Поминки Шевченка в Кракові.

Дня 5 л. мая с. р. були в Кракові вечерниці в честь Шевченка, устроєні руским товариством у Кракові "Академічна Громада", се б то головно нашими медиками, що вчаться там на докторів. Польскі й рускі газети вже обговорили вдатну музикально-декламяційну частину — ми звернемо увагу на думки, що були висказані на тих вечорницях та ізза них, а іменно оголосимо документи, котрі ще нігде не були надруковані. Отже подаємо найперше до-слова промову голови Ак. Громади, д. Івана Навроцкого. Ся промова дуже цінна, і для руско-польских взаємин має тим більшу вагу, що з нею годяться члени Академічної Громади, а також і частина краківскоі польскоі молодіжі. Навіть між самими Русинами, ся промова повинна розширити йіх дотеперішний погляд на руску справу.

Привитавши коротко зібраних гостей як Русинів так і Поляків, д. Навроцкий говорив далі так:

"Шевченко, в честь котрого Академічна Громада сегоднішні вечерниці устроює — се один із тих немногих людей, що за житя гонений неприхильним урядом а по смерти довго ще не признаваний ні братними народами, ні своіми таки земляками, не зараз, а по роках став находити чим раз більше поклонників, а нині вже шануєся на рівні з першими і найвиднійшими людьми нашого віку. Отсе звичайна доля людей, що проповідують нові ідеі: протів таких людей завсігди піднімаєся завзято наперед найблизше, відтак і дальше йіх оточенє; та з часом починаються йіх ідеі чим раз більше приймати, по чім слідує і пошана до самого чоловіка. Шанованє Шевченка розповсюднене сегодня в просвіченім світі — майже ві всіх важнійших осередках поминаєся єго память чи то самими Украйінцями, чи спільно з другими народами.

Се спонукало і нас іще торік, віддати честь сему чоловікови і тут в старім культурнім городі, в котрого мурах прожила і пропрацювала вік свій не одна сотка первостепенних людей науки і ідей, в котрого мурах сотки разів віддавано честь тим мужам. У тім старім культурнім городі устроіла і наша мала украйінска кольонія нове свято. Участь тутешноі публики в тім вечерку була така громадна, симпатіі для поета такі явні і величаві, яких ми і надіятись не могли. Через те вважали ми своім обовязком, стати сегодня другий раз перед Вами і в-друге віддати честь памяти украйінского співака на польскій землі. Обовязком нашим ми се вважали тому, бо ми виділи, що і між Поляками є много почитателів Шевченковоі музи, котрі так само як і ми переймилися єго ідеями і так само знають, як слід, оцінити єго значінє не лиш яко поета, але й яко громадянина. І не диво! бо геніі всі не лиш належать до того народа, з котрого вийшли, але суть спільним добром усеі людскости.

Культурноі роботи не годен вести ні котрий нарід сам для себе, але ведуть єі спільно всі народи і лиш тогди мають хосен з тоі роботи, коли взаімно на себе оглядаються і взаімно себе спомагають; коли своіх здобутків поховають перед другими, і сами чужими користуються. Через те стаєся духовий розвій народів процесом, в котрім окремішности народні сходять на другий далекий плян, а робітники, що в тім напрямку працюють, борються за добро спільне всім народам і тим більшу мають вагу, тим ширший і хосеннійший йіх вплив, чим ширший простор загально-людских інтересів обіймають своіми думками.

Таких людей на світі не богато; менше, чим другі, мають йіх славянскі народи, бо услівя йіх історичного житя дуже тяжкі. За те память тих людей дорога для цілого славянства. Одним із таких людей є й наш Шевченко і імя єго у Славянщині рівно звісне і рівно високо почитане, як імя Міцкевича, Тургенева, Достоєвского, Герцена, Чернишевского і других.

Безупинний поступ в історіі народів зазначуєся іменно виступом таких людей. Ідеями своіми і борбою, яку вони в обороні своіх думок ведуть та муками, які за них від своіх і чужих терплять — помагають вони людскій суспільности ступити кроком на перед і піднестись о один ступінь вгору до ліпшого житя.

