репетиційним майданчиком для театру став «Рокс».

Перш за все вирішили, що звертатися будемо до забутої драматургії. Так виникла перша назва: Степан Перський (Степан Шах) «Чудо святого отця Миколая над половчином». Дипломну виставу Славка вперше грали 19 грудня 1990 року на сцені Палацу культури залізничників, який таки всі звикли називати «Рокс», бо залі Дому профспілки залізничників упродовж 1938-1944 року діяв кінотеатр «Рокс» . Так святий Миколай став патроном і опікуном театру. Сказати, що вистава була якимсь мистецьким одкровенням, означало б відверто злукавити. Але вона несподівано зіграла неоціненну роль для підняття людського духу.

Тепер у це важко повірити, але вперше у виставі звучала молитва «Отче наш» і, коли восени наступного року театр вирушив на гастролі у Турківський район Львівської області, які були організовані за сприяння депутата обласної Ради першого демократичного скликання Тараса Пахолюка, то ніхто не сподівався на шалений успіх. Був початок жовтня. Ми виїхали зі Львова при температурі десь +15. Поселилися в якомусь таборі в дерев’яних хатках, а через день, було -5. Кожен день їхали до іншого села, у якому ще ніколи не виступав професійний театр. Часи були важкі. Хліб в село привозили раз на тиждень, холодні сільські клуби були переповнені по вінця глядачами. На сцену виходив Маркович ― оповідач, вбраний у сутану з великим хрестом на грудях. Зал слухав справді, затамувавши подих. А тільки прозвучало: «Отче наш», зал весь став і вже промовлялося молитву в суголоссі. Неможливо було переконати старших людей, що Василь Маркович Хорошун ― актор, а не священик, всі терпеливо чекали сповіді. Несли яйця, сир, вибачалися, що не можуть принести хліба, бо немає навіть для дітей. Більше ніколи не довелося пережити таке духовне єднання з публікою. Це був початок важкої та захопливої дороги.

Ярослав володів якимсь унікальним даром спілкування з людьми. Він знаходив друзів серед найрізноманітніших людей і вони приходили Славкові на допомогу. Серед цих людей був і отець-доктор ЧСВВ Теодозій-Тарас Янків. Він підтримував Ярослава духовно, а також і матеріально. Було відчуття, що багато людей вірять у його мрію, яка воскресає іменами забутих, чи незнаних авторів.

«Юдиту» Геббеля грали у Домініканському соборі. На виставу приїхали вихованці семінарії Святого Духа, що тоді була у Рудному. Вони йшли пішки через все місто, співаючи духовні пісні. До них приєднувалися люди, зачаровані слухачі, так майже величезною юрбою всі прийшли на виставу. Як вони всі туди вмістилися?!

А далі був вимріяний Клодель. Поет, якого Католицька Церква назвала новим Шекспіром. Пошуки тексту «Благовіщення Марії» затягнулося. Через США прийшов до театру переклад Віри Вовк. Вишуканий текст вимагав достойного обрамлення. І хто це краще міг зробити, як не Ірина Нірод? Славкові добре працювалося із сценографом, яка мислила так витончено, але скільки абсолютно нудних адміністративних справ було на його плечах! Уявіть: добитися статусу міського театру, отримати приміщення знищеного кінотеатру і вірити, що все вдасться.

Мав сміливість згодитися на пропозицію Лариси Гненної ― театрознавця і головного спеціаліста НСТД України, засновниці та ідейної натхненниці фестивалю молодіжних театрів-студій «Золотий Лев», який відбувся у Львові у 1987 році. Склалося так, що далі не було фінансових можливостей продовжити цей фестиваль, тому Лариса запропонувала відродити його Славкові. Він любив авантюрні історії, наче випробував себе на міцність, щоб потім розсміятися: а я ще й не таке можу!

Театральні режисери Ярослав Федоришин і Роман Віктюк у Львові.

Молодість не знає страху. Якось буде. Нам все під силу. Запросити купу театрів. І навіть вперше до рідного дому закликати Романа Віктюка. Фінансування мало, а фантазія буяє. Моментально погоджується на пропозицію Петра Мавка видавати щоденні бюлетені, де би були миттєві враження від вистав. Ще немає суперполіграфії, одна друкарська машинка на десять осіб. Тексти набираємо і склеюємо десь до світанку, потім Петро біжить до друзів на принтер. Славко, мабуть, взагалі не спить. Але бюлетень виходить!

Скільки цікавих вистав мав змогу при зародженні фестивалю побачити львівський глядач. Здавалося, що Славковими зусиллями Львів перетворювався у справжню театральну Мекку. Хоча не був ідеальним, досить часто з ним було нелегко, та тепер, через роки, розумієш, що, можливо, інакше він не втримав би театр, та й фестиваль вже би давно «спочив у Бозі». Не знаю, чи це правда, чи легенда, але подейкують, що йому доводилося брати гроші для проведення фестивалю під заставу власного помешкання. Якщо це правда, то тільки можна собі уявити, як для нього важко було зробити такий крок.

