70 років тому, в червні 1944 року, червона армія наступала на Львів. Чимало галицьких спортсменів разом із багатьма земляками залишили батьківщину й емігрували на Захід. Але навіть у таборах для «переміщених осіб» вони спромоглися досягти значних спортивних успіхів. Окремі з них грали на світових першостях під прапорами інших держав.
Завдяки спортивним журналістам ці люди щораз більше стають знаними і в Україні. Зокрема, все частіше від шанувальників спорту можна почути прізвища шахістів Степана Попеля та Мирослава Турянського, футболіста Остапа Стецьківа, хокеїста Омеляна Бучацького. Всі вони починали спортивну кар’єру в Галичині, продовжили її в таборах «ді-пі», а завершили в країнах поселення. Доля кожного з них варта окремої розвідки, і сподіваймося, що невдовзі такі дослідження з’являться.
А наразі розповідь про цю когорту почнемо зі знаного колись шахіста Степана Попеля. Його прізвище вже присутнє в науковій літературі та публіцистиці завдяки знаному історику спорту Іванові Яремку. А з 1996 року Львівська обласна шахова федерація запровадила щорічний міжнародний турнір його пам`яті.
Батьківщину Попель залишив наприкінці червня 1944 року. Спочатку кілька місяців перебував у Кракові, потім опинився в Парижі. На еміграції Попель активно продовжував грати в шахи, і варто зазначити, досяг значних успіхів. Граючи за один із найкращих шахових клубів Франції «Каїса», Попель тричі (1951, 1953, 1954) ставав чемпіоном Парижа. За час перебування у Франції (1944-1956) галицький шахіст виграв 12 міжнародних турнірів.
Завдяки вдалим виступам він швидко здобув визнання, вів шахові рубрики в паризьких газетах. Мовної проблеми Попель не знав, адже володів польською, іспанською, французькою, англійською, німецькою, російською, латинською. У Парижі Попель виявив себе як непоганий тренер, до його послуг вдавалася найкраща шахістка Франції Шанталь Шоде де Сілан. Завдяки цій співпраці їй вдалося вдало виступити в змаганнях на першість світу і потрапити до турніру претенденток. Заключний турнір відбувався 1955 року в Москві. Планувалося, що тренер поїде до СРСР зі своєю підопічною, але він не мав французького громадянства і, не бажаючи ризикувати свободою та життям у разі спілкування з КГБ, Попель відмовився від поїздки.
У 1956 році шахіст переїхав до США й оселився в місті Фарґо (штат Північна Дакота). Причиною цього стали все ті ж проблеми з отриманням французького громадянства (громадянином США Попель став через 5 років після переїзду). Того ж 1956 року він узяв участь у відкритому чемпіонаті США (в Оклахома-Сіті), де поділив місця з 4-го по 8-е. Цікаво, що в цьому турнірі Попель зустрівся з тоді ще зовсім юним, а в майбутньому легендарним гросмейстером і чемпіоном світу Робертом Фішером. Партія між ними завершилася внічию.
Наступного року Попель влаштувався викладачем до Вищої публічної школи в Детройті, де працював до 1961 року. Відтак аж до виходу на пенсію професор Попель викладав французьку літературу в університеті Північної Дакоти у Фарґо. Завантаженість викладацькою роботою не перешкоджала йому регулярно брати участь у численних американських шахових турнірах. Здобував перші місця в чемпіонатах штатів Північна Дакота, Мічіґан, Небраска, Іллінойс, Міннесота. Входив до числа 50 найкращих шахістів США.
Степан Попель у себе вдома (в США). Біля нагород, отриманих за перемоги на міжнародних шахових турнірах.
Як згадували друзі Попеля, він був дуже чемною, веселою, доброзичливою людиною, любив дотепні жарти. Завжди намагався допомогти тим, хто цього потребував, через що навіть постраждав, коли мешкав у Франції, – там він незрідка надавав свою домівку українським емігрантам. Аж поки хтось із них не вкрав у нього паспорт. Згодом виявилося, що під тим паспортом мешкав у Німеччині лідер українських націоналістів Степан Бандера (нині документ зберігається в музеї С.Бандери в с. Старий Угринів).
Степан Попель з улюбленою файкою під час одного з шахових турнірів у США.
Пристрастю Попеля були його люлька для паління, з якою він не розстався практично ніколи, та гра в бліц-шахи на гроші.
