У Радянському Союзі людське життя не коштувало нічого. За кілька десятиліть комуністи репресували мільйони людей за їхні політичні переконання, національність, мову, бажання мати приватну власність чи власну державу. Про це вже написано десятки наукових, науково-популярних і художніх книжок. Проте мало хто знає, що ця сумна доля не оминула і спортсменів. Особливо тих, які в період нацистської окупації брали активну участь у спортивних змаганнях.
Після визволення українських земель від нацистів люди, причетні до спортивного життя під час німецької окупації, зацікавили органи НКВД. За тогочасними законами вони вважалися прислужниками окупантів. Радянська Феміда умовно поділила їх на кілька груп: ті, хто займався винятково спортом і не брали участі у політичному житті; спортсмени, пов’язанні з радянським підпіллям; ті, хто контактував з українськими націоналістами; ті, хто займаючись спортом, працював у німецьких поліційних структурах. Дві останні категорії заслуговували на покарання.
Більшість спортсменів Галичини, розуміючи, що їх чекає з поверненням комуністичного режиму, воліли залишити межі України й еміґрувати на Захід. Відомий львівський футболіст Олександр Скоцень, який 1944 року був тренером сяніцького «Лемка», зауважив у своїх спогадах: «Такі гравці, як Тарас і Омелян Суховерські, Роман Скоробагатий, Михайло Бутель, Новачок, Богдан Куцан та інші, не мали більше можливості продемонструвати свої таланти. Воєнна повінь широко розлилася по західноукраїнських землях, а її перші розливи поширювалися по Карпати. Незлічимі валки утікачів та безкінечно довгі колони возів, машин заповнювали усі дороги в бік словацького кордону. Довелося і нам покидати рідні землі та шукати на чужині притулку, пристановища, волі».
Зовсім інша доля чекала на тих, хто залишився в Україні. У перші місяці на «визволених» територіях органи НКВД посилено виявляли «зрадників Батьківщини», українських націоналістів, колабораціоністів. Напрями пошуку вказували передусім заяви пильних громадян і окупаційна документація, яка фіксувала посади та функції підозрюваних. Багато матеріалів для роздумів надавала місцева преса 1941-1944 років. Саме завдяки публікаціям у цій періодиці енкаведисти вишукували спортсменів, а після перевірки одних відпускали, інших – відправляли до Сибіру «спокутувати гріхи». Найтяжче карали тих, хто мав зв’язки з українськими націоналістами і, відповідно, займався «антирадянською агітацією». Їх вважали «зрадниками Батьківщини». Отримували вони зазвичай від 10 років ув’язнення до вищої міри покарання.
Фото з особової кримінальної справи Леоніда Пінтова. Його засудили до вищої міри покарання, за антирадянську агітацію та звязки з українськими націоналістами. Саме завдяки його роботі в Житомирі 1941 року відновилося спортивне життя (організовано дві футбольні комнади, гуртки з гімнастики, волейболу, проведено близько 10 футбольних матчів з німецькими солдатами).
Так, керівника житомирського «Українського клубу», в якому активно діяв спортивний відділ, Леоніда Пінтова заарештували відразу після визволення Житомира. 3 червня 1944 року його засудили до смертної кари за зв’язки з українськими націоналістами. У вироку військового трибуналу військ НКВД наголошувалося: «Підсудний Пінтов, проживаючи на окупованій німцями території в Житомирі в 1941 р. був призначений німецькими окупантами і українськими націоналістами директором «Українського клубу», де пропрацював до вересня 1943 р. У дні німецьких свят їздив по німецьких військових частинах із постановкою антирадянських п’єс – «Варвари» та інших… Систематично співпрацював з українською націоналістичною газетою «Голос Волині», в якій розміщав статті на спортивну тематику антирадянсько-націоналістичного характеру. На основі вищесказаного Військовий трибунал визнав Пінтова винним у зраді Батьківщині, тобто в злочині, передбаченому ст. 54-I «а» КК СРСР і засудив до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією особистого майна. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає».
Посвідчення Георгія Швецова, голови спортивного товариства "Рух" (Київ). Саме завдяки його зусиллям у Києві влітку 1942 року провели серію футбольних матчів з німецькими та угорськими військовими, зокрема, і так званий "матч смерті".
Така ж доля спіткала його колегу – керівника київської спортивної організації «Рух» Георгія Швецова. В грудні 1943 року його заарештували органи НКВД, а 5 травня наступного року він був засуджений за співпрацю з окупантами й антирадянську агітацію та пропаганду на 15 років каторжних робіт. Не погоджуючись із формулюванням звинувачення, Швецов подав скаргу до Київського військового округу, який 18 листопада 1945 року виключив звинувачення у проведенні антирадянської агітації та пропаганди, зменшивши термін покарання до 10 років. В 1996 році його було реабілітовано згідно з Законом України від 17 квітня 1991 року.
«На повну» отримували спортсмени, які служили в поліції. Наприклад, футболіста київських команд «Рух» і «Старт» Льва Гундарєва в травні 1944 року засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Суд не врахував навіть той факт; що спортсмен сам з`явився до органів НКВД і добровільно розповів, що служив у поліції. Футболіста Миколу Голембіовського, звинуваченого в зраді Батьківщини (працював слідчим у кримінальному відділі поліції), засудили у вересні 1948 року на 25 років виправно-трудових таборів. До засудження він, до речі, служив у лавах Червоної армії.
