Восени 1944 року радянські війська вийшли за межі кордонів СРСР і повели свій наступ проти Вермахту на територіях сусідніх країн. По мірі просування військ солдати все частіше вступали в контакт із цивільним населенням, і він, як засвідчують численні спогади і документи, не завжди був радісним для цього населення – особливо в тих країнах, що входили до гітлерівської коаліції. Всю свою злість, що накопичилася за роки війни, солдати на перших порах виливали на мирне населення.
Берлін, серпень 1945-го
Ветеран війни Микола Нікулін згадував, що зі Східній Пруссії до приходу радянських військ нацистські військові та цивільні керівники встигли втекти: «Залишилися головним чином обивателі – жінки, старики, діти. Вони мали розсьорбувати наслідки поразки». А ці наслідки були не менш жорстокіші, ніж чинили німці на окупованих територіях СРСР: спалені населені пункти, пограбовані будинки, розстріли місцевого населення – такими була суворі будні перших місяців «визволення» для Угорщини, Румунії, Східної Пруссії та Німеччини.
Ситуація стала абсолютно дзеркальна тій, що була на початку німецько-радянської війни, коли комуністичні бонзи евакуювалися в тил і залишили мирне населення один на один із солдатами Вермахту. На перших порах радянські солдати не могли спокійно оцінювати ситуацію, позаяк повністю піддалися емоціям – ненависті та бажанню помсти. Аналогічні почуття, судячи зі спогадів, були і у керівництва СРСР, тому воно закривали очі на злочини своїх вояків.
Через наративи радянських ветеранів жага помсти проходить «червоною ниткою». «Німці чудово розуміли і розуміють досі, що у нас є право на помсту… Коли війська лише підходили до Німеччини, то загальний настрій був такий: «Ну, тепер ми помстимося!». У кожного з нас були особисті мотиви для помсти. Та й пропаганда наша старалася, наприклад, знамениті виступи Іллі Еренбурга: «Кров за кров! Смерть за смерть». А вже чого ми надивилися… Вони ж намагалися залишити після себе випалену, неживу землю. Хотіли знищити все, що тільки можна було…», – згадував розвідник Володимир Буханенко. Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «Що ми робили, страшно згадувати. Ми їздили танками по німцях. Ми плавали в людях, як сир у маслі. Ми розчавлювали їх нашими гусеницями, як саранчу, як мишей тисячами. Повірте, тисячами. Часто з-під нас летіли криваві бризки на всі боки, і чим більше ми їх давили, тим більше лють оволодівала нами».
Окрім цього, жага помсти на перших порах вилилися у різноманітні форми сексуального насилля над жінками різного віку, про що розповідають очевидці тих подій. Жінки стали для солдат (і не тільки Червоної армії) «трофеями» – як годинники, сервізи, велосипеди.
Саме цей мотив у діях радянських солдат вбачає колишня військова зв’язківка Катерина Романовська, фокусуючи увагу читача на сексуальному насиллі червоноармійців. Для себе фронтовичка до сих пір не визначилася, як ставитися до таких вояків. «За чотири роки війни кожен із нас своїми очима бачив, що зробили фашисти з нашими селами і містами, з населенням, з партизанами. Ми бачили спалені села, зруйновані міста, розстріляне мирне населення, повішених партизанів… Тож кожен із нас мав ненависть і злобу, не лише до ворога-солдата, але й до мирного населення… У перші дні вступу на територію противника були жахливі випадки, які засуджувала основна частина армії. Я наведу кілька прикладів, які коробили мене, від яких волосся вставало дибки, – пише Романовська у своїх спогадах «Я и война», виданих у Києві в 2010 році. – У Східній Пруссії на шляху нашого полку – місто Алленштайн. В самому центрі міста лежить мертва оголена молода жінка, і в її статевий орган встромлений жмут соломи. Хто б це не зробив, але я цього не забуду ніколи. Можливо, це було зроблено солдатом, у якого німці зґвалтували, вбили сестру. Засуджувати його за цю помсту, чи ні?».