Помер Степан Попель 27 грудня 1987 року. Похований у місті Фарґо.
Не менших від Попеля успіхів на еміграції досягнув його колеґа Мирослав Турянський. Напередодні приходу Червоної армії до Львова він разом із дружиною та маленьким сином емігрував на Захід. Взимку 1945 року під час бомбардувань Відня загинув син, що стало важкою втратою для батьків. У Відні шахіст проживав у 1945-1947 роках і за цей час став чемпіоном найвідомішого шахового клубу Австрії «Гітцінґ».
У 1948 році Турянські переїхали до Нью-Йорку. Тут пан Мирослав вступив до відомого шахового клубу ім. Маршала. У сезоні 1949-1950 років здобув друге місце в першості клубу, поступившись лише неодноразовому чемпіону США Ларрі Евансу. Разом із тим організував у місті шаховий гурток для місцевих українців під назвою «Шаховий коник», який об’єднував до 30 шахістів. Але з переїздом Турянського до Чикаго клуб перестав функціонувати.
У Чикаго М.Турянський став керівником шахової секції в СТ «Леви», постійно брав участь у чемпіонатах українців США та Канади. В 1966 році він організував перший турнір серед українців Північної Америки, який відбувся на базі СТ «Леви». У цих змаганнях посів третє місце, у наступних двічі став другим, а чемпіонський титул здобув 1982 року.
Турянський двічі поспіль (1953, 1954) здобув титул найкращого шахіста Чикаго, неодноразово був призером на змаганнях у штатах Іллінойс, Вісконсин і Айова. У відкритому чемпіонаті США в Мілвоке 1953 року посів 10-е місце серед 183 учасників, випередивши половину американської національної команди. Шахова федерація США присвоїла йому титул майстра.
У травні 1998 року Мирослав Турянський повернувся зі США в Україну й оселився в рідних у Радехові на Львівщині. Помер відомий гросмейстер 28 грудня 1998 року, похований у місті Радехів.
С.Попель (третій ліворуч) і М.Турянський (другий ліворуч) у Торонто (1983). Посередині – радний міста Торонто В.Бойчук.
Славу не меншу від своїх земляків-шахістів здобув в еміґрації відомий львівський хокеїст Омелян Бучацький. Напередодні війни та за часів німецької окупації він чарував своєю грою галицьких шанувальників гаківки. На чужині його спортивне життя також склалося вдало. Після завершення своїх баталій у таборах «ді-пі» Омелян два роки (1948-1950) грав у хокей за австрійську команду «Інсбрукер Айсляуф Ферайн». Разом з австрійськими хокеїстами їздив до Італії, Німеччини, Швейцарії, де зустрічався з місцевими командами. 1948 року як хокеїст, футболіст і організатор отримав нагороду «Найкращий український спортсмен на еміграції», засновану газетою «Час». Того ж року прийняв австрійське громадянство та грав за збірну Австрії на чемпіонаті світу з хокею в Стокгольмі.
Омелян Бучацький і Юрій Дицю. Свою спортивну кар’єру розпочали разом у гімназійній дружині УАГ і у львівській "Україні", грали разом на еміграції, доки не роз’їхалися по різних континентах (Бучацький у кашкеті).
У вересні 1950 року разом з родиною – дружиною Олесею та маленьким сином Романом – еміґрував до Австралії, де став членом українського клубу «Леви» (Сідней).
На далекому континенті український хокеїст продовжив спортивні виступи. Спочатку організував команду «Леви», до якої входили переважно чехи та латиші. До такого кадрового кроку вдався через брак українських хокеїстів в Австралії. Потім став гравцем збірної Сіднея та її тренером, а згодом перейшов грати за хокейну дружину «Бомберс», складену переважно з чехів. Разом із цією командою кілька разів ставав чемпіоном країни. Цікавий факт: Бучацький грав за цей колектив до 1969 року – виходив на льодовий майданчик, коли йому вже було за п’ятдесят і діяв у нападі разом зі своїм сином. Усе своє життя в Австралії любив повторювати, що «привіз на континент хокей із самого Львова».
В одному зі спогадів він зазначав, що навіть намагався втілити в життя ідею участі австралійської хокейної збірної, складеної переважно з переселенців із Європи, в зимових Олімпійських іграх 1956 року, але, як він висловився, «щось у наших кенґурів не вийшло, і ми нікуди не поїхали».