Спортсмени, які брали участь у змаганнях в окупації, але не були причетні до українського націоналістичного підпілля чи поліційних структур, також незрідка зазнавали утисків з боку радянської влади. Знайомі одеського воротаря Анатолія Зубрицького, згадуючи про нього, свідчили, що знаменитому футболісту та тренеру в повоєнний час часто доводилося вислуховувати закиди від влади за його футбольні матчі з румунами. Аналогічно було зі львів’янином Карлом Мікльошем. Він зазнавав утисків з боку влади і за рідного брата, який еміґрував за океан.
А ось знаменитий борець Іван Круц, хоч мав контакти з радянським підпіллям, постраждав за спортивні виступи під час німецької окупації через підступність керівника НКВД у містечку Октябрському (Миколаївська область), де він жив після війни. Енкаведист прибув до містечка з Уралу і винаймав помешкання у відомого борця. Йому настільки сподобалася садиба Круца, що він вирішив позбутися її власника. У пригоді стали спортивні здобутки останнього в окупованій Одесі, де він на арені місцевого цирку неодноразово боровся з німецькими та румунськими військовими (1944 року навіть став чемпіоном з французької боротьби румунського окупаційного регіону Трансністрії).
Ось що про цю сумну історію розповів журналісту Сергію Піддубному очевидець тих подій Віталій Свіренко: «У 1945 році районний комітет НКВД в Октябрському очолив якийсь майор-уралець. Він був без житла, і хтось порекомендував йому зняти квартиру в Івана Семеновича. Іван Семенович до війни їздив з гастролями по всьому Радянському Союзу, заробляв добру копійку і мав можливість побудуватися, як належить. Це було на той час велике і добротне приміщення. Енкаведист уподобав будинок одразу. Іван Семенович, який мешкав на той час сам, погодився взяти його на квартиру, надавши йому одну кімнату, не підозрюючи, що на нього чекає.
Через якийсь час майор просить Івана Семеновича, щоби той поступився йому ще однією кімнатою, бо, мовляв, хоче викликати дружину з Уралу. Іван Семенович дав згоду – у нього залишалося ще дві. Він і не підозрював, що добрий з вигляду майор уже готував йому кайдани. А той знайшов нібито якихось свідків, які сфабрикували папір про те, що Круц під час війни був посібником окупаційної влади. Ще й приклав фотографію, на якій богатир на манежі в одній руці тримав руку німецького офіцера, а в іншій – важкоатлетичний снаряд.
Кримінальні справи тоді «пеклися» швидко. Івана Семеновича звинуватили в «державній зраді» і засудили на десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, а майор став власником його будинку. На щастя, після війни колишні друзі-підпільники почали розшукувати Івана Круца і домагатися його звільнення. Але лише після довгих п’яти років поневірянь і пошуків справедливості він вийшов на волю».
Спортсмени, які не були задіяні у політичному житті того часу, відразу після приходу радянських військ ішли на фронт або залишалися в тилу відроджувати спортивне життя. Так, боксери-одесити Костянтин Прохорович, Микола Шкапін та інші відразу після звільнення міста були мобілізовані на фронт. А львів’янина Юрія Зубача разом із колегами залишили в місті грати у футбол. «Після війни радянська влада нікого з футболістів не переслідувала. Більше того, коли знову прийшли совіти, багатьох із нас навіть тихенько забрали до тилу, там зробили броню від відправки на фронт. Наприклад, нас з Карлом Мікльошем і Зубом відправили грати у футбол за товариство «Динамо» (Львів)», – згадував він. (До речі, Юрій 1950 року таки не уникнув радянських таборів).
Футбольна команда "Спартак" (Львів). Анатоль Зубач стоїть третім з правого боку.
Історії, коли футболістів залишали в радянському тилу грати у футбол за відомчі команди, не були рідкістю у той час. Радянське керівництво намагалося організовувати на «визволених» землях мирне життя. Не останню роль у цьому процесі відводили спорту. Завдяки своєму футбольному таланту до київського «Динамо» потрапили тоді одесити Зубрицький та М.Хижник. «…Після визволення Одеси в 1944 році я вже перебрався до Києва. Причому за доволі тривожних обставин, – розповідав спортивному журналісту Зубрицький. – У квітні всіх залишених у місті футболістів об`єднали в команду «Динамо». Ми готувалися до початку сезону: проводили тренування, ремонтували поле і трибуни стадіону «Спартак». І раптом мене з Миколою Хижником викликають із речами в НКВД. У той час людей, що побували в полоні або окупації, пачками відправляли в табори, тому можете уявити, з якими думками ми направилися в цю страшну структуру. «Поїдете до Києва, прийшов виклик з наркомату, щось пов’язане з футболом». Трохи заспокоївшись, ми остаточно прийшли до тями тоді, коли нас привезли на київський стадіон «Динамо» і відрекомендували тренеру».
Отже, радянська юстиція після війни диференціювала спортсменів за групами і відповідно до цього «давала собі раду» з ними. Згідно з тодішнім законодавством, головним мірилом неосудності була непричетність до політичного життя та поліційних структур. Але як свідчать окремі факти, навіть це не ґарантувало спортсменам у майбутньому спокійного життя. За певних обставин партійні керівники нагадували людям про їхнє «сумнівно-окупаційне» минуле.
18.05.2014