Йдеться про це і в спогадах німецьких жінок. Неодноразово зґвалтована радянськими солдатами 15-річна німкеня Ґабі Кьопп, згадуючи ті роки, пише у своїй книзі «Навіщо я народилася дівчинкою?», що коли німецькі матері прохали солдатів не ґвалтувати їх неповнолітніх доньок, ті відповідали, що «німці так само – і навіть гірше – чинили в них на батьківщині… вбивали їхніх батьків, братів і сестер, цілі родини, дітей палили живцем і робили ще багато жахливого».
Неодноразово сцени ґвалтувань проходили з елементами садизму і коштували жертвам життя.
«Під вечір в’їхали в Найденбург. В місті було світло від пожеж: горіли цілі квартали. І тут підпалили наші, – пише у споминах Лев Копилєв. – Містечко невелике… На одній із бічних вулиць, під огорожею палісадника лежав труп старої жінки: розірване плаття, між худими ногами – звичайний міський телефон. Трубку намагалися вткнути в проміжність. Солдати гуртом і поодинці, не поспішаючи, ходили з будинку в будинок, окремі тягнули вузли та чемодани. Один із захопленням пояснив, що ця німкеня – шпигунка, її застукали біля телефону, ну й не стали довго бавитися». Далі він пише, що був свідком, як помирала на власному ліжку зґвалтована німка, стікаючи кров’ю через понівечені ножем груди і живіт. Аби полегшити страждання нещасній Копилєв наказав дострілити її.
Розповідь поета-фронтовика Леоніда Рабічева шокує не менше: «Заходимо до будинку. Три великих кімнати, дві мертві жінки і три мертві дівчини, спідниці у всіх задерті, а між ніг дном на поверхню стирчать пусті винні пляшки. Я йду повз стіни будинку, другі двері, коридор, двері і ще дві кімнати. На кожному з ліжок, а їх три, лежать мертві жінки з розсунутими ногами та пляшками…Тут якась жахлива садистська гра, щось типу змагань: хто більше пляшок встромить, і таке в кожному будинку».
Радянські солдати, як і вояки Вермахту, на окупованих територіях вдавалися до групових ґвалтувань жінок. Цей вид сексуального насильства виконував функцію кругової поруки серед військових, яка відображає постійну колективну необхідність зміцнювати та відтворювати солідарність. У такий спосіб кожен із учасників злочину заспокоював себе, що не він один вчиняє такі дії, і з часом сприймав їх як належні атрибути війни.
У щоденнику Ґ.Кьопп є непоодинокі записи ґвалтування її кількома солдатами. Угорка Ален Польц, нині відома в Угорщині психолог, неодноразово була зґвалтована червоноармійцями, її одкровення 2004 рокуі опублікував російською мовою санкт-петербурзький журнал «Нева». Ось один із багатьох епізодів, описаний постраждалою: «Вночі до нас увірвався цілий загін, тоді нас повалили на підлогу, було темно і холодно, скрізь стріляли. В пам’яті залишилася картина: навколо мене сидять навколішках вісім-десять російських солдат, і кожен по черзі лягає на мене. Вони встановили норму – скільки хвилин на кожного. Дивилися на наручні годинники, кожного разу запалювали сірники, один навіть мав запальничку – стежили за часом. Підганяли один одного. Один запитав: “Добра робота?”. Я лежала, не рухаючись. Думала, не виживу. Звичайно, від цього не вмирають. Якщо тільки не ламається хребет, але й тоді вмираєш не відразу. Скільки пройшло часу і скільки їх було, не знаю. Під ранок я зрозуміла, як відбувається перелом хребта. Вони роблять так: жінку кладуть на спину, закидають їй ноги на плечі, і чоловік входить зверху, стоячи на колінах. Якщо налягати занадто сильно, хребет жінки трісне. Стається це ненавмисно: просто в запалі ґвалту ніхто себе не стримує. Хребет, скручений равликом, весь час здавлюють, розхитують у одній точці і не помічають, коли він ламається… Хребет мені пошкодили, але не зламали».
