Краків, 20 серпня 1940.  

До редакції написав один інжінєр лист, в якому радить, як то редаґувати ґазету, літературний додаток і т. д., причому зазначує, щоби з коштами не числитись, бо — мовляв — усі люди мають тепер гроші.   — Ви маєте гроші? — питаю товариша по пері, що сидить поруч.   Понишпорив у мошонці.   — Не маю, а чому питаєте?   — Бо ви належите також до людей, а не маєте.   — Проїв... Не доїш, а проїш! А ви маєте?   — Маю два золотих.  

Положення українців напередодні війни з усіми страхіттями та навалою жаху — не дало українському громадянству змоги вшанувати роковин великої події в нашому минулому зперед 25. років. Роковин події, що своїм значінням, змістом та наслідками виростає далеко-далеко понад усе, те що сталося в нашому національно-політичному житті на всіх українських землях від 1709 р. загалом, а на З.У.З. продовж цілого ХІХ. та початків XX. століття, докладніше продовж доби 1848—1914 рр. а саме народин нової збройної сили народу створення лєґіону УСС.  

Краків, 8. травня 1940.   І ось знову місяць травень — той місяць, який вибрали для вшанування матері — цієї найбільш жертвенної, але разом з тим і найменш помітної добродійки людства. І в нас українців традиція вшанування матері відповідними святами, на жаль, не дуже закорінилася. Останніми роками можна нераз було почути навіть іронічні замітки, мовляв як влаштовувати свято матері, то чому не святкувати б і дня батька і т. п. "дотепности".  

    (Колискова пісня Матери-Українки).   Спи дитино моя, сонце мого життя, Яра квітко пахучого маю, Хай колише тебе вічний сон забуття, Срібна мрія про розкоші раю.   Не дивись, що я вже від провесни літ Ходжу пяна слізьми і журбою, Хоч неволі ти син — та родився на світ, Під щасливим знаком і звіздою.   Чуєш? Ген від степів громовий іде спів, А від нього трясуться палати. Знай, що в тобі пливе кров бойких лицарів,

В тюремних думах юности літа Пригадую, немов учора були, В важкім, невольних днів і скук намулі Ясніють все, мов казка золота.   А в казці цій крізь соняшні поля Мандрую знов, з тобою, мамо, йдучи, Під стріхи сіл, в зелений гай і кручі І рвусь у блакить молодим орлям.   Отак ростила ти своє дитя. І взнав я, мамо, тайну наших мандрів: Щоб кров дзвонила зовом рідних надрів, Щоб змалку значив він мій шлях життя .   "Бриґідки", весна 1939 р.  

"Христос воскрес! Христос воскрес!" Що ви сказали? — пробі! Та ж мимо всіх його чудес, Мимо божественних словес Його ви скрили в гробі...   Той гріб — то тьма, той гріб — тюрма, Той гріб — кайдани, кнути, — І доки правди в нас нема, І доки в грудях лід-зима, Йому не воскреснути!   ***   Немов ввижається, мов сниться Старенька церковця. на плиті, Поміж лямпами плащениця: Вінок терновий, бік пробитий...  

Голгофта, хрест, Страшні кріваві сни... Товпа реве: "Распни! Распни! Распни!"   І розпяли.... На голові вінок, По каплі кров Спливає з колючок.   Товпа реве: "Коли ти Бог єси, То злізь з хреста І сам себе спаси!   Якщо не Бог, А лиш юдейський цар, То військами На ворогів удар!   А ти мовчиш, Здрігаєшся, мов трус, — Га! ти не Бог, Лиш Назарей, Ісус! . . . . . .  

  Посмертна згадка.  

Дня 5 л. мая с. р. були в Кракові вечерниці в честь Шевченка, устроєні руским товариством у Кракові "Академічна Громада", се б то головно нашими медиками, що вчаться там на докторів. Польскі й рускі газети вже обговорили вдатну музикально-декламяційну частину — ми звернемо увагу на думки, що були висказані на тих вечорницях та ізза них, а іменно оголосимо документи, котрі ще нігде не були надруковані. Отже подаємо найперше до-слова промову голови Ак. Громади, д. Івана Навроцкого.