Один мій знайомий, працює охоронцем, скоріше вийшов на пенсію і відповідно більшість свого часу нікуди не ходить, дивиться телевізор, і звідси певне сприйняття світу, та що там світу – того, що зараз діється в Україні. І от надивився він випусків новин, коли показували карту захоплених ОДА, і з таким запалом мені повідомив, що от «скоро Янукович не встигне на літак, щоби втекти з України», а я йому зіпсував весь настрій, запитавши: «А що далі?».
От відлетів кудись президент, «Беркуту» не стало, його закидали камінням, або спалили «коктейлями Молотова», або надійшов наказ «по домам». Що далі? Настане царство Боже? Як, хто, які політичні сили цей вакуум влади мають заповнити? Тобто Партія реґіонів перестала існувати не просто, тому що «її скасували» у Франківську чи Львові, а насправді. Хто сяде в крісло президента? Кличко, Яценюк, Порошенко, який разом з цими двома представляв опозицію в Брюсселі, чи Тягнибок і його партія, яку так люблять на заході України?
А ні, стоп. Ще є лідери, наприклад, «Правого сектору», «Спільної справи», «афганці», коменданти Майдану, ради майданів, футбольні ультрас – хто казав, що у них немає амбіцій? І кого послухають радикали, для яких є тільки «перемога або смерть»? І що для них перемога? Приклад того, як це може бути у випадку приходу до влади, вже побачили львів'яни у приміщенні ОДА. Або Луценко, який єдиний ризикнув сказати достатньо тверезу річ: «Вулиця зробила свою справу, тепер все має вирішитися в парламенті»
От справді, повернули ми Конституцію-2004, знову віддали всю владу парламенту. І що? Всі раптом забули, що у нас вибирають популістів, а не реалістів, що депутати, яких зовсім нещодавно критикували, – це лобісти чиїхось інтересів. В кращому разі. В гіршому – просто заробітчани, які на камери влаштовують боротьбу за народні інтереси і служать тільки тому, хто більше дасть. Тобто справжні власники країни – олігархи. Яка їх роль? Досить Ринату Леонідовичу було подзвонити Януковичу, і той пішов на поступки? І чому всі раптом переконані, що в «нас» буде більшість у парламенті, і старого поділу між Сходом і Заходом вже немає? Бо нам показують, що на Майдані є зі всієї України – і з Криму, і з Карпат? Скільки?
Після того, як тут, на Заході, заборонили реґіоналів, а вони на Сході заборонили «Свободу», після підпалів партійних офісів на Заході і погромів на Сході, після того, як вони на «далекому Сході» надивились сюжетів про захоплення держадміністрацій з вибитими вікнами і барикадами, там воскресли старі демони. Тепер створюють «народні фронти», щоби протидіяти «бандеровцам і западенцам», будують бетонні барикади, створюють козацькі та народні дружини. Ми всі читаємо «свої» (а не «ворожі») інтернет-сайти і так само передивляємось телеканали, і виникає ілюзія, що це так і є, що всі так думають, що всіх розпирає від цих потужних словосполучень «патріоти, герої, боротьба, велика нація, смерть, ненависний режим …». Ну, а далі треба співати гімн і кричати «Слава Україні!».
Тільки от читав, що якби сьогодні провели президентські вибори, переміг би Янукович, що Партія реґіонів отримає більшість. І що? Так-так, незважаючи на те, що повстала «вся країна», незважаючи на всі скоєні злочини, на всі «ескадрони смерті» і багато чого такого, на що немає конкретної відповіді, чиїх це рук діло: кримінал, спецслужби України, Росії чи міліція – і, скоріше, все вкупі. А головне, хто платить, тобто замовник? Хто зараз у нас знає правду? Згадайте 2004 рік і скажіть: хто вбив, застрелив головного менеджера Кучми Кірпу, міністра Кравченка? Сорок мільйонів, які дав на революцію Березовський в обмін на обіцянку йому громадянства (і не тільки) – хто привласнив? А хто справді вбив Ґонґадзе і В'ячеслава Чорновола, банкіра Вадима Гетьмана, чий підпис на перших гривнях, і журналіста Вадима Бойка? А львів'яни можуть запитати, хто вбив «губернатора» Сенчука? А таких небіжчиків, як колишні високопосадовці, власники заводів і футбольних клубів, функціонери меншого масштабу, у кожній області не бракує.
Але це давно було. А от нещодавно, в листопаді, «всі» хотіли євроінтеґрації і говорили про мирний протест і європейські цінності, демократію, і ще 22 січня радикалів називали провокаторами, а тепер, після боїв на Грушевського, весь цей Сталінград з наступом на Верховну Раду – це вже герої. Забули, як Кличка облили і обсвистали, і як він єдиний з опозиційної трійці (ще священнослужителі та жінки) старався втримати те все у мирному руслі? І чому всі думають, що коли вірного господарю сторожового пса вдарити палкою, то він повинен втекти, а не загарчати, або вкусити?
І що буде, якщо знову «свій» або «свої», більшість у парламенті, який оберуть гіпотетично через півроку, знову не влаштовуватиме народ? Згадайте 2004 рік, помаранчеву владу. Що, знову покличуть на штурм вчорашні герої? Подобатись народу – це хіба що роздати гроші, як роздавали по тисячі. А чесно сказати: до праці, бо економіку ніхто не врятує, мітинґом тут не поможеш, потрібно платити податки, потрібно дотримуватись законів і працювати? Медицина, вища освіта – хто ризикне провести реформу, непопулярну, коли будуть звільнення?
Барикади, пісні, мітинґ, канапки – це красиво і романтично, то правда. А надто, коли барикади – в райцентрі біля кінотеатру. Чи у Львові біля ОДА. Але що далі?
Нам добре не стане ще в скорому часі навіть у разі військової перемоги Майдану. Якщо Україна буде демократичною та проєвропейською тільки на мітинґах і революціях. «Гаряча» фаза протистояння режиму не може тривати вічно – інакше в нас буде Нікарагуа, Лівія, Ірак або Єгипет. «Перманентна революція», як казав класик цієї справи Лев Троцький.
Революція має закінчитися компромісом і «мирною» перемогою. Кров уже пролили. Коли, як, з ким ми підемо далі, що буде – не знаю. Є надія на краще, на те, що сценарій розколу не писали в Кремлі, що ми видобудемося з ями, надія на те, що є ті, хто знає відповідь, а не так: «Час покаже».
02.02.2014