Галина Канарська

 

Дуже багато років тому, в час наших безконечних розмов Володя Кучинський сказав мені: «Смішно, коли вечір однієї вистави стає відкриттям для якогось критика, чи навіть гільдії критиків. Адже кожного вечора, особливо, коли вистава звучить добре, в гримувальні до акторів рвуться люди, щоб розповісти про свої почуття, в більшості своїй це – викладачі, художники, літератори… Чому їхня думка не є такою ж важливою, як думка початкуючого критика?! Лише тому, що перший не буде писати про це в газеті, а другий – обов’язково буде це робити і, досить часто, більш суб’єктивно та зло, вважаючи, що має на це право. Я б хотів бачити критика в своєму театрі з ранку до ночі, стільки часу, скільки працює актор, від початку процесу  і – до кінця. Ось тоді можлива об’єктивна і професійна розмова».

 

Володимир Кучинський і Оксана Компанієць у виставі «Сад нетанучих скульптур»

 

 

Він завжди був і залишається мрійником з аналітичним складом розуму. Мені пощастило бути майже на всіх репетиціях «Забави для Фауста», але ніколи не писала на цю виставу окремої рецензії. А нині думками весь час повертаюся до джерел, з яких народився Театр імені Леся Курбаса, який був заснований у грудні 1987 року, а відкритий у березні 1988 року. Думки мої напрочуд суб’єктивні, а, можливо, і – сентиментальні, бо згадую щасливі часи, які давали надію.

 

 

Отже, березень 1988 року, чи взагалі – місяць березень – символ українського театру, бо в ньому витоки курбасівського «Березілля» – світу нової театральної мови та нової семіотики, яка українським театром фактично загублена і до кінця невпізнана. Ця перша вистава Львівського молодіжного театру (таку назву мав тоді Театр імені Леся Курбаса) була попередньо зіграна 18 і 20 березня, а офіційна прем’єра відбулася 25 березня. Але у своїх спогадах повертаюся ще до миттєвостей, які, наче б то, і не говорили про можливість створення у Львові нового театру. Володі Кучинському, мабуть, було затісно в акторському амплуа і він поступив на режисуру до Анатолія Васільєва в славнозвісний ГІТІС – своєрідну театральну Мекку всього Радянського Союзу. Анатолій Васільєв на той час вже був справжнім театральним гуру і на його вистави у московському підвалі майже неможливо було потрапити. Кучинський почав працювати зі своїми однодумцями – заньківчанами, перш за все з Тетяною Каспрук та Олегом Драчем (це були уривки з «Трьох мушкетерів» і з «Двору Генріха ІV» О.Дюма). У цих майже приватних пробах народжувалася нова жива гра, надто відмінна від театру побутового.

 

Гра давала змогу акторам відкритися, відчути себе вільними та сильними, здатними прислухатися до себе. І водночас відчувати партнера не тільки як творця того чи іншого образу, але й як яскраву творчу особистість. Кучинський наче розкладав ці особистості на персонажі, які були їм дуже близькі, і вже через персонаж розкривав індивідуальність актора, вносячи водночас елемент гри. Ніхто не ставив завдань, ні надзавдань, лише називалися запропоновані обставини. І обставини ці існували не в драматургічному плані, а радше в психологічному – наближення образу до внутрішнього «Я» актора. Лесь Курбас писав: «Уміння з актором говорити – це половина  режисера». Молодий Кучинський умів говорити з акторами і пояснити акторам, що їм дано багато. З цією вірою вони легко йшли на провокації, на пропозиції імпровізувати, бо відчували  в собі зміни, які ставали своєрідним стимулом, творчим поштовхом. Вони вже не чекали, що хтось прийде і поведе їх, їм стало цікаво пізнавати себе.

 

Такою, інакшою, на цьому шляху пізнавання свого потенціалу заньківчанську молодь побачили у «Двох стрілах» О. Володіна. Здавалося, що кожного знаєш, як облупленого. Аж раптом – наче вперше подивилась і на Таню Каспрук, і на Лесю Бонковську, на Галю Давидову, Вадима Яковенка, Максима Максименка, Олега Феоктистова, Олега Драча… Все ще перед очима, як стрімголов летять вони назустріч своїй дитинно-натхненній пригоді. Це була лише перша дія, чекали завершення, бо було в цій виставі щось таке обнадійливе, що неможливо описати словами, найточніше означення – передчуття. Можливо, оце передчуття змусило першим піти з Театру імені Марії Заньковецької Олега Драча, хоча його акторська доля в цьому театрі була успішною. Через місяць до його товариства доєднались інші, бо прийшло відчуття, що вже є сили шукати свій власний шлях. Тільки ніхто не знав, як законодавчо-адміністративно створити театр. На щастя, серед друзів театру був Юрко Бойко, який звалив на свої плечі всю сізіфову працю збирання паперів та долання адміністративних перепон. Він, зі своєю гіпер- чутливість до новаційного мистецтва, мабуть, відчував за цими шаленцями надію на повернення справжнього театру.

