Ґвалтування під час збройних конфліктів завжди мали військово-психологічне значення як засіб залякування та деморалізації противника. Водночас насилля над жінками виступало як маніфестація сексистського (тобто суто чоловічого) та расистського синдромів, що набирає особливої сили в масштабних стресових ситуаціях [1].

Останніми роками з’явилося чимало літератури – від художньої до наукової, присвяченої тематиці ОУН і УПА. Зазвичай головну увагу в ній приділено висвітленню політичного, соціально-економічного, військового сеґменту. Лише мізерна частка досліджень торкається гендерного питання (романтичні відносини серед українських повстанців, створення повстанських родин тощо).   Певні кроки у цьому напрямку зробили Оксана Кісь, Леся Онишко, Тетяна Антонова, Олена Петренко, проте фундаментального дослідження на цю тематику досі немає.

Українські історики проросійського спрямування звинувачують УПА у відсутності бойових дій проти гітлерівців і співпраці з вермахтом. При цьому антагоністи УПА іґнорують факти підписання локальних мирних угод радянських партизанів з упівцями.

Добре відомо, що сміх має величезний оздоровчий ефект, який (завдяки звільненню репресивних емоцій) поширюється як на фізичне тіло, так і на психіку. Не дивно, що з початком німецько-радянської війни гумор і сміх перетворилися на один із засобів виживання в екстремальних умовах. Функції сміху в той час широко використовували й українські повстанці, й радянські партизани. Гумор став міцною пропагандистською зброєю для одних й інших.

Одвічні проблеми командного спорту – поведінка вболівальників на трибунах і так званий «суддівський чинник». Чого лише варті масові заворушення серед футбольних фанів, спровоковані в Сумах, Харкові чи Житомирі у наші часи. Парадокс, але щось подібне відбувалося і в спортивному житті окупованої німцями України.

Сумнозвісна легенда про київський «матч смерті», створена в Радянському Союзі, дотепер час від часу ворохобить українське суспільство – попри численні спроби істориків переконати загал у її неправдивості. Останні «найгучніші» події навколо цієї історії сталися навесні 2012 року, коли у вітчизняний кінопрокат вийшов російський фільм «Матч». Значну увагу цій грі приділяли іноземні журналісти напередодні і підчас проведення футбольного Євро-2012.

Останнім часом вітчизняні науковці значну увагу приділяють дослідженню українського національного руху в роки Другої світової війни. Вектор їхніх студій здебільшого спрямований на політичну, військову, в меншій мірі культурну й економічну діяльність ОУН. При цьому поза увагою залишається спорт і намагання патріотичних сил впливати на його розвиток в умовах німецької окупації.    

Після захоплення територій на Сході німецька військова, а потім і цивільна адміністрація, намагалася у стислі строки налагодити дозвілля для свої вояків, аби ті могли на певний час відволіктися від важких буднів війни. Відпочинок у тилу був для них своєрідним психологічним розвантаженням. Для захисників «нового порядку» крутили кіно, відкривали театри, казино, ресторани, навіть борделі. Проте однією з найпопулярніших розваг був похід на футбол, особливо коли на трав’яному майданчику зустрічалися представники «арійської раси» та місцеві спортсмени.

«Коли говорити про найбільш популярний у нас спорт, то їм однозначно є футбол, – писала газета «Краківські вісті» у грудні 1942 року. – І до війни, і тепер, є у нас в кожному місті і містечку футбольні команди. Вони отримали собі нових глядачів та вболівальників».