До Дня фізичної культури та спорту    

«Парад» українських полонених, проведений 24 серпня у Донецьку під багнетами бойовиків «ДНР», шокував світову спільноту. Фахівці з міжнародного права однозначно кваліфікували дії проросійських сепаратистів як порушення Женевської конвенції про поводження з полоненими. Втім, Кремль не побачив у цьому чогось поганого чи принизливого. Воно й не дивно, адже РФ вважає себе правонаступницею СРСР, а там такі заходи були поширеним явищем.  

  «Істина не є власністю, право на яку дається одному і забирається в іншого; обов'язок говорити правду не робить ніякої різниці між тими, щодо яких треба його виконувати, і тими, щодо яких можна і не виконувати; навпаки, це безумовний обов'язок, який має силу у вcіх відношеннях» (Іммануїл Кант „Про уявне право брехати з людинолюбства“)  

120 років тому на околиці Стрийського парку відбувся перший футбольний матч між «сокільськими» командами Львова та Кракова. Гра тривала 6 хвилин (до першого гола) і завершилася перемогою львів’ян. Переможний гол забив 16-річний студент чоловічої вчительської семінарії Володимир Хомицький. Ця гра стала початком футбольної історії двох країн – України та Польщі.    

Мало хто знає, що німецька окупаційна адміністрація в Україні 1941-1944 роках проводила заходи, спрямовані на боротьбу зі самогоноварінням. Українці похилого та середнього віку більше пам’ятають горбачовський «сухий закон» 1985 року, який призвів до знищення сотень гектарів виноградників і цілих галузей промисловості, привернув затятих любителів оковитої до радянських одеколонів. Німці на захоплених українських територіях до таких кроків не вдавалися, але тримали самогонників у страху, ув’язнюючи спійманих порушників.  

«Розвідка – не те поле діяльності, на якому відточують і вдосконалюють засади суспільної моралі. Радше навпаки: шпигунові ці принципи заважають», – писав у своїх спогадах російський розвідник Борис Григор`єв.  

70 років тому, в червні 1944 року, червона армія наступала на Львів. Чимало галицьких спортсменів разом із багатьма земляками залишили батьківщину й емігрували на Захід. Але навіть у таборах для «переміщених осіб» вони спромоглися досягти значних спортивних успіхів. Окремі з них грали на світових першостях під прапорами інших держав.  

70 років тому, в червні 1944-го, рятуючись від повернення більшовицької влади, чимало мешканців Галичини залишили свій край і вирушила в пошуках на захід. Серед цих людей було чимало відомих спортсменів, зокрема, майстрів копаного м’яча.  

У Радянському Союзі людське життя не коштувало нічого. За кілька десятиліть комуністи репресували мільйони людей за їхні політичні переконання, національність, мову, бажання мати приватну власність чи власну державу. Про це вже написано десятки наукових, науково-популярних і художніх книжок. Проте мало хто знає, що ця сумна доля не оминула і спортсменів. Особливо тих, які в період нацистської окупації брали активну участь у спортивних змаганнях.  

Восени 1944 року радянські війська вийшли за межі кордонів СРСР і повели свій наступ проти Вермахту на територіях сусідніх країн. По мірі просування військ солдати все частіше вступали в контакт із цивільним населенням, і він, як засвідчують численні спогади і документи, не завжди був радісним для цього населення – особливо в тих країнах, що входили до гітлерівської коаліції. Всю свою злість, що накопичилася за роки війни, солдати на перших порах виливали на мирне населення.