Біла птаха

Львівський театр поступово висвітлюється жіночим обличчям. Ще з середини ХХ століття у Львові проростав культ митця-жінки. Саме жінці ми завдячуємо створенню Львівського обласного театру ляльок. І саме жінці — створенню візуальних образів театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки».

Олена Городецька в театрі естрадних мініатюр «І люди, і ляльки».

Свою роботу Львівський театр ляльок розпочав 15квітня 1946 року прем'єрним показом вистави Антоніни Мацкевич «Гусеня».

Довгий час емблемою театру було зображення персонажа української народної казки «Івасик-Телесик». Ходила містом легенда, що засновниця театру Антоніна Мацкевич перед виставами робила інтермедію з двома ляльками: король Данило та хлопчик Левчик (маленький син короля).

Емблемою театру був саме цей хлопчик Левчик, зображений на фоні щита з трьома вежами (що символізувало український герб — тризуб) і в часи, коли до театру навідувались працівники КГБ, Мацкевич змушена була забирати з логотипу центральну башту, а для широкого загалу маленького королевича приховали під Івасиком Телесиком.

Для театру «І люди, і ляльки» Олена Городецька була художницею й акторкою.

Антоніна Мацкевич народилася 1908 року в провінційному містечку Нові Санжари, що на Полтавщині. Навчалася у Москві у Вищих технічних майстернях, куди найімовірніше вступила у свої п'ятнадцять-шістнадцять років – 1923 року, коли ректором був російський художник Володимир Фаворський.

Закінчивши навчання в Росії, Мацкевич повернулася до України і, перш за все, поїхала до Харкова, де творив відомий театральний режисер і актор Лесь Курбас. У 1928—1930 рр. А. Мацкевич навчалася при одній із студій «Березоля» в Харкові.

Антоніна Наумівна Мацкевич разом із чоловіком Сергієм Петровичем Стешенком 1940 року переїжджають до Львова, де створюють Будинок народної творчості і працюють там: А. Мацкевич — художній керівник, С. Стешенко — директор.

Вистава театру«І люди, і ляльки» в оформленні Олени Городецької.

1 березня 1945 року постановою облвиконкому № 832 при ЛВНТ створено Театр ляльок, куди Мацкевич перевели головним режисером, а Стешенка – головним художником. Мацкевич усі сили віддавала своєму театральному дітищу – своїй єдиній дитині-родині. Розуміла, що театру необхідні свіжі акторські сили, саме тому спільно із директором Леонідом Зільбергом у 1966 році створила творчо-експериментальну студію, яка проіснувала лише рік, але дала гроно нових творчих особистостей, які формували творче обличчя театру. Серед викладачів студії був колишній актор Театру юного глядача, а в майбутньому – засновник і художній керівник Львівського театру студії «І люди, і ляльки» Олег Новохацький. У його особі Мацкевич знайшла захопленого товариша і однодумця. Скільки років тоді було його єдиній доні Оленці, чи, як за звичай її називали в родині Альоні? Десь рочків сім. І вона хвостиком «проживала» своє життя в театрі.

Перші кроки Олени Городецької у театрі свого батька.

Оленці судилося народитися в мистецькій родині, але не пізнати материнської любові. Трирічною вона опинилася під опікою тата, бабуні і ще двоюрідної бабусі. Лише можна собі уявити, що відчувала маленька дівчинка, коли бачила як найрідніша людина переходить на інший бік вулиці, щоб не розбитися об зболено-глибинний погляд дитячих очей. Такі очі оживуть з часом в її ляльках. А поки що маленька Олена-Альона захоплено спостерігає, як священнодіє з ляльками її тато і не має зеленого поняття, що лялька стане її alter ego.