 

Оксана Компанцієць в ролі Мами у виставі «Маруся Чурай»

 

 

Ці шаленці не знали, яким буде їхній театр. Як  пригадує Оксана Компанієць: «В грудні 1987 року ми поїхали в Москву до Анатолія Васільєва. Це була незабутня подорож. Васільєв нас просто вразив, його театр не мав собі рівних, ми там просто днювали з восьмої ранку до півночі. До Львова мали повертатися 29 грудня (я, Гречановський і Куча). Але Куча з нашими квитками запізнився на поїзд і ми ще на добу залишилися в Москві й, тому Новий рік зустрічали в поїзді. Я цього не забуду ніколи. Ми були такі молоді, романтичні, здавалося, що зможемо все (ну і змогли!). Всю ніч говорили про майбутній театр, будували плани. Вже в січні 1988 року Куча знайшов приміщення, в якому театр працює і досі. На той час його використовував Оперний театр (оркестр там мав репетиції 2-3 години в день), пам‘ятаю, як ми завжди чекали на закінчення репетицій оркестру, щоби почати свої! Працювали «скажено»: без перерв, навіть їли там (як на фото), працювали без заробітної платні (родини нас підтримували), ну і в кінці березня зіграли прем’єру. Успіх був приголомшуючим, особливо тому , що часи були застійні і наша вистава була як ковток свіжого повітря». Саме за цим ковтком свіжого повітря прийшла публіка в зал тоді ще Будинку народної творчості, навіть не здогадуючись, яке несподіване диво на неї чекає. Всі були настроєні оптимістично, бо мало звучати слово Ліни Костенко, її «Маруся Чурай» – образ-знак української ідентичності.

 

Під час обіду між репетиціями Сергій Чорний та Олег Драч

 

 

Маруся Чурай – мрія Тетяни Каспрук, про яку сказала Кучинському, коли спитав її, щоб хотіла зіграти. З цього далекого березня 1988 року Тетяна стала для багатьох реальним втіленням легендарного образу. За цей час побачено не одну акторку в цій ролі, але, навіть найкращі інтерпретації перекриває і затьмарює образ, створений Тетяною. Маруся Чурай Тані  Каспрук – це перш за все Голос. Чомусь пригадались розповіді однокурсниць Тетяни, як вони вступали в Учбово-театральну студію при Театрі імені Марії Заньковецької. Десятки тендітних високих красунь були впевнені у своїх силах і не зважали на скромне дівча з Оброшина, аж поки не почули її голос. І тоді всі завмерли, наче стали її полоненими. Так голос Марусі Чурай –Тетяни Каспрук – брав усіх у свій полон, майже до ототожнення її з героїнею. Статична, як знак, впродовж всієї дії, і одночасно емоційно вибухова у цій статиці. З іншого боку – це було усвідомлення Марусі як частки свого внутрішнього «Я» і, водночас себе як невід’ємної частини образу.

 

Цю виставу Кучинський творив, як музичну скриньку, де кожен голос було чутно об’ємно і неповторно, навіть, якщо він звучав у хорі. Тут Кучинський разом з Тетяною Каспрук, Сашком  Гречановським, Олегом Драчем, Андрієм Мацяком, Сергієм Чорним, Оксаною Компанієць, Наталкою Винарчик, Іриною Науменко вступив на чистий аркуш, де вимальовувалась історія народу, який дав натхнення для творчості. Катерина Сліпченко тоді писала, що Тетяна Каспрук «проводить усю виставу на оголеному нерві». Через роки виявиться, що інакше існувати на сцені Тетяна не може, бо її особистість є перш за все співчутлива, перепускає все через власне «я», і вона, як і невиправний оптиміст Кучинський, сприймає творчість як служіння. Їм обом, за Стусом, «небеса болять, коли я їх не чую».

 

На виставі «Маруся Чурай» 1996 р.