Найважнійшим здобутком культурним сучасних освічених народів є безперечно змаганє — двигнути і простий робучий люд економічно і духово, забезпечити єму всі горожанскі права, запевнити волю і рівність кождоі людини в громаді і державі і тим довести до того, щоби всі громади розвивалися рівномірно в історії всего світа. Шевченко в своїх поезіях найбільше оспівував любов до простого люду "найменшого брата" і заступався за єго права і тими власне думками виріс він поза границі своєі рідноі крайіни і став звісний і дорогий також для других.

За сі думки певно дорогий він і для молодіжі польскоі, котра так численно взяла участь в нинішнім святі. Витаючи Вас, товариші Поляки, не можу здержатися від висказаня радости, що через розумінє ідей подібних Шевченковим, витворюються між нами чим раз тіснійші звязи. Най міні вільно буде висказати нашу надію, що та нова наша звязь буде тревалою. Не чувство братньої любови, але спільність оперта на такій реальній підставі, як добро простого люду — одна лише годна нас кріпко злучити. Ведучи разом сю найпотрібнійшу роботу, будемо себе найліпше розуміти.

Поминаючи нині сего чоловіка, що один із перших засівав між нами сі зерна нових думок, набираймо новоі сили до сеі праці. Най сі думки плекаються між нами, най ростуть, а чей вже небавом діждемся для нашої крайіни спілих плодів правдивого европейского поступу".

Наведену промову д. Навроцкого доповняє отсей-ще ціннійший лист д. М. Драгоманова, написаний до Академічної Громади. Частина сего листу була прочитана на самих вечерницях, зрештою ходив він по руках молодих Поляків у Кракові, котрі єго признали за слушний.

"Дуже дякую Вам, що не забулисте мене і покликалисте на Ваші вечерниці в память 29-тих роковин смерти Т. Шевченка і дуже жалкую, що великі простори, котрі ділять нас, не дозволяють мені прибути на той день у Краків. Я вже торік мав нагоду з такого ж поводу сказати, яку велику ціну складаю я спільному святкованю памяти Т. Шевченка Русинами і Поляками в такому польскому місті, як Краків. Де далі, ся ціна може тілько вбільшуватися.

Процес національного відродженя Русинів-Украйінців тепер увіходить в новий період. Ідея національної автономіі вже значно зросла серед Русинів і обіймила широкі круги людности. Тепер настає час практичної реалізації сеі ідеі.

Я завше думав, що та реалізація може наступити лишень тоді, коли руско-украйінскі національні змаганя поставлені будуть на грунт універсальних поступових змагань: культурних, політичних і соціяльних. Думка ся має між іншими таку підставу, що помянуті поступові змаганя прибрали вже таку силу посеред цивілізованих крайін Европи й Америки, що від них не можуть тепер відсторонитись і наші крайіни, навіть коли б ми того хотіли, так що напр. коли б руско-украйінскі націонали стали ігнорувати ті змаганя, або шукали собі іншого грунту, то виграли б тілько те, що побачили б, як поступовий рух проходить в наш народ без них і навіть проти них.

Така умова сама вже по собі ставить і другу — потребу для руско-украйінских автономістів, порозуміня і солідарности праці з поступовцями серед своїх сусідів: найголовнійше Москвинів на Сході, Поляків на Заході, а також і Румунів і Мадярів, серед котрих ачей вже і тепер знайдуться люде досить освічені, щоб зрозуміти невідмінну слушність, руско-украйінского автономізму.

Вироб такоі солідарности — справа не легка. Вона потребує перш усього розуму досить сильного і сміливого, що б він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільного від усяких споминів історичних і від теперішних зрісших на історичному грунті інстітуцій, почастих інтересів звичок і інстінктів, а також і від хиб теперішньої оппозиціі йім, котра часто є тілько копією з status quo, до котроі лишень поставлено minus замість plus.

Коли обернутись спеціяльно до національних відносин між Поляками й Русинами, то повисшу свою думку я можу пояснити, сказавши, що потрібну солідарність між Русинами й Поляками можуть виробити тілько такі люде, для котрих не істнують ні Польща ні Русь божією милостію, а істнують тілько народи, або ліпше люде польскоі і рускоі породи та потреба виробити для тих людей такі культурні, політичні і соціяльні обставини, що б у них ті люде могли жити, як можна, щасливо.

Тілько тоді, коли ми станемо на такий грунт, ми знайдемо ті форми, в котрих може зреалізуватись і автономія і солідарність польска і руска.