Понад усе любив свою родину. Навіть недавно ми сперечалися, коли ж саме почали працювати в театрі, документально оформлені. Кажу, що у мене в трудовій написано 13 вересня 1990 року. А Славко заперечує, стверджує, що 21 вересня, у день народження Ксені, його найулюбленішої єдиної доньки. І чую, як гордо звучить його голос: «Та ні, я його в честь Ксені створив!» Чи багато батьків здатні сказати такі слова й присвятити своє творіння найдорожчій людині? Чи він відчував тоді, що з часом Ксеня стане його помічницею? Мабуть, ні. Але уявляю, що він би вперто доводив, що знав, що так буде.

Поки що ми не біжимо думками вперед. Натішитись не можемо, що таки отримали знищене приміщення кінотеатру «Піонер» і нема жодної проблеми, що грати можна лише у фойє і невідомо коли можна буде грати в глядному залі. У фойє народжуються нові вистави, приходять нові актори… До щемливого алегоричного «Благовіщення Марії» Поля Клоделя несподівано приєднується вистава за п'єсою Ніни Садур, яка з легкої руки Славка названа «Хто ми…» і в ній акторськи розкошує Люся, яку багато хто лякав, що їй доведеться бути тінню Алли. Але й тут Славко зумів перевернути трафаретне людське мислення і дати змогу час від часу кожному зіграти щось сокровенне.

Пізнання себе і у житті для Люсі було найважливіше, вона належала до рідкісних акторів, які сягаючи глибинної суті ролі, дарували їй своє внутрішнє «Я». Люся, як і Славко, своє життя присвятила пізнанню театру і себе. Інколи здавалося, що вони ніколи не прислухаються до думки одне одного, але концептуально таки були однодумцями. Недаремно, набираючи акторський курс у ЛНУ імені Івана Франка, Ярослав покликав з собою викладати Люсю і так вона стала Людмилою Іванівною. Хоч з її внутрішнім дітвацтвом це «Іванівна» зовсім якось не поєднувалося. Ось це «хто ми» тепер, здається, було для них найважливішим. Уміли бути вірними, незважаючи на різні прикрощі. Бо це ― родина, а в ній неможливо без непорозумінь.

Людмила Петруленкова в тандемі з акторм Петром Микитюком у виставі режисера Ярослава Федоришина.

Люся відлетіла у засвіти без ніяких звань, про які тепер мріє кожен, лишень переступить поріг театру. Хоча навіть чотири її безперечно етапні ролі вартували звання народної. Маша з «Трьох сестер» А.Чехова, Мері Доул з «Джерела святих» Дж.М.Сінга, Клітемнестра з «Іфігенія в Авліді» Еврипіда, пані Петрович з «Сарани» Біляни Србляновіч. Про кожну із цих робіт варто написати окреме есе. Три вистави поставлені Славком, а на постановку «Джерела святих» було запрошено Овлягули Хожагули, туркменського режисера. Історія цієї співпраці також багато говорить про Славка.

На фестивалі «Херсонеські ігри» я забігла з художницею Людмилою Ковальчук на п’ять хвилин подивитися виставу Туркменського театру юного глядача. «Йосиф та його брати» ― так називалася вистава, створена за романом Томаса Манна, Біблією та Кораном. Ми прикипіли до крісел, не розуміючи ні слова, розуміли все. Скирти сіна, голомозі чоловіки… Аскеза глибинності. Перше бажання ― розповісти Славкові. Несподівано повірив на слово (тепер лише розумію, що він таки умів вірити). І вже на «Золотому Леві» глядач побачив «Жінку в пісках» Кобо Абе. У той час і зародилася думка про співпрацю. Здається, що він навіть на мить не сумнівався, що цього режисера треба запросити на постановку, і не лякали його фінансові труднощі. Був це подарунок не лише для глядача, але й для акторів Петра Микитюка, Алли Федоришиної, Марини Петрович, Володі Мовчана, світлої памяті Василя Хорошуна, Олеся Олексишина, Володі Колчинського…

Людмила Петруленкова ― Клітемнестра з вистави «Іфігенія в Авліді» Еврипіда у постановці ярослава Федоришина.

Славкові якось вдавалося поєднувати в собі керівника і режисера. Не змішуючи ці поняття. У керівнику не прокидався заздрісний режисер, який ревнує до успіху іншого. У Славкові-режисері мене дратувало його небажання прислухатися до будь-якої іншої думки, тепер розумію, що так він захищав свій світ. Хочете ― приймайте, хочете ― ні, ваше право. Йому був важливим глядач і тому інколи ставив речі, які не гріли йому душу, але точно знав, що глядач це прийме. І про це не встигли поговорити...

Поспіх і вічний лет, там чекають актори, там ― треба забігти в управління культури, ще пошукати хоч якихось спонсорів, ще подивитись вистави, встигнути на літак, який понесе його на якийсь фестиваль, чи вибратись на постановку до іншої країни. Його так ніжно полюбили угорські актори! Десь років двадцять тому, його товариш ― художник Віктор Зубко, який серйозно захопився астрологією, казав, що Ярослав не буде жити у Львові, так кажуть зорі. Ми фантазували, яка це буде країна, а Славка вибрали небеса…