Про кольори друга

 

 

Ми знайомі й товаришуємо «тисячу літ». Мені завжди хотілося створити текст про нього, але в пам’яті закарбовано звучали слова Юрія Іллєнка: «Зарікаюся писати про друзів: ні правди, ні брехні, ні огуди, сьогодні не маю спокою, бо таки вирішив писати про Івана (йшлося про Івана Миколайчука)» — такими словами розпочиналася його стаття, присвячена акторові, яка була надрукована у минулому столітті в журналі, який вже давно канув у Лету.

 

Ось і я, під впливом Іллєнка, вважала, що не маю права писати про Друга. Галицьке виховання нашого покоління базувалося на безконечній кількості заборон, які пом’якшувалося словами — «якось не випадає», а в той час польський поет Ян Твардовський у варшавській келії писав: «Spieszmy się kochać ludzi tak szybko odchodzą / zostaną po nich buty i telefon głuchy» ( Поспішаймо любити людей вони так швидко зникають за небокраєм і залишають взуття та нестерпне мовчання телефону). Ми мовчимо, наче не в силі вимовити прості слова визнання і захоплення, які потрібні кожній людині, а особливо — митцям.

 

Десь на початку 90-х років Борис Фірцак намалював натюрморт, який я для себе назвала «Ґудзик», а для художника він живе під назвою «Натюрморт». Чому ґудзик? Бо в касетці моєї бабці лежав схожий ґудзик і вона мені розповідала, що він був на светрику, який бабуня надіслала мамі в далекий Казахстан, нитки з цього светрика стали основами ікон для багатьох українок, які опинилися в одному бараці в Кінгірі. Через вічність я побачила очі маминої Богородиці в музеї в Бережанах, до Львова повернувся лише ґудзик. Як він міг ожити на натюрморті художника?

 

В еліпсі лежав попелястий плащ з сірим гудзиком, хоч Борис стверджує, що все це було зеленуватого кольору. Але в моїй пам’яті цей натюрморт — попелястий. Мама вже вічність у засвітах, у неї ніколи було попелястого плаща, але чомусь, коли я думаю про неї, то в уяві виринає той попелясто-зелений натюрморт.

 

Здавалося б дивно: Борис навчався в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова на кафедрі поліграфічного дизайну і книжкової графіки (1984), то ж графіка мала би бути його альфою і омегою. Але ж він колорист! Народився на Закарпатті, в родині, яка поєднала в собі славні імена української еліти. Він ніколи не хизувався своїм походження. Про те, що Іван Фірцак — двоюрідний дід багато хто дізнався, коли знімали фільм про українського силача і Борис Фірцак став художником цього фільму.

 

Як мама, я подивляю його батькам, котрі маленького хлопчика, талановитого сина, свого улюбленого мізинчика відправили вчитися у  Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка — єдину в Україні академічну середню школу в галузі образотворчого мистецтва. Батьки наче прошили його серце кодом роду. Більшість свого життя він прожив у Києві, але ніколи не зрадив своєї ідентичності. Сноби не можуть повірити в основу рустикальності його бекграунду. А Борис йде своєю дорогою, незважаючи на чужі думки.

 

Рідні Білки дали йому загострене відчуття кольору, а як інакше може бути, коли різноцвіттям буяє весь світ, який оточує тебе цілодобово. Та й рідні сприяють твоєму творенню тексту. Тітка Морґіт збудувала дім, в якому є місце для його майстерні. Чомусь на згадку спадає Стефаникове «а файно було мені колись коло мами…». Скільки натюрмортів намалював у Білках? Мабуть, не веде такої рахуби.

 

Здавалося, що натюрморт — його любов. Та виявилось, що найбільше любить людей, які творять його світ, чи він, завдяки спілкуванню з ними, творить свій. Так поступово народжувалась колекція портретів, яку представила Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького. Новий виставковий рік відкрився яскравим та довгоочікуваним проєктом «Портретація» Бориса Фірцака.

 

Портрети жили в приватних колекціях, в музеях. Зібрати їх разом було справді не так вже й легко, тому треба подякувати Тарасові Возняку — генеральному директору Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького за те, що він зумів здійснити нездійсненне — звезти в Галерею мистецтв з різних міст роботи художника і бути хресним татом «Портретизації». Він, як ніхто інший відчуває унікальність творчого почерку митця і, мабуть, може підписатися під кожним словом написаним Наталкою Маценко, яка належить до юної парості українського мистецтвознавства:

«Серед низки феноменів українського мистецтва доби Перебудови і Незалежності є окреме явище, автономна зірка серед сузір’їв — художник Борис Фірцак. Існуючи між Закарпаттям, Львовом і Києвом, Борис, однак, не є типовим представником жодної з локальних шкіл або художніх течій. Маючи широкий спектр професійних художніх умінь, Фірцак є насамперед живописцем. І навіть працюючи як дизайнер чи художник кіно, або займаючись сценографією, Борис так само лишається живописцем і адептом мови кольору. Особливість стилю художника — надзвичайна увага до деталей та їхній скрупульозний відбір».

 

Ці деталі можна вивчати вічність і все одно кожен раз ловитимеш себе на тому, що щось проочив. Він наче бавиться кольором, і в кольорі уміє зауважити щось невловиме, характерне його моделі, яку любить з відкритістю дитини і, водночас, з мудрістю старця, який може собі дозволити відверту іронію. Живописний світ Фірцака має темно-гранатовий  присмак печалі, наче він знає щось набагато більше, ніж може сприйняти наше око.

 

Він несе у собі погляд батька, який перший зауважив його потяг до розмалювання світу і захоплено сприяв його творчому розвитку. Пан Василь познайомив малого Бориса зі своїми друзями — художниками Закарпатської школи живопису. Серед них був учень Йосипа Бокшая, видатний педагог і теоретик художніх cтудій Золтан Баконій, засновник єдиного в СРСР літнього табору для обдарованих дітей «Юний художник», в якому зустрілися дітьми Борис Фірцак і Петро Мідянка.

 

Тепло цього табору «прорвалося» в фейсбучному тексті поета, який просто неможливо не процитувати:

«Він має не тільки єпископське й кротонівське прізвище — Фірцак. Він має ще й великий талант художника для якого відкрита Львівська картинна галерея ім. Возницького. Вже перші малюнки Бориса Фірцака відзначалися незвичайною експресією в середовищі юних художників. Життя настільки суворе в своїх обставинах, що не можу відвідати Борисову виставку ві Львові, хоч чимало львівських художників мав за приятелів і вони оформлювали мої книжки. Самого Бориса я не бачив майже 50 років, але є дивовижна енергетика його робіт з підписом Борис Фірцак».

 

Десь хтось порівняв творчість Фірцака з культовим Енді Ворголом і, можливо, комусь би таке порівняння лестило. Та світ Фірцака  настільки самодостатній, що будь-яке порівняння видається недоречним. Він самодостатній, його світ безмежний.

 

Де його дім? У Києві? Львові? В Білках? Чи в недосяжному Коктебелі?

 

Його дім в тиші неторканого полотна.

 

Фото: Ігор Садовий.

 

 

22.02.2021