Їхня Європа

Їхня Європа, знайомство, не починається – як мало би – в школі. Наприклад, урок географії, де дітям показують глобус: Європа, Америка, Азія. Чи історія, де є війни, походи, культура Відродження або навіть щось про політику і економіку – на загальнодоступному рівні. Ні, їхня Європа починається змалечку, з перших днів існування, коли нема молока і не купується суміш, а береться та, імпортна і дорога, що з Австрії передали, дарунок колишньої тещі.

Так не повинно бути, але так є. Не культура, історія, не книжки, фільми і музика, а банальне матеріальне життя, «євроремонт», «єврочистка», «єврошоп», «європейські стандарти і якість». Мова про речі, часто навіть не нові, що їх привозять у бусах, вантажних машинах зі ще не стертою, ще чужою, найчастіше німецькою, рекламою послуг, товарів.  

Їхня Європа починається з іграшок, які інша бабуня привозить з Італії. Або першого дитячого, триколісного ровера з Чехії. Тато на Різдво передав. Сам не зміг, багато роботи.

Або одягу, дитячого одягу для них, «для тих самих малих», який мама купує в магазині, бо часто важко знайти все нове, та й дорого, і для чого, вони ж не встигають зносити. Тому краще вже там «Якісний одяг з Європи». Потім, уже в старшому віці, коли підуть в дитсадок або ясла, буде інша Європа – та, що поряд магазину-базару «eurobaza». Не зрозуміло, хто автор і власник цієї абсурдної назви, але народу там повно. Там їм купили візочок і санки, і ролики. Нові, на них навіть написано якісь ціни і ще щось «не по-нашому». «Яка це країна, діти, хто знає?».

Всі ці назви країн, географія світу, вивчаються у дитинстві, тут, де дітям не можна вже грати у футбол, місця немає. Там у дворі зовсім тісно, зробили стоянку, і машини стоять. Сусідів, знайомих, колег чи просто жильців. З номерами Польщі, Чехії та Німеччини. Купили, пригнали, не переоформили, ще довго ці номери, ці машини, німецькі, чеські, французькі будуть їхнім вікном у Європу. Ту Європу, яка має назву «Шенґен». Вивіска туристичної фірми, яка обіцяє оформлення віз, обіцяє роботу для них, коли підростуть, а спочатку для їхніх батьків, бо бабуні поїхали перші. Роботу в тій далекій, загадковій, багатій Європі, звідки раз або два рази на рік (Паска, Різдво)  приїздить автобус або караван, і вивантажують їх, добрих фей, чарівників з дарунками всім – дітям, мамам. Їхні батьки приїхали у відпуск.

І тоді після перших сліз радості й обіймів, процедури роздачі дарунків починаються будні й особливі, серйозні розмови. Розмови про те, де потрібно і як заробити (там у тій Європі), скільки й кому потрібно платити (тут), щоб відкрити піцерію, магазин чи буду з хотдогами, що купити й кому. А потім мова заходить про них, про найменших, про їхнє покоління. Що їх чекає і чому треба вчитись і вчитись. На них вся надія, віра й любов. Бо для чого це все ? Щоби вони повернулися з дипломами і рушили в мандри у світ гастарбайтерів? Це найстрашніший кошмар, коли діти і внуки сідають в автобус і їдуть до них. Не вчитись, не на відпочинок, а працю шукати.    

Тому вчитися. Якщо тут не виходить або надто дорого, тому недалеко – в ту ж Польщу, бо навчання дешевше і краще, ніж у Львові й Франківську. Вчитись і щось зробити зі своїм життям, щось краще, ніж їхні батьки та бабуні, які не жаліють грошей, купуючи змалечку одяг, потім навчання, репетиторів, а далі комп’ютери і, звичайно, ай-пади, ай-поди  й ай-педи, бо не шкода, бо щоби колись не сказали, що їм пожаліли. Най буде, най вчаться, щоби їхати в світ, відкривати Європу книжок, архітекторів, музики, фільмів, культури, не фур, не розбитих, машин, вуличних яток і нелегальних робіт.

Свою, справжню Європу.