До Дня фізичної культури та спорту
Політика та спорт тісно перепліталися у всі часи. Аби цьому завадити, міжнародні спортивні інституції всіляко намагалися карати країни, що використовують спорт як інструмент у політичних баталіях або не виконують встановлених правил з цього питання. Утім, нині цю тенденцію дещо гальмують керівні міжнародні спортивні органи. Зокрема, Україна досі не отримала належного реагування від ФІФА й УЄФА щодо футбольних команд Криму, включених після окупації півострова Росією до Російського Футбольного Союзу. І це попри чітко прописані у статутах цих федерацій норми, за якими російські команди та збірну мали би виключити з усіх змагань під егідою цих організацій. На жаль, вага Росії у теперішньому світі надто велика, тож міжнародні футбольні функціонери бояться вдаватися до таких кроків.
Нині де-юре вважають, що спорт поза політикою, але де-факто він уже давно є її суб’єктом. Цікаво, що навіть під час Другої світової війни спорт активно намагалися використовувати у своїй пропаганді німецькі окупанти, радянські підпільники та українські націоналісти.
Для німців спорт був одним із засобів антирадянської пропаганди, ним навіть опікувалися відповідні нацистські відділи. Наприклад, спортивний відділ житомирського «Українського клубу» (як, власне, і весь клуб) курували у відділі пропаганди рейхскомісаріату «Україна». Така ж ситуація була і на терені «Трансністрії» та дистрикту «Галичина». За допомогою спортсменів німці також намагалися втягнути місцеве населення в різного роду допоміжні кампанії (особливо зимові – зі збору теплого одягу та реманенту), що проводилися на користь солдатів Вермахту.
Всі свої імпрези в царині спорту окупанти намагалися приурочити до різних пам’ятних дат, найчастіше так званих річниць «визволення» населених пунктів. Так, газета «Нове українське слово» за 15 липня 1942 року зазначала, що стадіон у Києві відкрито для українського населення на честь «річниці визволення від жидо-більшовиків». Румунська влада 24 жовтня 1943 року відзначила річницю такого ж «визволення» Одеси спортивними змаганнями на місцевому стадіоні «Вікторія». На цій події були присутні 12 тисяч глядачів. На таких заходах зазвичай читалися реферати про жорстокість «жидо-більшовицького» режиму та велич «визволителів».
Одну з таких імпрез під девізом «святкування річниці визволення Західноукраїнських земель німецькими військами від жидо-більшовизму» організував у Львові Український Студентський Спортивний Клуб (УССК). Він 27-28 червня 1942 року провів у місті міні-турнір з футболу між трьома дружинами: «Русалкою» (Золочів), УССК та «Гарбарнею». Згідно з реґламентом, команди по разу зіграли між собою. Перемогу здобула «Гарбарня».
Після завершення змагань «Львівські вісті» на своїх шпальтах розмістили своєрідний антирадянський політичний месидж: «Відбувся у Львові футбольний турнір з нагоди перших роковин вигнання більшовиків. Змагання розпочалися двоххвилинною мовчанкою для вшанування жертв кривавого більшовицького терору».
Простежується зацікавленість у таких акціях українських націоналістів, для яких антирадянська пропаганда була вигідною, бо спрямованою проти ворогів – комуністів. Водночас вони намагалися через спорт поширювати національну ідею серед молоді.
Наглядним прикладом останнього може бути стаття «Спорт як чинник виховання нашої молоді» («Краківські вісті», 1 липня 1943 року). «Нині воєнні умови не дуже сприяють спорту. Брак відповідного спорядження, комунікаційні труднощі спричиняють, що цей розвиток ще не повний. Спорт, спертий на здорових підставах, може принести нам велику користь – виховати здорову, натреновану молодь. Але через спорт досягнемо не тільки спортивної і фізичної користі. Залучаючи до спортивних клубів по містах українську молодь, прислужимося також національній справі. Бо в наших спольщених містах є багато молоді, яка хоч і є греко-католицького обряду, не знає рідної мови, в них ледь тліє почуття приналежності до українства. Втягуючи такі елементи до спортивних клубів, можна з них зробити корисних членів нації», – йшлося у статті.
Український боксер Олег Загоруйченко у спортвній формі з українським тризубом.