Дівча росте, захоплюється світом, закохується, шукає себе. Перший вибір – моделювання, тому вибирає навчання у технікумі легкої промисловості, може з найменшого клаптика тканини створити справжній шедевр. Про що їй мріється, дівчиськові з очима сарни? Про просте жіноче щастя, про любов, про щасливу родину. Отут на згадку приходять «Окрушини» Ірини Вільде, оці рядки: «Кажуть: Така гарна, а нещаслива. Чи не забагато: два гриби в одному борщі?!» Це наче написано про Оленку: здавалося вона здійснила мрію екстатичної львів’янки: вийшла заміж за випускника військового училища, поїхала з ним аж у Ленінградську область, народила вимріяного синочка, якого назвала в честь батька-друга Олегом. Про таке здавалося лише можна мріяти, але… все частіше чоловіча рука падала важким ударом на її тендітне ніжне тіло. Перед очима – зляканий погляд синочка. Вихід один – втікати подалі від садиста. Здається всі жінки військової частини збирали гроші їй на дорогу.

Олег Новохацький із донькою та акторами.

Рідний Львів зустрів дощем, який завершився веселкою. У цій веселці була надія. Мабуть, з цієї веселки почалася дорога до здійснення мрії, перш за все батьківської, адже Олег Новохацький завжди мріяв про свій театр ляльок. 90-ті минулого століття як найкраще надавалися для створення приватних структур. Так у Львові було створено три театри: Молодіжний, духовний театр «Воскресіння» і театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки».

Для створення театру пану Олегу довелося продати машину, помешкання своєї тітки …та що це в порівнянні з реалізованою мрією! Поруч єдина улюблена донька, яка розуміє його без слів, відверто висловить свою думку і буде відстоювати свої мистецьке переконання. У театрі Оленка не лише художник, а й акторка, і технічний працівник, а найважливіше – душевний порадник для кожного, хто потребує її уваги. Така собі мамуся з зовнішністю голлівудської кінозірки. Так і хочеться рядочки пісеньки процитувати: «А їй би жити на Манхеттені і з Демі Мур ділитись секретами…».

Олена Городецька в кімнаті-рукавичці, де творився театр.

Натомість Оленка жила у Львові у вологих сутеринах, де творила свої ляльки і рукотворні декорації. Така кімнатка рукавичка: вітальня-спальня-творча майстерня усього театру «І люди, і ляльки». Безконечні подорожі секонд-хендами в пошуках найменшого клаптика, з якого можна зробити ляльку. Здавалося, що у неї якісь дивовижні пальчики, які справді здатні перетворити гарбуз у казкову карету. Закохана, як і тато, в Схід та культуру Японії, вона творила своє «Журавлине пір’я» як біла птаха, грала як акторка, цю ляльку як свою долю вела. Оленка була надчутлива до мистецтва, не терпіла фальшу. А працювала одна-однісінька, хоч робила більше, ніж цілі цехи в інших театрах.

Олена Городецька на сцені театру до пожежі.

Неймовірно тяжко пережила із найріднішою душею пожежу в театрі. Остання вистава Оленки «Горіхова гілочка»… Такий мала талант художника, що був здатний у малесенькій виставі поєднати естетику різних світів і розкрити квінтесенцію кожного з них, а ще дати змогу маленькому глядачеві зрозуміти, де світ добра, а де – зла. Виставу було відновлено, та Оленці вже не вдалося її побачити. Принесені світлині вона, вже прикута до ліжка, розглядала в госпісі на вулиці Котляревського. Навіть ледь не виючи від болю, вона дивилася на світлини своїм іронічним поглядом і до багатьох речей мала аргументовані претензії. Втрачені під час пожежі постановки концертно-розважальних програм «Чорний квадрат при денному світлі», «Топ-топ шоу», а також вірменська казка «Чарівні скарби», «Журавлине пір’я», «День Яника та Аннички», «Лікар Айболить», «Мудрий Тимофій», «Подорожі Всезнайки», «Гуселебепел», «Маленький грішник» – із цими згорілими виставами, здається, догорало її серце...

Вона не скорилася, її тендітні пальчики плели кашне своєму найдорожчому – Батькові, петельки не слухалися, губилися по дорозі. На питання, чи можна допомогти, звучало категоричне «Ні!». Плела, як крила птаха на прощання, наче хотіла передати йому свою силу, дарувати свої крила, додати віри і… полетіла Біла Птаха у засвіти, залишивши за собою щем краси.

Олена Городецька перед тим, як відлетіти у засвіти.