Звичайно, такі дії радянських військових списувати на одну лишень помсту було би неправильно. Значну роль тут грала і вседозволеність, безкарність і жорстока логіка оскаженілого натовпу, яким неможливо керувати у таких випадках. Саме таких висновків у своїх спогадах дійшов Леонід Рябичев. Він був свідком подій колективного зґвалтування солдатами жіночого населення прусських міст: «Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці… забувши про обов’язок і гідність і про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дівчат. Жінки, матері і їхні доньки, лежать праворуч і ліворуч повздовж шосе, а перед кожною стоїть, гигочучи, армада чоловіків зі спущеними штанами… Регіт, гарчання, сміх, крики і стогін. А їх командири, їх майори і полковники стоять на шосе, хто посміхається, а хто диригує… Це щоби всі їхні солдати без виключення взяли участь. Ні, не кругова порука і зовсім не помста проклятим окупантам – це пекельний смертельний груповий секс. Вседозволеність, безкарність, безликість і жорстока логіка оскаженілого натовпу».
Не варто відкидати і фізіологічний аспект сексуального насильства, вчиненого радянськими військовими. Давалася взнаки тривала відсутність статевих зносин із протилежною статтю, підсилена вживанням значної кількості спиртного (у більшості спогадів, де йдеться про ґвалтування німецьких жінок, червоноармійці були п’яними) та присутністю поруч гарних, заляканих, незахищених жінок і дівчат. Важливу роль відігравало побутуюче серед солдат уявлення про жінку як про «трофей», який має задовольняти їх сексуальні потреби при першій-ліпшій нагоді, та відчуття безкарності за такі дії. Все це стало певним каталізатором стирання меж між дозволеним і недозволеним.
Військовим важко було втриматися від спокуси взяти жінку силою, якщо вона не погоджувалася сама, тим більше, що цим займалися тисячі його побратимів. Власне цей арґумент «не я сам це роблю, а більшість» психологічно підштовхував до відповідних дій. Розуміючи це, солдати користувалися сприятливими для них обставинами. «Дурень, – казали однополчани Миколі Нікуліну, який, із його слів, тримався осторонь ґвалтувань. – Користуйся нагодою! Потім буде пізно. Потім будеш лікті кусати! Пожалкуєш, що проґавив таку можливість! Вибирай кожну – чорну, білу, руду, з цятками, товсту, тонку! Не зволікай!».
Неприємним і небажаним для чоловіків був фактор сорому через висміювання своїми товаришами у разі уникнення статевих контактів із жінками. Їх могли запідозрити в імпотенції і насміхатися, а для кожного чоловіка такі речі дуже образливі. Ті, що ставали об’єктами таких жартів, намагалися при першій нагоді «реабілітуватися».
Ось як Леонід Рабічев передає свої емоції, коли він збирався вступити в сексуальний контакт із німкенею у Східній Пруссії. Якось його товариш-радист запропонував зробити «сексуальний візит» до місцевих жінок, що ховалися в одному з будинків. Солдати, виявивши ці «трофеї», постійно туди навідувалися і ґвалтували нещасних. Опираючись умовлянням товариша, автор спогадів врешті-решт погодився. Переконливим виявився арґумент про відсутність сексуальних стосунків протягом півроку і провокаційні запитання друзів-військових: «Чоловік ти чи не чоловік? Адже всі цим займаються». «Дивлюся, з одягу стирчать самі носи, з-під хусток – очі, а одна сидить на підлозі, хустинкою закрила очі. А мені соромно подвійно, – пише Рабічев у свої спогадах «Війна все спише». – Соромно за те, що робити збираюся, і перед своїми солдатами соромно, або «боягуз» скажуть, або «імпотент», і я, як у вир, кинувся… показую на ту, що хустинкою закрила очі».
Але основою таких дій військових, найімовірніше, була відсутність військової дисципліни. Не варто також забувати, що ця тема є однією з темних сторін чоловічого сексуального життя, яка досить легко виявляється на війні (прикладів історія знає безліч, навіть у новітній час), особливо тоді, коли солдат не зв’язаний соціальними чи дисциплінарними заборонами.