Не тілько ся реалізація, а й самий вироб теоретичноі підстави для неі — справа не легка, але ж і не неможлива. Я вірю, що з нею справляться молодші поколіня Поляків і Русинів. Найліпшим початком до того може бути спільна праця молодіжі обох націй по висшим науковим закладам над всесвітними задачами науки про житє природне і людске. Така праця виробить у молодіжі обох народів той дух, міцний і вільний, дух сміливий, з котрим не так важко буде порядкувати і практичні справи, як було колись і як є ще й тепер.

З такою думкою я позволю собі скінчити сей лист до краківских академиків, святкуючих память славного руско-украйінского поета, таким викликом:

Нехай живе і зростає солідарність між польскою і рускою молодіжю в пошані до всесвітних інтересів культури: до науки й поезіі.

Добрі практичні послідки того прийдуть самі собою!

Софія 11 (23) апріля 1890.

¹) На вечерницях обіцяла виступити й звісна співачка-артистка д. Марія Павликівна зі Львова, та в остатній хвилі не схотіла, чи що. Інша, напр. російска або й італіянска артистка мала би собі за честь і обовязок пошанувати таких людей як Шевченко, бо мала би нагоду доказати, що вона справді артистка, достойна належати до арт. громади, що йій на думці не тілько марний гріш за виступи. Наша ж галицка Русинка, мимо свого буцім то "твердого закала" воліє таки зовсім перейти на бік польский, співаючи ві Львові в польскім театрі, ніж пожертвувати трохи свого голосу в честь таких своїх братів по Музі і по народности, як Шевченко та Федькович (д. Павликівна не хотіла виступити й на вечерку в честь ceгo остатного ві Львові). А згадала би ще д. Павликівна, кілько то душевноі сили вложив Шевченко в те, щоби двигнути з пониженя єі власний, жіночий рід! Гірко.

М. Драгоманов.

_____

Окрім того, прислано на руки Академічної Громади 16 поздоровних телеграм і писем. Із Поляків прислали йіх: Towarzystwo Bratniej pomocy słuchaczów politechniki ві Львові, Ognisko з Відня і Zarząd zjednoczonych towarzystw młodzieży polskiej в Женеві (Cieniom Wielkiego Wieszcza bratniego narodu, apostoła wolności i braterstwa, cześć i sława. Szcze ne wmerła Ukrajina! Homolicki, Lilienstern). Найбільша частина руских телеграм і писем поклала вагу на правдолюбні, свободолюбні й людолюбні змаганя Шевченка. Так напр. львівскі богослови заявили, що (без ріжниці партій) признали за свій ідеал духове й матеріяльне двигненє люду і подають руки Академічній Громаді одушевленій тим ідеалом. Віденьскі рускі богослови кажуть до-слова таке: "Память Тараса сталась у нас всенародним святом. Навіть здорово мислячі Поляки цінять високо генія Руси, славянства, людскости. Лише духи тьми побоюються єгo братолюбних ідей, але се як раз доказ, що дорога, котрою прямуємо під єго прапором, є дорога правди! Честь вам за дорогі кождому Русинови поминки". Найсильнійше підчеркнено основні Шевченкові думки в отсім письмі "Академічного Братства" зі Львова: "Не лиш над Дніпром ревучим та Дністром широким зарокотіла слава украйінского генія. Єго високими чоловіколюбними ідеями, єго любвою до рідного люду та до всіх придавлених, визискуваних та покривджених, одушевлятися буде ще не одно поколінє. Сесі ідеі се ідеі сучасні і будущі — вони, мов зоря ясна присвічувати будуть усім, що підіймуться освободити прикованого Прометея людскости, котрому вірли усяких гнобителів і кривдників довбуть ребра та серце розривають!¹) Честь Вам, товариші, що сміло виписуєте на своій прапорі сесі ідеі! Честь і тій частині польскоі суспільности, котра причіплюючись до звеличаня нашого народного поета і шануючи святощі і права руского народу, найкрасше прислугуєся своій народности, бо тим способом каже нам єі шанувати".

