«Розвідка – не те поле діяльності, на якому відточують і вдосконалюють засади суспільної моралі. Радше навпаки: шпигунові ці принципи заважають», – писав у своїх спогадах російський розвідник Борис Григор`єв.
Зі словами досвідченого шпигуна важко не погодитися, адже з історії розвідок відомі неймовірні методи вивідування інформації у противника, більшість із яких лежать за межею моралі. Скажімо, здобуття потрібних відомостей через «романтичні відносин». Відомо, що більшість носіїв державних таємниць неговіркі, але скільки разів коханки у ліжках їм «розв’язували язики»! Тож керівники спецслужб ніколи не гребують використанням у своїх цілях чарівних представниць «слабкої статі». Бо жінці найпростіше встановити близький контакт із чоловіком, потрапити в те, що психологи називають «інтимною зоною». До тих, хто проник до цієї зони, людина ставиться майже, як до себе, і буває з ними дуже відвертою.
Доволі поширеним цей спосіб здобуття ворожої інформації був і в Другій світовій війні. У двобої радянських партизанів і німецьких окупантів жінки-розвідниці були задіяні з обох боків. Завдяки їм партизани часом вчиняли зухвалі акції проти німців чи уникали облав, а німці – дізнавалися про місця дислокації партизанів або знищували їхніх командирів. На жаль, у науковій літературі знайти інформацію про цих розвідниць украй важко.
Шпигунки, звичайно ж, використовували в інтересах справи свою зовнішність, комунікабельність і вміння фліртувати з чоловіками. При цьому кожна з них щохвилини мала бути готовою переступити межу флірту та вступити в сексуальний контакт із неприятелем – або ж під різними приводами уникнути його. Психологічно таким жінкам і дівчатам було дуже важко. Не кожен може вдавати закоханість у ворога, не даючи йому приводу для сумніву у своїх почуттях. Герой Радянського Союзу І.Сергунін у спогадах «Давали клятву партизаны» писав: «Той, хто знайомий із підпільною роботою, добре знає, як це було важко. Уявіть собі: дівчину послали працювати у ворожий заклад. Вона молода, симпатична, за нею волочиться не один гітлерівський офіцер, а їй потрібно отримати дані для партизан. Переборюючи огиду, вона йде з фашистом за руку, посміхається йому на виду в односельців».
Окрім цього, доводилося терпіти постійне цькування суспільства. Населення зазвичай ставилося до них із презирством, постійно підкреслюючи свою неповагу, або демонстративно уникало їхнього товариства. Артистка Галина Ратмірова в інтерв’ю мистецтвознавцю Валерію Гайдабурі розповідала, як в окупованому Києві разом із подругою прийшла на різдвяну вечірку до колег із Театру комедії, але, заставши там двох жінок у товаристві німців, через це мерщій залишили гулянку: «Приходимо, а там – двоє німецьких солдатів із нашими «баришнями». Ми з Надею відчули себе незатишно і невдовзі почали прощатися з господарями».
«Баришні», що викликали відразу в артисток, насправді були радянськими шпигунками, про що авторка дізналася вже після війни.
Красномовно описав уже згаданий Сергунін ставлення співвітчизників до жінки-розвідниці, що контактувала з німецькими військовими: «Діти вслід кричать їй: «Вівчарка німецька! Підстилка фашистська!». Батьки виганяють її з дому, подруги відмовилися від неї. Вона нікому не може відкрити свою таємницю. І, зібравши всі свої сили, мовчить і терпить… Через такі приниження, образи та труднощі пройшло чимало славних підпільниць».
У містах підпільники активно використовували сексуальність дівчат і жінок для знищення німецьких офіцерів. Антон Бринській у мемуарах «По той бік фронту» згадував, що в його з’єднанні були підпільники, які до вступу в партизани проводили таку роботу в Києві. Зокрема, командир Мусорського загону лейтенант Базикін, до прибуття в загони «дяді Петі» (псевдонім Бринського) керував у столиці підпільною групою з двох чоловіків і трьох дівчат. Дівчата знайомилися із гітлерівськими офіцерами, заманювали їх у наперед визначене місце, де тих уже чекали «народні месники». Восени 1942 року СД викрило групу. Ті з її членів, хто залишився на волі, пішли з Києва і, блукаючи лісами, приєдналися врешті до з’єднання Бринського.
