70 років тому, в червні 1944-го, рятуючись від повернення більшовицької влади, чимало мешканців Галичини залишили свій край і вирушила в пошуках на захід. Серед цих людей було чимало відомих спортсменів, зокрема, майстрів копаного м’яча.
Відомий львівський футболіст Олександр Скоцень, наприкінці війни тренер сяніцького «Лемка», згадуючи ті часи, писав: «Такі гравці, як Тарас і Омелян Суховерські, Роман Скоробагатий, Михайло Бутель, Новачок, Богдан Куцан та інші, не мали більше можливості продемонструвати свої таланти. Воєнна повінь широко розлилася по західноукраїнських землях, а її перші розливи поширювалися по Карпати. Незлічимі валки утікачів та безкінечно довгі колони возів, машин заповнювали усі дороги в бік словацького кордону. Довелося і нам покидати рідні землі та шукати на чужині притулку, пристановища, волі».
Цікаво, що ці люди навіть на чужих теренах не полишали занять спортом. А окремі завдяки йому зуміли знайти себе на еміґрації в таборах DP («ді-пі», displaced persons).
1940-і роки історики не без підстав називають добою «переміщених осіб», поштовхом до якої стала Друга світова війна. Лише 1944 року в Європі їх нараховували більше 10 млн. осіб (за іншими даними, понад 6 млн.). Ці люди з різних причин були депортовані нацистами. Були й такі, хто переселявся добровільно. Здебільшого це були вихідці з Радянського Союзу. З них 2,4 млн. було українців.
Життя людей в таборах «ді-пі» було вкрай важким. Не вистачало практично всього: від одягу до продуктів харчування. До того ж на біженців тиснула невизначеність їх подальшої долі. Постійні намагання керівництва СРСР повернути цих людей до Радянського Союзу, де їх би чекали табори Воркути, тримали біженців у страху. Намагаючись вижити в таких умовах, вони гуртувалися по соціальних інтересах, проводили різні культурні заходи в надії заробити кошти на найнеобхідніше. Однією з непоганих можливостей для цього на перших порах став футбол.
Галицькі футболісти, яких у таборах перебувало 927, створили у 1945 році кілька команд і проводили товариські матчі, відволікаючись у такий спосіб від таборових проблем. Прагнучи здобути харчі та кошти, влаштовували товариські змагання між таборами. Всі виручені кошти від продажу квитків на такі поєдинки суперники ділили навпіл. Приймаюча сторона мала нагодувати гостей, іноді й на дорогу давала продуктів, але все залежало від матеріального забезпечення табору.
Ось що писав про такі зустрічі у своїх спогадах Михайло Дейчаківський, який в таборах «ді-пі» грав за студентську команду УССК (Мюнхен): «Часто, щоб полатати наш бюджет, ми їздили до різних таборів на приятельські змагання. Звичайно, наші умови були – зворот коштів подорожі, кілька сотень марок грішми і добре нас годувати. Їздили ми на такі змагання або цілою командою, або часом кілька нас їздило помагати якійсь таборовій команді в змаганнях з якоюсь чужинецькою дружиною. Пригадую собі таке у Ваєрні, де кілька нас помогло перемогти досить сильну команду югославів, чим табір був дуже втішений, і нас там добре вгощали. Іншим разом помагали ми Ландсгутові перемогти польську команду. Цікавим був наш виїзд до Ельванґену чи Діллінґену, точно місцевості не пригадую. Знаю, що мешканцем того табору був тоді студент медицини ... Богдан Шебунчак, мій одноклясник зі станиславівської ґімназії. Умови були такі: зворот коштів, 400 марок і добра «вижерка». Це було, здається, на початку 1948 року. На Захід уже прийшли відділи УПА, і з нами поїхав Володимир Юркевич, який понаучував нас упівських пісень. Нас там направду дуже добре прийняли. Столи були заставлені різною поживою, було повно накраяного білого хліба. Ми змітали їду з завзяттям, приспівуючи партизанських пісень… По змаганні нас іще раз добре почастували, а як прощалися, то сказали: «Але найкраще подобалася нам ваша пісня «Лента за лентою, набої подавай»; і як ви, співаючи, тягнули зі столів хліб і «подавали» в портфелі. Ми разом над тим посміялися... Вони принесли нам ще більше хліба, щоб ми приїхали до Мюнхену бодай на кілька днів добре забезпечені».
Українські футболісти понад усе намагалися зав’язати спортивні контакти з німецькими професійними командами. В матчах із ними можна було набагато більше заробити в фінансовому плані (цей фактор, враховуючи важке матеріальне становище гравців, мав не останнє значення) і своєю грою привернути увагу професійного клубу, що автоматично давало можливість постійного заробітку і вирішувало проблему з житлом. До речі, цим скористалося кілька футболістів команди «Україна», створеної 1946 року в Австрії (переважно з колишніх футболістів однойменної львівської команди). Брати Скоцені та В.Стецьків у 1948 році підписали професійні контракти з французькою «Ніццею» з вищого дивізіону. В нижчих лігах грав П.Макар.