На комерсі, що відбувся після вечірниць, і Русини академики і Поляки (молоді) намагали зазначити, що годять ся з провідними думками тоі частини "Академічного Братства", котру деякі старші Русини лаяли і протів котрої в свій час була й частина самих братчиків. Окрім того віддано честь памяти покійного Чернишевского, напираючи на те, що він один із тих Москвичів, котрі бажали добра-волі для простого люду. В загалі, поминки Шевченка в Кракові мали вселюдский характер, і коли і Русини і Поляки порозуміють, як слід, ідеі й основи піднесені на тих вечірницях та ізза них, і будуть йіх твердо проводити в практиці, то пропадуть усякі польско-рускі невдрозуміня. Та тоді пропадуть наші непорозуміня й з іншими народностями і серед нас самих. Поки що з жалем мусимо завважати, що загал краківский, що інтересувався поминками Шевченка напр. листу д. Драгоманова навіть не порозумів. Історична Польща ще кріпко засіла в польских головах, навіть молодих.

Нам остаєся ще зазначити, як поставилися до тих вечерниць старші галицкі Русини. Одному з найчільнійших львівских народовців, д. Вахнянинови випало навіть вести музикальну частину на краківских вечерницях і чути там як раз не те, що він сам говорив на львівских вечерницях і в чім єму були завторували в "Дѣлі" й "Червоній Руси". Сим разом і "Дѣло" не то що нічого не мало протів промови д. Навроцкого, а й горяче боронило єі від нападів "Червоної Руси" (ч. 98 і 99). Воно трохи відбиває від того, що само "Дѣло" писало протів поступових членів "Академічного Братства" — але гарно. Тілько ж рівночасно з тим, старші львівскі народовці, в своїх телеграмах на краківскі вечерниці, піднесли то само, що був підніс д. Вахнянин на львівских вечірницях. Іменно народовске касино "Руска Бесіда" та "Товариство Педагогічне" зателеграфували ті самі вірші Шевченка, котрі вжив був до своєі промови д. Вахнянин, а "Просвіта" навіть протекційно обернулася до краківскоі "Академічної Громади": "Прийміть — повідає — сегодня лепту від народноі коругви Руси-Украйіни і привяжіть ю до Вашого стяга академічного, та чей сей стяг національно-просвітний небуде дивовижею в городі підвавельскім, де перші королі, Ягайлони говорили по руски". Ну, тепер ми справді не розберемо, хто власне має в руках коругву чи стяг Руси-Украйіни, бо напр. редакція Правди твердить, що вона. Ми певнісінькі, що найдеся ще не один Русин, не одно товариство, що схочуть також держати в руках первотворний стяг Руси-Украйіни — та ж у Рутенців з малку розвито охоту держати на процесіях коругви. Тілько поважним діячам варто би вже збутися такоі пустоі формалістики, без реального слова. От ліпше би було, як би нам тепер старші львівскі народовці докладно висказали в "Дѣлі" свою думку про бесіду д. Навроцкого, про лист д. Драгоманова і в загалі виложили свою програму: яку би вони хотіли мати "Русь-Украйіну", а особливо, який би мав бути стосунок між нашими робітними людьми і "висшими" рускими станами, котрі тепер є, або ще мали би бути?? Що вийде, то вийде, аби тілько ясно і безповоротно...