Були випадки, коли патріотично налаштовані спортсмени використовували спортивну форму з елементами української національної символіки. Так, одеський боксер О.Загоруйченко, симпатизуючи українським націоналістам, завжди виходив на ринґ в окупованому румунами місті у трусах із тризубом. Керівник житомирського спортивного товариства «Січ» Л.Пінтов, підкреслюючи прихильність до українського національного руху, носив жовто-блакитну пов’язку. Футболісти галицьких команд, вийшовши на бойовище, вітали присутніх трикратним вигуком «Слава!!!».
Натомість радянських підпільників спортсмени цікавили не лише як пропагандисти, а й як зв’язкові чи розвідники. Так, борець Іван Круц, виступаючи на арені одеського цирку, таємно від окупантів допомагав місцевій підпільній групі проводити свої зустрічі в цьому приміщенні. Коли борець виїздив з Одеси на гастролі, то виконував роль зв’язкового, передаючи необхідну інформацію в інші регіони.
Українське націоналістичне підпілля Галичини нерідко використовувало як зв’язкових футболістів місцевих команд, які часто виїздили на матчі в інші населені пункти регіону. Факт співпраці багатьох спортсменів Галичини з ОУН (б) підтвердив учасник тих подій, футболіст львівської «України», відомий у Львові ветеран спорту Юрій Зубач. Згадуючи ті часи у розмові з автором, він зазначив: «У нас були футболісти, пов’язані з українськими націоналістами, які всіляко їм допомагали».
Футболісти СТ "Україна" неодноразово брали участь у доброчинних матчах.
У Галичині місцева німецька адміністрація й українські структури охоче використовували спорт у соціальній політиці, організовуючи між місцевою інтелігенцією чи спортсменами доброчинні футбольні матчі чи бліц-турніри. Дохід від таких заходів ішов на допомогу українському студентству, військовим залогам міст і потреби Червоного Хреста. Ці футбольні шоу мали в населення популярність, тому завжди збирали повні стадіони глядачів. Перший такий матч, ініційований керівником українського театру Володимиром Блавацьким, відбувся 28 червня 1942 року у Львові між командами працівників пера (членів Спілки українських письменників і Спілки українських журналістів) та акторів.
За два дні після гри газета «Львівські вісті» написала: «Мабуть, ще ніколи і ніякі „лігові” змагання не викликали поміж широкими спортивними і неспортивними колами такого зацікавлення, як „дербі” пишучого світу проти корифеїв Мельпомени… На змаганнях ми бачили людей, яким і не снилося ніколи, що вони коли-небудь в житті будуть проглядати футбольні матчі. (До таких дозволимо собі віднести нашого відомого мовознавця – проф. В.Сімовича). Глядачі ломили собі голову над тим, з яким настроєм вибіжать на футбольне поле обидві команди. Чи вони часом не захочуть „надути” публіку і влаштують звичайну „шопку”, чи заграють по всім законам футбольного мистецтва. В ході змагань виявилось одне і друге».
Перемогу у матчі святкували працівники пера – 4:3. Гру подивилися 5 тисяч глядачів.
У травні 1943 року відбувся аналогічний матч між командами письменників/журналістів і майстрів пластичних мистецтв. Перемогли перші з рахунком 7:4. Виручені кошти знову пішли на потреби студентів. 600 злотих студентський фонд отримав від зустрічі Надвірнянської адміністрації та місцевих кооператорів. У вересні 1942-го на аналогічному матчі в Городенці зібрали до студентського фонду при УЦК 1300 злотих: 800 – від продажу квитків на матч, ще 500, за домовленістю між командами, пожертвувала дружина-«лузер». Нею стали кооператори, які поступилися з рахунком 5:3.
Улітку 1943 року, влаштовуючи доброчинні матчі, українці з місцевої адміністрації навіть намагалася допомогти новобранцям дивізії СС «Галичина». Одну з таких зустрічей між колективами Львівської адміністрації та газетярами провели 26 червня на стадіоні «Гарбарні». Весь дохід від продажу квитків перерахували відділу суспільної опіки дивізії.
Хокеїсти СТ "Україна"
Не лишилися осторонь таких доброчинних акцій і хокеїсти львівської «України». Після перемоги на міжнародному турнірі в Криниці українським спортсменам, окрім кубка, вручили грошову премію – 300 злотих золотом. Всі кошти спортсмени перерахували на користь українських полонених, про що було повідомлено через пресу.
Як бачимо, спортивне життя в часи німецької окупації України тісно перепліталося з політикою. На жаль, від такої практики світ не відійшов досі. А чи можливо це?
13.09.2014