Вище керівництво СРСР, зрозумівши, що сексуальне насильство з боку їхніх військових набрало масового характеру, спробувало викорінити ці неґативні явища. 19 січня 1945 року Сталін підписав спеціальний наказ «Про поведінку на території Німеччини», який був донесений до кожного солдата. Не лишалися осторонь і командувачі фронтів. До кінця січня 1945 року К.Рокосовський, І.Конєв, Г.Жуков видали відповідні накази, суть яких зводилася до покарань за мародерство, підпали, грабунки, ґвалтування, бо все це знижувало боєздатність військ.
Ці накази, звичайно, зменшили кількість випадків насильства та мародерства, але їх не зовсім зрозуміли рядові солдати, яким постійно тлумачили про «священну помсту» німцям, а тепер її заборонили. Як зазначав письменник-фронтовик Дмитро Самойлов, «її (армії – В.Г.) емоційний стан і моральні норми не могли сприйняти помилування та амністії народу, який приніс стільки нещасть Росії». М.Нікулін зауважує, що відновити дисципліну в армії було важко, хоч як керівництво старалося: «Вояки, у яких груди в орденах, а мізки від пережитого зрушилися, вважали все дозволеним, все можливим».
Тож не дивно, що насилля тривало далі, бо люди психологічно не були готові до таких змін політики уряду. Лише у перші місяці 1945 року за згадані злочини військові трибунали засудили 4148 радянських солдатів – найчастіше до розстрілу.
Варто детальніше зупинитися на кількості зґвалтованих радянськими солдатами німецьких жінок. Найчастіше називають цифру 2 мільйони осіб. Але вона не має емпіричного підтвердження. Так само суперечливими є цифри жертв сексуального насилля під час взяття Берліна 1945 року – від 20 до 100 тисяч осіб.
Для багатьох мірилом є розрекламована книга англійського автора Ентоні Бівора «Падіння Берліну. 1945» де він говорить про 2 млн зґвалтованих, із них у Берліні 100 тисяч. Використовують її зазвичай журналісти, для яких головне – сенсаційність публікації. Коли праця Бівора вийшла російською мовою, вона була активно «передерта» працівниками ЗМІ. Але більшість дослідників справедливо критикують цифри Бівора, які не мають емпіричного підтвердження і ґрунтуються на припущеннях.
Визначити реальну чисельність зґвалтованих доволі складно, бо не існує відповідної статистики. Хоча й не визнавати масовості безчинств Червоної армії, називати цю проблему «західною міфотворчістю», як це роблять кремлівські історики, – неправильно. Варто погодитися з думкою німецької дослідниці Бірґіт Бек-Геппнер про те, що розглядаючи питання сексуального насильства, учиненого радянськими військовими, можна стверджувати лише про «його масовість, подекуди підкріплену реальними цифрами».
Все ж більшість солдатів Червоної армії вели себе гідно щодо жінок. Та ж Ґабі Кьопп, описуючи безчинства військових, неодноразово зазначає, що їй вдавалося уникати насилля завдяки захисту окремих із них. «П’яний своїм криком привернув увагу трьох інших червоноармійців, які тепер заходять до нашої кімнати, – пише Кьопп. – Вони значно молодші від свого товариша і намагаються його заспокоїти. Коли це не вдається, починають погрожувати п’яному зброєю. Нарешті вони випровадили його на свіже повітря. Самі вони лишаються з нами. Це молоді й привітні солдати. Не всі червоноармійці ставляться до німців з ненавистю… Молоді росіяни протягують усім нам по черзі руки, лагідно поплескують дітей, а наймолодших навіть беруть на руки. Вони цілують дітей у щічки й намагаються заспокоїти нас…».
Все залежало від характеру людини, її духовних, моральних і людських якостей. Якщо одні охоче вдавалися до ґвалтувань після вживання значної кількості спиртного, інші намагалися по мірі можливості допомогти нещасним жінкам, вставши на їх захист.
Світлини зі сайту http://waralbum.ru та з дисертації американської дослідниці Венді Джо Гертьєянссен (Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II… – New Brunswick, New Jersey, 2011)
10.05.2014