Якщо вимкнути революційний пафос або принаймні трохи знизити градус, зняти напруження пристрастей, забрати героїку, трагіку і політичний театр (бо «Беркута» і штурмових загонів міліції тут, на вулицях провінційних містечок, ніхто ніколи не бачив), то в картині дня залишиться решта емоційного спектру – драма, комедія, звичайно ж, фарс і певна доля абсурду.
Драма – це доля людей, напевно, найкращих людей, небайдужих людей, які не можуть далі так жити, все це терпіти, пасивно дивитись, тобто, слідкувати за подіями з телевізора чи через Інтернет; тих які готові діяти рішуче; тих, які скликають «своїх» – є телефони і соціальні мережі, загальна мобілізація. І за свої кровні заливають повні баки пального власних авто, ризикуючи втратою ліцензій, водії бусиків і автобусів масово рушають на Київ… Де ніхто не може їм дати чіткої й простої відповіді: а що робити далі? Вони ще не втратили імпульс дороги, тому налаштовані дуже рішуче, вони готові зараз, вже до боротьби, «під танки» і на барикади, вони не готові пасивно стояти й чекати, їм потрібно якусь дію, рух, енергію активних, чинних мас, революцію. Вони приїхали воювати, а їм пропонують концерт, безкінечні промови й політичний театр вбраних у простий одяг дуже багатих політиків, зірок шоу-бізнесу, юристів і бізнесменів. Все-таки є в нас іміджмейкери, або самі доросли й доперли, залишивши вдома свої норкові шуби і діаманти.
Фарс – це оголошення страйку в містах, де тотальне безробіття і вже давно нічого не працює, крім сфери послуг – базари, магазини, перукарні та кнайпи. Залишилось закрити аптеки і зупинити весь транспорт, лікарню, водоканал, газконтору та банки. Відповідно, ніхто не страйкує, крім школяриків – студентів тут немає, всі у великих містах, але повно дітей, для яких це гра, веселощі таі карнавал, адже нема уроків, і вони йдуть і дружно кричать «Слава Україні!», «Героям слава!», «Слава нації!» а ставши на місці, щоби погрітись – «хто не скаче той москаль!», потім «Кучму геть!» і нарешті «будьмо, гей, гей, гей!». Плюс в тому, що воно несуть національні прапори, ніяких партійних лозунгів і транспарантів, впевнено співають перший куплет національного гімну. Як не як, це свого роду патріотичне виховання, це згуртовує, ферментує всіх нас як українців, особливо покоління незалежності. Росіяни заздрісно зазначають, що уявити щось подібне в них – наприклад, співання гімну та розмальовування власних облич в національні барви – неможливо.
Але повний абсурд настає, коли ця весела колона підходить до дверей «білого дому» (в кожному містечку – не обов’язково райцентрі – є свій Білий дім, де засідає мерія або райдержадміністрація) і починає скандувати «Владу геть!!». Звідти виходить злегка переполошений і відверто здивований чиновник, представник місцевої влади і пробує пояснити цим юним «геніям», що тут при владі свої, солідарні з вами, бо більшість депутатів – це партія «Свобода», ніяка не комуна і «регіони», і кого ви хочете гнати і як ви хочете жити, в цьому суцільному хаосі і бардаку ? А найголовніше, вам треба крові?
Поміж усім цим емоційним спектром від трагедії до комедії є, звичайно, активний місцевий Майдан, де нон-стоп транслюють події з Києва на великий екран – подякуємо чудесам Інтернету. Тут же заводять веселих і бадьорих пісень і закликають народ (тобто, молодь) вигукувати «Ганьба!», «Банду і владу геть!» і «Слава Україні», потім співають гімн, перший куплет. До речі, гімн співають так багато і часто, що по ночах у дворах місцеві пияки вже не заводять «Горіла сосна» чи «На львівськім замку партизан лежав», а «Ще не вмерла Україна».
Життя триває, і якщо не посипати голову попелом, то варта зазначити, що українці знову довели, що ми не Білорусь і не Росія, що ми як народ ростемо (і це без пафосу, згадайте події і настрої двотижневої давності) і що в нас є шанс. Є шанс, бо, як буде далі, не знає ніхто, бо ніхто вже не може зробити вигляд, що нічого не було і ніхто не може вернутись назад. Головне – не забувати про це, і про кров, і про насилля, і про мирну боротьбу (особливо коли будуть вибори), бо війни не хоче ніхто – і там у столиці, і тут, у місцях, які росіяни називають «глибинка», ми – «провінція», а всі інші народи – «мала батьківщина». Хоча Батьківщина малою не буває.
06.12.2013