Чудну ролю відограла, в справі краківских вечерниць, "Червоная Русь". Вона зразу (ч. 92) заявила, що те, чим зробив Шевченка в своій промові д. Навроцкий —"верхъ безобразія", що ті думки, які, після д. Навроцкого голосив Шевченко — пагубні (соціялістичні), що єго, Шевченка, національного поета, д. Навроцкий завів у нечесну вселюдску компанію (Великорусів і других). Потім (ч. 95), навівши суть тоі промови, "Ч. Русь" сказала, що під нею, тілько з немногими відмінами, мігби з чистою совістію, підписатися кождий. Натомість дописуватель "Ч. Руси" по корчмарски напав на бюст Шевченка, поставлений в салі, на Поляків, що зійшлися пошанувати Шевченка і на "Академічну Громаду", що таке святкованє спільно з Поляками устроіла. Крім того дописуватель зачудувався, що промова д. Навроцкого була така видержана та поміркована. З усеі дописи так і кричить досада, чому та промова не була скандальна, так щоби за неї можна було напасти з доносами на "Академічну Громаду" і на всіх Русинів украйінского, особливо ж европейско-украйінского напрямку. Тілько ж у 100 ч. "Червоная Русь" запіяла знов не те. Вона каже, що в промові д. Навроцкого були "жолудкові" ідеі, що твори Шевченка не повинні бути для молодіжі евангелієм, бо в них-ді нема національних та політичних ідей, а є песимізм, ненависть до богатих станів, прихильність до бідних, і молодіж, невважаючи нa те, що тепер уже не пора, бо панщина скасована — хоче власне сей заповіт Шевченка вводити в житє. Крім того, "Червоная Русь" наговорила ще досить бріхонь про народовців, про наш Народ в стосунку до Поляків і т. і. На се все ми "Червоній Руси" може відповімо іншим разом; тепер же завважаємо тілько, що "Червоная Русь" справді й доси стоіть, як сама каже, на тім самім "протівжолудковім" становиску, на якім стояло "Дѣло" після львівских вечерниць і з якого, к чести своій, зійшло в справі краківских вечерниць. В 100 ч. "Червоная Русь" побиває народовців тим самим ружєм, яке йій сами дали в руки супротів поступової молодіжи — се б то дорікає йім, що у них жолудки перші, а що вона "Червоная Русь" противна "жолудковим ідеям". Воно й справді так, коли мати на думці жолудки наших робітних людей — про своі жолудки й користи львівскі прихильники "Ч. Руси" дуже навіть дбають — се вони нераз доказали. Та от "Червоная Русь", навіть ізза краківских вечерниць виповіла, що вона противна згоді Русинів із Поляками на основі оборони прав робітних людей, польских і руских²) так само противна такій же згоді і з Німцями, Англичанами, Москалями, Французами. По думці "Червоної Руси" (ч. 85) "русскіи робочіи не имѣють ни малѣйшей причини манифестовати своєй солидарности съ космополитичными робочими западной Европы". Виходить, що "Червоная Русь" радаби робити згоду з іншими народностями на основі як раз не-робітних інтересів (бо тут нема середини: або — або!). Тількож у такім разі йій прийдеся тягнути Русинів до згоди з капіталістами та насильниками народних прав, в тім числі розумієся і з жидівскими лихвярями. Бодай доси в справі економічного противенства межи "жолудками" і "жолудками" — Червоная Русь не сказала нічого ясного і твердого. І зовсім натурально. І кого нема за душею ніяких суспільних ідеалів, ніяких справедливих суспільних основ; хто за наповненє свого жолудка гіркою працею наших робітних людей, накидає йім середновіччину; у кого на дні душі кнут і темнота — того язик мусять у справах суспільно-просвітних вічно крутитися, мов млинок на вітру, а на ділі такий завше скорше й сам ніде за всякими кривдителями та затемнителями, протів котрих ціле житє воював напр. Шевченко. Воно так може й вигідно для самоі редакції "Червоної Руси" — за те єі певне погладять по головці єі добродіі в Росіі тай куплять обаріночок; сумно тілько то, що таких протів-суспільних і протів-просвітних проповідей слухає й частина читателів "Червоної Руси" на провінціі. Чи не крайня пора виломитися з під такої пагубноі для рускоі народноі справи опіки? Се можуть і повинні зробити справді щирі та по европейски просвічені москальофіли, котрих Галичині чейже не довго прийдеся чекати?

¹) Се між давними Греками було таке повірє за Прометея, що він украв від самолюбних богів вогонь-просвіту, щоби двигнути людей. Зa те боги веліли єго прикувати до високоі скали на Кавказі та мучити вірлами. Найбільші світові поети оспівували за те Прометея, яко добродія людскости. І наш Шевченко звеличив єго в своій поемі "Кавказ", зробивши єго майже мучеником політичної волі супротів російского деспотизму, за що найбільше й був царем покараний. Шевченко був переконаний, що прийде час, коли Прометей — народи російскі пірвуть ті окови і стануть вільні.

²) Сказано умисне на те, щоби рускі робітники ві Львові не обходили 1-ого мая. Від тоі маніфестаціі старалися підвести й польских робітників, польскі велико-панскі газети, і дехто йіх послухав. Тілько ж рускі робітники і не думали слухати "Ч. Руси", котроі й не читають. Рускі робітники зібралися, спільно з робітниками польскими, жидівскими й іншими, на величезне віче на подвірю львівского ратуша і своіми одноголосними ухвалами доказали, що солідаризуються з робітниками усего світа.

М. Павлик.

[Народ]