Mortui sunt, ut liberi vivamus

«Mortui sunt, ut liberi vivamus» – вони померли, щоби живі були вільними. Написано на польському Цвинтарі Орлят, але це стосується нас, зараз, всіх в Україні, бо свої вбивали своїх. 

Дуже хочеться вірити, що ми будемо жити мирно, вільно, щасливо по всій Україні. Хочеться вірити, що вони померли недаремно. Про Київ всі знають і бачать на своїх екранах, але хочеться вірити, що і людей, які тут, у провінції, з різних трибун закликають до праці та згуртування, буде більше, ніж тих, що волають з тих самих трибун: «На коліна!», «До зброї!» і «Їх треба вбивати!!». Що до влади прийдуть (або прорвуться – бо деякі рвуться) ті, що розуміють, як важко і довго наше майбутнє буде робитись, а не ті, що вірять в казки. Або ще гірше й страшніше – що зженуть на віче жителів міста погрозами «закривайте магазин, а то ми вас спалимо!», а до клерків комерційного банку – «вам, що вікна побити?». Перекривають дороги і міські вулиці, закривають аптеки і «на око» за мить визначають, хто справжній, хто живий, хто герой, а хто мертвий і кому «на коліна!». Вони вимагають, щоби керівники підприємств писали заяви на звільнення, а депутати складали повноваження. Вони тепер судді, бо вони організовували людей на Київ і були на Майдані. Вони постійно апелюють до громади й до народу.

Будь-яка критика, навіть саркастична думка, навіть з питань гуманітарної сфери, освіти, медицини, релігії сприймається яка зрада Батьківщини та посягання на святе. Такої озвірілої та хворобливої реакції не було навіть в 2004-му. Тут немає відтінків, тут відразу свій / чужий, ворог – ніяких виключень. Просто гола ненависть, якій потрібний мінімальний привід, і тоді вони, натовп, готовий розіп'яти будь-кого, або спалити і знищити, якщо під руками є камінь, гірше – пляшка з сумішшю, «коктейль» божевільного Молотова. Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ це відчули на собі. В провінції, на щастя, не спалили нічого.

Радикальний сценарій і громадянська війна? Коли заганяли до «щастя» всіх силою. Так, це вже було в Німеччині і Росії – прихід до влади нацистів, більшовиків. Це найбільш показово – були й свої, українські приклади. Ми знаємо, читали, чим це закінчилось. Біда в тім, що ми знаємо, а вони, ті, що рвуться «під танки» в містах, де того «Беркуту» в принципі не буває, вони ж не читали, не знають, не розуміють.

Є надія, що це все емоції, з часом пройде, в крові стане менше адреналіну, і вся ця параноїдальна істерія без причини минеться. Бо там, де «всі всіх знають», всі ці істерики, публічні каяття, приниження та недалеке майбутнє є між собою у непростих взаєминах.

Посіяти паніку просто. Наприклад, вам у магазині кажуть: «Беріть, завтра ці гроші нічого не будуть варті». Коли банкомати у місті не видавали готівку, бо скінчився папір, тобто гроші; зараз дають, банк не закрили – просто світла немає. Прикладів сотня. А коли забарикадували дорогу, бо «Беркут» їде по горах? Звідки і чого йому там власне шукати, в горах, Карпатах, ніхто не подумав.

У нас уміють робити речі на людях – співати гімн (перший куплет), «Слава Україні!» кричати, цілувати ікони й хреститись. Гірше приватно – коли очі не бачать (чужі очі). Поставили пам'ятник чи перейменували площу, а потім забули. «Хочете забути своїх героїв – поставте їм пам'ятник», кажуть британці.

Але мова йде не про жести, а про неповернення старої команди і вчорашніх порядків – там, у Києві, і тут, у провінції. Побори, корупція, безлад, бардак (наприклад, вже рік стоять світлофори і ніхто не збирається їх підключати) мають стати історією.  

Хочеться, щоби всі побоювання та страхи не виправдались. І надто, коли мине рік-два, а нічого не буде. Будуть лише нові імена на пагорбі влади, а Україна залишиться такою, як була. Жахливо корумпованою, відсталою країною олігархів, заробітчан, безробітних, непрофесіоналів всіх рівнів, крім політиків, інтриґанів, які ведуть свою гру, користуючись всім, чим прийдеться – грошима, країною і, найголовніше, життям своїх співгромадян.