Батьки наших ровесників, діти війни, були віком старші за місто, де ми росли. А котловани майбутнього центру, новобудови, розриті траншеї для теплотрас були для нас, дітей, місцем пригод, пошуків, знахідок і перших отриманих травм. Банальне падіння і вивих. Або перелом.
З нуля збудовані в полі, в степу, ці міста для добування нафти, вугілля, сірки і солей виростали на наших очах. Заливали бетоном і заставляли «коробками» цілі поля. Ми ходили в новозбудовані ясла, дитячі садочки та школи. Ми перші приходили в перший клас нової школи.
Місто росло, і кількість росла. Шкіл, дитсадків, підприємств і, звичайно, будинків. Багатоквартирних «хрущовок», а потім «брежнєвок», бетонок і навіть кооперативного житла. Рідше – вулиці, частіше – цілий будинок (а, бувало, й під’їзд) виділяли на підприємство. Тому не тільки ваші безпосередні сусіди, під’їзд, а навіть цілий будинок був населений сім’ями тих, хто разом працював. Чоловіки трудились у промисловості, а жінки зазвичай – вчительки, виховательки, лікарки і, звичайно, мами. Терміну «демографічний бум» тоді ще якось не придумали.
Батьки наших ровесників, діти війни, жили у квартирах будинків, які будували самі. Дослівно. Будівельні бригади споруджували й самі заселяли житло – ціле місто. Вулиці, парки, будинки культури, лікарні, магазини – типовий радянський проект, самі прямокутники, жодних гострих кутів – вони будували, щоби вийти з казарм, гуртожитків, навіть землянок, щоби мати роботу, яка давала гроші й рятувала життя. Діти нужди та повоєнної скрути, вони виживали й вижили (звичайно, не всі). Але вся ця напруга, вся ця скрута, репресії (були й такі, що повернулись із Сибіру, де лишили в землі батьків і мало не половину рідні) досить серйозно змінила їхній погляд на навколишній світ і життя. Категоричність оцінок (часто в усьому), відсутність відтінків, нюансів, півтонів, чорно-біла картина – були їх характерною рисою. Пошук чи компромісу, чи примирення, чи просто забути – їм було важко, якщо не неможливо.
Вони покладалися лише на себе і дуже близьких людей. Членів сім’ї, колег по роботі, сусідів. У всьому. Самі ремонтували свої перші машини, телевізори, пральки та холодильники. Самі, руками (та й техніки тоді такої не було) розкопали ті пустища, ті отримані «дачі» і посадили сади. Самі робили квартирний ремонт, білили стіни, заносили меблі і виносили своїх померлих колег. Проводжали всім домом, двором, величезна громада. Вони були знайомі, разом працювали, вижили разом.
Надра не безмірні, і люди не вічні. Помирають міста, позбавлені сенсу свого існування. Там, під землею, немає вже нафти, сірки, вугілля та солей. Там, під землею, залишаються ті, хто був першим, відкривав, добував, будував. Пошук роботи штовхає нове покоління – їхніх дітей, онуків – у мандри, шукати й знаходити місце, де жити, де працювати, де творити нове життя. Пам'ять, вона залишається в зробленому. У цих закинутих шахтах, копальнях, законсервованих свердловинах і, звичайно, садах, посаджених своїми руками.
07.10.2013