Краків, 8. травня 1940.
І ось знову місяць травень — той місяць, який вибрали для вшанування матері — цієї найбільш жертвенної, але разом з тим і найменш помітної добродійки людства. І в нас українців традиція вшанування матері відповідними святами, на жаль, не дуже закорінилася. Останніми роками можна нераз було почути навіть іронічні замітки, мовляв як влаштовувати свято матері, то чому не святкувати б і дня батька і т. п. "дотепности".
Одначе ті народи, які вповні доцінюють значіння родини і для нації і для держави свято матері і далі вшановують величаво, а місяць травень саме тому й вибрали на ці свята, що він один з найкращих у році, що багатий він на пишні квіти, що в цьому місяці остаточно прокидається природа від зимового просоння та народжується нове життя.
Цього року може більш ніж коли треба б задуматись над долею матері і вшанувати її за всі ті великі жертви, які вона кладе на вівтарі Батьківщини. Скільки то материнських сердець, цих найбільш люблячих і найбільш чутливих сердець, крівавиться сьогодні за втраченими на завжди, чи бодай на якийсь час найдорожчими істотами? Скільки безпотрібно згинуло молодих, здорових наших юнаків, яких вирвала з життя безоглядна, безглузда примха польських "вождів", що самі встигли добре себе забезпечити? Скільки материнських сердець кривавиться сьогодні з туги і зі страху за тими для неї все ще недосвідченими, хоч може вже й дорослими, пташенятами, що кинули рідне гніздо, охоронні материні крила і полинули у незнаний світ шукати кращої чолі? І нема в цьому материнському почуттю ніякого еґоїзму, лише страх за дітей, мрія про те, що б їм було добре.
Але й інші думки насуваються з приводу цьогорічного свята матері. Домішується тут може трохи й страху — страху за наше майбутнє, за міцність і зміст нашої родини. Кинена в нові обставини наша молодь трохи розгублюється в них, тратить рівновагу. З одного боку помічаємо відрадне явище закладання нових родин, нераз може аж з надто відважним поспіхом, але і той поспіх можна оправдати, бо саме в тяжких хвилинах шукає людина близького друга, бодай моральної опори, а з другого боку є й трівога за ці родини. Обставини теперішнього життя є не легкі. Обом подругам доводиться нераз працювати, що б утриматися на поверхні, а тут ще й непевність за майбутнє — ось і є відповідний ґрунт що б у молоді зявився сумнів чи варто, а може навіть чи й мають вони право дати життя новим істотам, яким непевні чи зможуть забезпечити все те, щоб вони хотіли дати своїм дітям.
Найкращою відповіддю цим нерішучим дівчатам хай маже буде такий приклад з життя, що не є напевно одиноким, але чи не типовим для нашого життя.
Пані К. має сьогодні коло 60 років. — Життя її минуло не в роскошах і достатках, а в тяжкій боротьбі за своє, а в першу чергу, за своїх дітей істнування. Виховала ця не міцна тілом, але сильна духом жінка пять синів і одну дочку. Трьох останніх синів це вже діти світової війни. Та ця мати не лише вигодувала цих дітей у найтяжчі часи, але й виховала їх на правдивих, цінних одиниць свого народу. Ось образок з її страдницького життя. На Великодні Свята приготовляє пакунок для одного з синів, що на довгі роки засуджений був до одної з найтяжчих польських вязниць. Вага пакунку мусить відповідати вязничним приписам, а материні руки стільки того наготували... Сльози котяться, коли доводиться кусник по кусникові відкроювати з улюбленого синового печива. Здається, що це кусник материного серця крається. А до того ще й трівога чи вязничні посіпаки передадуть пакунок на час та й чи все віддадуть. Нарешті пакунок відповідав приписам і змучена мама щаслива, що може його ще того самого дня вислати хоч уже й пізна година. Не довіряє навіть нікому з дітей, а сама несе дорогоцінну посилку на пошту. Та ще в дверях обертається і кидає нам: "Як що то для нашої справи потрібно, що б моя дитина тая так мучилась, то хай так і буде, я не нарікаю...''
Сьогодні знову розлетілись пташенята зпід крил цієї Матері, кинула й вона сама рідне гніздо, але якщо наше молоде жіноцтво візьме собі з неї і з їй подібних приклад то жертви її не будуть даремні.
І коли в цьому році більшість нашої молоді не зможе принести своїй матері бодай скромну цвітку, коли не зможе з любовю шепнути їй найдорожче для кождої жінки слово "Мамо", то хай в душі своїй приріче створити міцну, трівку родину, виховати для тої найдорожчої для нас всіх Великої Нашої Матері цінних одиниць і громадян, які готові будуть і життя і сили свої піддати для кращої долі свого народу — це буде найкраща заплата за всі ті терпіння, які послала доля сучасним нашим матерям.
"Дав Бог діти — дасть і на діти" — ось ця мудра народня пословиця най заважить на змістові наших молодих подруж.
[Краківські вісті]
11.05.1940