Завівши романтичні стосунки з німецькими офіцерами, шпигунки, окрім вивідування потрібної інформації, могли з допомогою коханців ліквідовувати неугодних партизанам людей, чинити всілякі провокації, наводити німецькі спецслужби на хибний слід. Колаборант Павло Ільїнський у спогадах про життя в окупованій Білорусі писав: «Більшовики, знаючи слабкість німців, засилали гарненьких дівчат, що пройшли спеціальну школу розвідки НКВД у досить великій кількості. Дія їх на німців завжди була невідпорною. У кращому разі така дівка раптово зникала з міста, прихопивши зі собою документи, бланки, печатки. А було й гірше. Але для російського цивільного населення коханка-розвідниця була набагато небезпечнішою не тоді, коли вона тікала з міста, а тоді, коли вона, лишаючись у ньому, за спиною свого покровителя енергійно займалася провокацією».
Німці теж широко використовували агентів-жінок проти партизанів, для розтління їх зісередини, вбивства командирів або їх дискредитації. Адже часом партизанські загони були морально нестійкими, дозволяли собі багато зайвого щодо цивільного населення (грабунки, мародерство, насилля). Абвер, знаючи про це, активно вербував молодих гарних жінок для засилання в такі загони. Зазвичай агенток набирали із колишніх партійних керівничок, активісток і комсомолок. Вербування часто проходило шляхом шантажу – або розстріл за належність до комуністичного активу, або робота на користь Райху. Брали у заручники членів родини, дітей, когось зваблювали великими сумами грошей, хтось ішов із ненависті до більшовицької влади. Адже німці активно вербували агентів із числа репресованих радянською владою громадян – як зазначалося в одному із німецьких звітів, «такі люди майже завжди були готові збирати і давати інформацію про партизанів».
Командир з’єднання О.Федорова Григорій Балицький згадував, що до них не раз надходили повідомлення від командира штабу партизанського руху Т.Строкача про організацію німцями в Києві розвідувальної школи, куди підібрали вродливих дівчат і готували з них шпигунок і диверсанток, закидаючи відтак до Червоної армії та партизанів. Тут вони ставали похідно-партизанськими дружинами командирів загонів, збирали секретну інформацію, інколи робили терористичні акти щодо командування. У звіті Рівненського партизанського з’єднання №2 йшлося, що лише в Степанському районі Рівненської області абвер надіслав для інфільтрації у партизанські загони 150 агентів, зокрема 50 жінок.
Керівник Мінського партизанського з’єднання В.Козлов у розмові з письменником Авдєєвим у 1965 році згадував, як його ледь не вбила одна з таких красунь: «Вони підіслали шпигунку спеціально по мою душу. За мою голову немалі гроші давали. Сто тисяч марок… І її викрили… Хитрюща була. А красуня! Вийшла вона заміж за одного нашого командира і спробувала його завербувати, щоби допоміг їй мене вбити. Вірила, що через кохання до неї чоловік піде на все. А він доставив її куди треба».
Один із організаторів і керівників комуністичного підпілля у Рівному Терентій Новак розповідав, як підпільники через таку німецьку агентку втратили свого колеґу Віталія Поплавського. Працюючи інженером промислового відділу при гебітскомісаріаті, він був запрошений німецьким чиновником на обід до ресторану, де було ще двоє дівчат. Одна з них, гарна блондинка, як дізнався Поплавський, працювала перекладачкою у СД, і він вирішив зав’язати з нею стосунки, аби в майбутньому діставати цінну інформацію для підпілля. Досить швидко між молодими людьми зав`язалися романтичні стосунки, але виявилося, що чарівна білявка насправді була досвідченим агентом СД, яку, ймовірно, підіслали до підпільника задля вербування. Вона викрила Поплавського, і його розстріляли німці. Підпільники не залишилися в боргу – вислідили дівчину і вбили.
Викриття жінок-агенток з обох боків за умови відмови від співпраці, завершувалося для них розстрілом після ґвалтувань і катувань. Розвідниця партизанського з’єднання О.Сабурова Муся Гутарьова зуміла очарувати у Трубчевську німецького полковника Сахарова (білогвардійського емігранта, члена «Русского общевоинского союза»). Він готував і закидав до партизанів німецьких агентів. Фліртуючи з ним, дівчина зуміла вивідати чимало цінної інформації, але була викрита. Попри катування, вперто твердила, що не має жодного відношення до партизанів, доки її не впізнав один із місцевих поліцаїв. Після цього її публічно розстріляли на одній із площ Трубчевська.