 

 

Тетяна Каспрук належить до людей, які чують і драматургію, в яку вступають, і біль людей, які живуть тут поруч, і навіть якщо жили давним-давно, але душі їхні – споріднені. Така її Маруся Чурай – рідна зболена душа. Якщо повернутися думками у ці далекі часи, то видається, що ці юні були справжньою родиною, що розумілися без слів і все їм було під силу. Не знали заздрощів, просто творили, як жили. Юна писана красуня Оксана Компанієць грала маму. В той час на початках вони з Танею творили жіноче осердя театру, яке вабило і звучало довершено вишукано. Це був театр, в який манило оцією магією юнацької енергії. Коли гра, як спосіб існування. Володя Кучинський почав творити театр, який його влаштовував як спосіб існування, як засіб пізнання і служіння. До цих перших сміливців десь в травні приєднався Олесь  Олексишин. На жаль, і він, і Сашко Гречановський – театральна дівоча зваба Молодіжного театру – вже відлетіли у засвіти. Вони обидва якось особливо відповідали курбасівському Маніфесту «Молодого театру». І справді для всіх цих сміливців кожен новий день, за Курбасом, «не проходить без того, щоб кожен з вас не зробив кроку вперед».

 

З часом з різних причин актори покидали театр, шукали себе у інших світах, жертвували акторством заради приватного життя, але оцей початок вплинув на подальшу долю кожного. Тепер ми можемо собі лише уявляти, як би склалася доля тих перших курбасівців, якщо б вони пройшли всі ці тридцять років разом. Бо той резонансний початок який наче об’єднав у спільній співпраці найталановитіших людей нашого міста. І важко навіть собі уявити, що при цьому початку не було б Петра і Андрія Гуменюків. «Маруся Чурай» була з їхнього світу, бо патріотизм не був для них просто словом. Вони смоктали його з молоком матері, української героїні, про яку не писано книжок, але у існуванні незалежної України є частка її незламної боротьби. Майже кострубаті графічно вирізьблені букви на афіші їх авторства, як пролог до вистави, як заклик до думання, бо розмова буде серйозна, нічого зайвого, лише зосереджене чуття до розуміння душі митця.

 

«Сад нетанучих скульптур»

 

 

І «Маруся Чурай», і «Сад нетанучих скульптур» – це розмова-одкровення про призначення митця. Якщо розмова йде про істинне мистецтво, то вона не має меж, ні країн, вона триває як справжня сповідь. Ось ця сповідальність найбільше вражала у першій зустрічі з Львівським молодіжним театром: від графічних пошуків братів Гуменюків до щирості Марусі – Тетяни Каспрук, знакової приреченості Гриця – Олега Драча, могутнього мистецького маніфесту Старого – Володимира Кучинського. Недаремно театр ще не раз повертатиметься до цих творів, наче проводитиме своєрідне охрещення юних маніфестними знаковими виставами, які ознаменували таки щасливу для Львова мить – народження театру, який відповідав часу, давав молодості шанс на висловлення свого світобачення.

 

Кучинський створював театр ансамблевий, а навколо нього утворювалася ансамблева публіка. Для багатьох львів’ян цей театр став мистецькою оазою. Здавалося, що це – справжня родина, хоч ти не знайомий з усіма людьми, але точно знаєш, що зустрінешся з ними в театрі, з часом починаєш вітатись, обмінюватись думками, ходити на каву. Скільки ночей марилося – снилося тим «Садом нетанучих скульптур», не вірилося, що це відбувається тут, в цю мить. Емоції переповнювали, хотілося дивитися цю виставу вічність, а квитків на всіх не вистачало. Тепер вже місяць не можу для себе вирішити, чи хочу бачити запис цієї вистави, показом якого театр розпочне святкування свого 30-ліття. Найбільше боюся, що молоде покоління не зрозуміє нашого захвату. Хоча – дарма! Час летить, змінюються покоління, змінюється театр.

 

Нове покоління досить активно творить свій театр у нашому місті. Хай їм щастить, як пощастило нам, бо тепер навіть лячно уявити, що тридцять років тому ці одержимі не зірвалися з благополучного театру, де все відбувається своєчасно. Таня Каспрук вже була б, безумовно, народною артисткою України, а так доводиться читати про неї лише кілька скупих рядків у «Сучасній енциклопедії України». У плетиві ж всесвітньої інтернетної павутини ви взагалі не знайдете ні слова ні про Оксану Компанієць, ні про Олеся Олексишина, ні про Сашка Гречановського… Про їхній «спектр акторських барв» хотілося розповісти окремо, бо минуло 30 років, а вони не тьмяніють, тільки жаль, що світ поступово забуває про них. Кожен, хто за ці 30 років творив реальність та філософію театру Леся Курбаса, вартий окремої розповіді про себе. Бо кожен з них, від актора до завліта, художника, костюмера, освітлювача, гримера, прибиральника, робітника сцени творив цей неповторний дім з найменням: Театр імені Леся Курбаса.

   

Світлини з приватного архіву Оксани Компанієць та Галини Канарської

 

24.03.2018