Французька команда "Ніцца", за яку вдало виступав львів`янин О.Скоцень (присів посередині з м`ячем). Стоять: перший праворуч – Люціано, другий – Бельвер, 4-й – Мендонет; присіли: другий праворуч – Карре і п`ятий – Ролянд (зірки збірної Франції). Світлина з книги О.Скоценя «З футболом у світ». - К., 2012.
«Україна» до 1946 р. провела кілька переможних зустрічей з австрійськими колективами «Зальцбург» (4:1), «Адміра» (5:2), «Австрія» (3:1), «Бірмос» (5:1). Саме під час цих матчів згадані українські футболісти привернули до себе увагу французьких футбольних функціонерів.
Домовитися про зустріч із німецькими професійними командами українцям було складно. Німці погоджувалися грати після запевнення, що отримають від цього матеріальну вигоду. З цього приводу О.Скоцень писав: «Добитися футбольних зустрічей із цими першокласними командами не було легко. Насамперед ці клюби очолювали високопоставлені в німецькій адміністрації особи, які і далі уважали себе «юберменшами» і супротивилися, ігнорували ігри з «авслєндерами», виправдовуючись браком часу з огляду на календарні ігри. Але деколи подарки цигарок, натуральної кави, шоколяду, а разом з тим кільканадцять тисяч марок ґарантованої суми в банку, знаходили шлях до спортових зустрічей. На такі витрати ми мали запоруку. Ми ж бо мали заощаджені із виступів гроші в банку, що творили міцний фундамент нашої діяльності».
Представники української громади з табору переміщених осіб вітають футбольну команду "Україна" напередодні матчу з німецьким колективом "Вікторія", який українці виграли з рахунком 4:1 (1946). Світлина з книги О.Скоценя «З футболом у світ». – К., 2012.
Попри витрати, галичани вдавалися до таких кроків, позаяк розуміли, що вдала гра у протистоянні з авторитетним суперником може відкрити для них шлях у краще життя.
Наші співвітчизники не раз грали на непостійній основі за німецькі професійні команди, наймали німецьких тренерів, аби ті поставили гру таборовим командам. Свою співпрацю з німецьким тренером М.Дейчаківський описує так: «З кінцем 1946 і початком 1947 р., коли УССК мав трохи кращі умови, ми найняли на кілька місяців тренера Баєра, змагуна-оборонця оберліґівської німецької дружини «Мюнхен 1860». До цього часу ми грали так званою віденською системою – 5 нападників, середущий помічник, який діяв між наступом і обороною, 2 бічні помічники і 2 оборонці. Баєр переключив нас на систему «МВ», яку вже застосовували тоді, перейнявши від англійців, німецькі футболісти. Та система зобов'язувала кожного перебирати відповідальність за протилежного противника і вимагала щільного криття. Крім того, тренер підкреслював потребу контролювати м'яч, коротких подач і комбінацій, виходу на позиції, плянованих акцій і співпраці всіх ліній і поодиноких співграчів. За цей, хоч і короткий час Баєра, УССК зробив великий поступ, зокрема оборонні лінії опанували вказувану нам систему в грі і стали найсильнішою частиною нашої дружини».
Українські футболісти, переможці Олімпіади Ді-Пі. Присіли внизу (зліва направо): Є.Ходань, М.Касьян, Стасюк, другий ряд: Б.Кутний, І.Медведчук, С.Лютак; стоять ліворуч: Б.Савка, В. Герасим, В.Кобзяр, В.Закалюжний, Р.Маркевич.
Граючи за УССК (Мюнхен), М.Дейчаківський паралельно був гравцем німецької професійної команди з міста Розенгайм АСФ («Атлетік Спорте Ферайн»), де отримував за свою гру зарплатню. Незначна оплата давала можливість футболісту оплачувати своє навчання в медичному виші. «Якийсь час я грав в УССК-у і в німецькій дружині (АСФ – В. Г.). Потім з нашої ініціятиви почав у тій дружині грати й Ґеньо Галюка, змагун «Лева», – згадував Дейчаківський. – Він грав у нападі на позиції правого лучника. У той час німецький футбольний союз увів був катеґорію семі-професійних грачів (семі-про), які могли одержувати обмежену кількість грошей за змагання, але не втрачали свого аматорського статусу. Нам платили по 150 марок за змагання, що на ті часи означало дуже мало, якщо купувалося щось на чорному ринку. Пачка американських сигарет коштувала тоді 100 марок. Але якщо купувати речі по твердих державних цінах, то це була досить велика сума. Біда тільки, що майже нічого в той час не можна було купити по державних цінах і майже все треба було діставати на чорному ринку. Але оплата за семестр навчання в університеті дорівнювала в той час 300-400 марок (3-4 пачки сигарет). Перед грошевою реформою 1-го квітня 1946 року це була дрібниця. Але по реформі 300-400 нових марок — це була велика сума грошей. Перед реформою я рідко коли брав тих 150 марок. По реформі нам платили 15 марок за матч і тоді я їх охоче приймав, бо 15 марок щось уже значили».
З 1948 року футбольне життя в Ді-Пі таборах занепало через еміґрацію більшості спортсменів за межі Європи. Проте, як бачимо, футбол на перших порах став одним із джерел виживання для багатьох галичан, що емігрували на Захід у часи Другої світової війни.
17.06.2014