У британському таборі для полонених вояків вермахту один офіцер розповідав, як у Росії його підрозділ впіймав жінку-шпигунку і добряче познущався з неї перед стратою: «Спочатку били її палицею по сідницях, потім обробили її сідниці штиком, потім ми її зґвалтували, потім її викинули, вистрілив її услід. Там вона лежала на спині, ми кидали в неї гранати. І кожен раз, як до неї наближалися, вона починала кричати. Врешті-решт вона здохла, а труп ми викинули».
Ще одна історія сталася у травні 1942 року в місті Холм: керівник посту 65-го поліційного батальйону, затримавши 18-річну дівчину, запідозрену у співпраці з партизанами, провів показове покарання. Бідолашну засудили до страти через повішання. Проте спочатку поклали на стілець, зняли нижню білизну і поклали у піхву записку. Німці знали, що радянські агентки часто в такий спосіб проносили повідомлення. Потім повісили на дверях посту.
Партизанські жінки-зв`язкові, наражаючи себе на смертельну небезпеку, передавали необхідну інформацію. На фото – нарада зв`язкових партизанського загону ім. К.Ворошилова, Кіровоградщина (1942-1943).
Партизани з’єднання «За Батьківщину», що діяло на Чернігівщині, після викриття німецької агентки влаштували їй жорстоку екзекуцію. «Ніколи не забуду таку жінку з дивним прізвищем Книга. Вона була родом із Чернігова, колишня вчителька, у якої німці єдиного сина кинули в концтабір. Перед нею в гестапо була поставлена вимога: або вона отруїть командний склад загону, або її сина розстріляють, – згадувала партизанка Оксана Соколова. – Після того, як Книгу заарештували, її допитувала партизанка з іменем Женя, у якої всю сім`ю спалили німці, в тому числі й двох маленьких дітей. Озлоблена жінка повільно заганяла ножа в тіло Книги, поки та не зізналася в усьому».
У військових наративах і документах спецслужб зустрічаємо згадки про те, що обидві воюючі сторони використовували одна проти одної повій, спеціально заражених венеричними хворобами. Ветеран-моряк Василь Єлісєєв розповідав, що коли вони прибули 1943 року в місто Геленджик, то окремі військові «пережили страшні дні від «приємних» зустрічей із батумськими красунями» – троє-четверо підхопили сифіліс. «Пізніше ми дізналися, що німці спеціально заражали наших гарних жінок і дівчат і засилали їх у приморські міста для виведення з ладу військових».
Звіти СД свідчать, що партизани теж «підкладали» під німецьких солдатів жінок, навмисно заражених венеричними хворобами. Так у повідомлені від 12 лютого 1943 року, яке стосувалося Житомирського, Київського, Дніпропетровського і Харківського округів, зазначалося: «Наявні факти, які свідчать про те, що за наказом більшовицьких кіл руху спротиву (при цьому не бережеться свій власний людський матеріал) робляться спроби викликати венеричні хвороби серед німецьких солдат і цивільних осіб».
Німці давно були насторожі щодо цього. Ще на початку війни до їхніх рук потрапила нелегальна польська брошура під назвою «Святий обов’язок поляка», яка закликала не втрачати надії і боротися з ворогом до переможного кінця. У ній містилися інструкції для населення щодо того, як вести боротьбу. Жінкам автори рекомендували: «Ваша зброя – венеричні захворювання. Польські дівчата, якщо ви хворі, ваш обов’язок – мати статеві стосунки з німецькими солдатами і заражати їх. Нехай ця чудова зброя знищить їхню армію! Це сильніше, ніж літаки, гармати та кораблі».
У партизанських загонах жінки виконували функції не лише шпигунок, але й медсестер. На фото селянки передають молоко для поранених партизанів медсестрі В.Хотимський із Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, 1942.
Важливе місце жінки посідали в підпільних друкарнях. На фото – партизанка працює над випуском чергового номера газети "Більшовицька правда" (Вінницьке партизанське з`єднання імені Я.Мельника, 1943).
Світлини – з книги: Архіви окупації. 1941-1944 \ Упордник Н.Маковська. – К., 2006.
21.06.2014