Дослідник спорту Іван Яремко, який особисто знав спортсмена, охарактеризував його так: «Бучацький був надзвичайно працелюбним і вмів викресати енергію, якою захоплював усіх, хто з ним працював, тренувався чи грав. На далекій відстані до рідної землі продовжував жити для України, для якої не жалів сил, палко бажав їй кращої долі. Кожного свого листа закінчував традиційним гаслом “Слава Україні!“».
Помер Омелян Бучацький 1 вересня 1997 року. Похований на українському цвинтарі Бруквуд біля Сіднея.
А от успіхи футболіста львівської «України» Остапа Стецьківа на еміграції пов’язані здебільшого з виступами за відомі колективи Західної Європи й Америки. У 1943 році Стецьків вступив до дивізії СС «Галичина», а по завершенні війни разом із багатьма «дивізійниками» потрапив до таборів полонених в Італії. 1946 року футболіст звільнився з полону і від’їхав до Австрії, де приєднався до команди «Україна» (Зальцбург). Своєю вишуканою грою він звернув на себе увагу німецьких тренерів із професійних колективів і потрапив до складу німецького «Фенікса» (Карлсруе), де грав до 1947 року. За цей час Остап зіграв у складі цієї команди 24 гри й забив 4 м`ячі.
З «Фенікса» почалася професійна футбольна кар`єра Стецьківа на еміґрації. 1948 року переходить до бельгійського клубу «Олімпік» (Шарлеруа), та вже через кілька місяців потрапив у поле зору скаутів провідного на той час французького клубу «Ніцца», де грав до 1950 року.
Футбольна карточка Остапа Стецьківа часів його виступів за французький клуб "Ніцца".
Але тут йому не підійшов клімат, і Стецьків переїздить спочатку до Валансьєна, а потім отримує запрошення до ФК «Ліон», в якому грав до 1951 року. Саме з «Ліоном» пов`язаний найуспішніший рік його футбольної кар`єри в Європі. Клуб вдало стартував у чемпіонаті країни і захопив лідерство. Граючи в півзахисті, Стецьків у 24 матчах зумів забити 4 голи, але чарував вболівальників, фахівців і журналістів своїм вмінням вести гру команди.
Ось що писали тодішні французькі спортивні репортери про нього: «Українець Стецьків гуртує навколо себе гравців, гра яких при ньому значно покращується. Коли Стецьків диригує грою, настає повна гармонія».
В 1952 році він виїздить на постійне місце проживання в місто Торонто, де вже перебувала родина дружини. Але керівництво французького клубу, не бажаючи миритися з утратою лідера команди, робило все можливе, аби українець повернувся до колективу. Стецьківу навіть пропонували контракт у 500 тис франків на рік, та він не повернувся до Європи.
В Торонто грає за команду «Україна», створену з українських емігрантів. Канадські спортивні функціонери часто запрошували українських футболістів до збірної міста або провінції Онтаріо на товариські зустрічі з відомими європейськими клубами, які часом приїздили сюди на турне у міжсезоння. У цих матчах львів’янин звернув на себе увагу футбольного керівництва Канади, через що його 1956 року запрошують до збірної країни. Під час відбіркового турніру до чемпіонату світу Стецьків у складі канадійської команди 6 липня 1957 року зіграв проти збірної США і навіть відзначився забитим м’ячем. До речі, канадійці тоді виграли з рахунком 3:2.
На запрошення американських колег Стецьків виступав у футбольних розіграшах Кубку США. Так, 1956 року в складі УАСТ (Рочестер) дійшов до півфіналу, через кілька місяців у формі «Тризубу» (Філадельфія) грав у фіналі Кубка США. Кубковий трофей підкорився Стецьківу в 1957-му: у фіналі він разом з УАСТ (Рочестер) переміг команду з Сент-Луїса. Згодом у складі «Україна» (Монреаль) виграв чемпіонат Канади.
Після завершення футбольної кар’єри до останніх днів активно працював у СТ «Україна» (Торонто). Створив на базі товариства музей слави українського спорту, де поряд із канадійськими матеріалами експонувалися фото київського «Динамо» та львівських «Карпат».
Помер Остап Стецьків у квітні 2001 року.
Як бачимо, галичани, емігрувавши на Захід у червні 1944 року, досягли на чужині значних спортивних успіхів, проти ніколи не забували Батьківщини.
Більшість світлин – із книги: Романтик шахів та його епоха. Степан Попель / Упорядник Іван Яремко. – Львів, 2009.
19.06.2014