Коли в тебе за плечами п’ять годин стояння на пішому переході кордону під дощем і снігом, а потім – Шегині, в яких темно, як у мурина в носі, то ніяких див ти не чекаєш. По інерції йдеш в театр на допрем’єрний показ, і навіть самій собі не признаєшся, що сподіваєшся на коротку виставу. Адже п’єса –сучасна, англійська, а англійці не люблять довгих вистав, тож можна буде витримати. І раптом – забуваєш про час!    

Цвіт папороті – одна зі складових вимріяного, оспіваного, легендарного українського міфотворення. Хтось його шукає в ніч на Івана Купала, а хтось дає життя неповторним звукам, де ніжність поєднується з відчаєм, а віра перемагає безнадію. Саме така музика була народжена-написана Євгеном Станковичем у далекому 1977 році, жанрово окреслена як фольк-опера. Доля цього твору трагічна, бо щойно через сорок років відбулася прем’єра вистави «Коли цвіте папороть» на сцені Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.  

Львівські театральні новини спонукають говорити про активний наступ жіночої режисури в нашому місті. Два конкурси на посади головного режисера – у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки та Першому українському театрі для дітей та юнацтва – виграли молоді режисерки Олена Апчел та Роза Саркісян. Для львівського глядача вони ще наразі terra incognita. Натомість Ірина Волицька – знане ім’я і в театральних колах і, в науковому світі.

Багато років моїм улюбленим осіннім святом було 21 листопада – святого Архистратига Михаїла. Якби не складався цей день, але в надвечір’я  усі дороги вели на вулицю Болгарську, в майстерню Володимира Фурика – львівського художника, якому в цьому році виповнилося б лише 60. Скупі рядки Вікіпедії свідчать, що він був дизайнером і художником костюмів. Спочатку б’єшся об це фатально-нестерпно: «був», бо не віриться, що 1 грудня 2000 року назавжди зупинило його буйну фантазію та жагу до творчості.