Не є секретом, що кримські татари в українській белетристиці виглядають, м’яко кажучи, не найкращим чином. На цьому тлі оповідання “Цвіт граната” (в авторському правописі – "Цвіт гранати") маловідомої письменниці Г. Гірняченко (настільки маловідомої, що навіть нема впевненості, що це жінка, а не чоловік) виділяється вже тим, що “кримськотатарська” сторона постає цілком собі живою, емоційною і людською, а не вічною затичкою на негативні ролі і причиною трагічних зникнень коханих дівчат головних героїв. Особливо враховуючи, що з кримськотатарської сторони виступає не хто інший, як хан Менглі-Гірей, один із небагатьох представників кримськотатарської знаті, кому в українській традиції дістається персонально – за напад на Київ 1482 року.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сюжет досить простий – під час одного з походів Менглі-Гірея у полон захоплюють дівчину-українку, яка після цього потрапляє у ханський гарем. Свою неволю вона переживає надзвичайно важко, тяжко хворіє. Після хвороби бере собі за звичку щодня подовгу сидіти у вежі ханського палацу, звідки було добре видно море. Щоправда, ця ж вежа була улюбленим місцем відпочинку хана, і якось саме там він побачив свою невільницю, про існування якої доти не мав поняття. Точніше, спочатку він почув її спів, але коли наказав повторити пісню, то дівчина відмовила і втекла. Після цього, парадоксально, хан закохується у свою бранку. Причому закохується настільки, що повністю відмовляється від ідеї скористатися, грубо кажучи, правом переможця і починає шукати зустрічі з дівчиною. Коли ж вдається зустрітися, то терпляче розпитує про її ім’я, попереднє життя й інші подробиці. Втім, прямі залицяння хана дівчина твердо відкидає. Врешті він просить дівчину, коли вона все ж покохає його, залишити на знак взаємності квітку граната. Після цього не показується на очі бранці, але постійно посилає їй коштовні подарунки.
Все міняється одного дня, коли приводять черговий ясир. Видовище змучених довгою дорогою бранців разом із відомостями про їхнє походження провокує чергову хворобу. Довідавшись про стан дівчини і його причину, хан вручає їй ключі від льоху, де перебувають невільники, і повідомляє, що вона може, якщо забажає, відпустити всіх їх на волю.
Відразу слід зазначити, що біографія “сюжетного” хана з реальним Менглі-Гіреєм не стикується майже ніяк. Практично єдина деталь, яка пов’язує хана з оповідання з його історичним прототипом – це його напівлегендарна дружина слов’янського походження, чи то русинка, чи то московка, якщо використовувати назви, наближені до реальності межі 14–15 століть.
Цей сюжет, втім, має кілька рис, завдяки яким “Цвіт граната”, якби був трохи популярнішим, став би одним із менших “яблук розбрату” між українцями і кримськими татарами. Насамперед, мало є в українській літературі текстів, де б дісталося конкретно комусь з ханів – і не просто ханів, а одному з тих, хто розбудував Кримське ханство як державу. Аби зрозуміти логіку, раджу перечитати опис Богдана Хмельницького у “Вогнем і мечем” Сенкевича – і, як кажуть, поглянути в дзеркало.
Річ не тільки в цьому. А і в тім, що, на перший погляд, “Цвіт граната” являє собою рідкісний в українській літературі жанр орієнтального нарису. Рідкісного з тої простої причини, що українці зазвичай добре відчували власний підлеглий статус, а в моменти чергового піднесення національної боротьби за незалежність власна реальність постачала достатню кількість сюжетів, аби не треба було шукати втіхи у символічному вивищенні над тими, кому велося ще гірше. А “Цвіт граната” був опублікований у 1918 році.
Незважаючи на це, кілька рис, характерних для орієнтальних нарисів, таки присутні. Це насамперед стартове позиціонування – оповідачка-українка подається як приїжджа у Крим на відпочинок, якій розповідає старовинну легенду кримський татарин – місцевий рибалка. З самого початку він змальований як “дитя природи” – через оповідання про замилування сонцем і власні переживання під час споглядання сходу сонця. Сам сюжет сприймається як красиве легендарне “мистецьке доповнення” до відпочинку, причому в розповіді кримський татарин охоче переповідає практично всі негативні стереотипи щодо власного народу. Що, погодьмося, виглядає дивно, якщо вдуматися.
Також на користь “орієнтального” тлумачення говорить певна схематичність в образах. Хан змальований, м’яко кажучи, у “кращих традиціях” зображення “дикунських” володарів – він непередбачуваний, жорстокий, різкий, хоч і відважний у бою. Дівчина – класична нещасна ніжна бранка. Стереотипність ще більше підкреслюється описом її зовнішності – “...личко біле, мов той сніг, що укриває взимі шпилі Чатир-дагу, уста – мов коралі, а очі сині, як небо напровесні...” Перед нами класичне протиставлення стандартних амплуа “дикого варвара” і “ніжної цивілізованої полонянки”. Схематичність ще підкреслюється тим, що практично не згадуються імена обох центральних героїв, а вже всі інші персонажі оповіді зливаються в одне.
Додатково враження “орієнтальності” підкреслює “гепіенд”, коли хан після одруження з бранкою перероджується, припиняє походи і через це його начебто скидають з трону. Втім, та ж таки схематичність наводить на думку, що суть сюжету точно не в перипетіях особистого життя кримського володаря, як і не в жіночій долі одної з численних бранок. Та й загалом, як часто буває, історичне (чи то радше псевдоісторичне через величезну кількість уже явних ляпів) тло радше служить для переказу певного сенсу.
Якщо ж дивитися з української перспективи, то доведеться згадати про той факт, що кримські татари були в українській белетристиці однією з “дозволених імперій”, як і про стійкий метод передачі міжнаціональних відносин через взаємини міжособистісні. З такої перспективи, якщо відволіктися від персоналій та їхнього національного походження, отримуємо історію про “м’яку силу”, коли очевидно “слабша” сторона перетягує сильнішу на свій бік, змушує її змінюватися і принаймні усунути загрозу для цієї “слабшої”. По суті, українка тут робить те саме, у чому в українській белетристиці прийнято звинувачувати неукраїнок – “причаровування” чоловіків іншої нації, аби використати їх на користь своєї.
У такій моделі щодо чужинок випускається одна деталь – річ була не лише в особистій привабливості “чужих” жінок, а й у політичній перевазі спільноти, яку ці жінки представляли. Якщо врахувати, що Україна у 1918 році саме перебувала у процесі здобуття політичної суб’єктності (те, що цей процес завершився не переможно, наразі інша історія), то можна припускати, що авторці йшлося про історію подолання... І тут виникає запитання – кого? Вочевидь, враховуючи початкове представлення героїні як невільниці, то відповідь напрошується сама – Росії.
І тут привертає увагу одна деталь. А саме надзвичайно детальні описи переживань героїні, які нагадують опис реакції на стрес. Хоча, звісно, вони можуть бути не чим іншим, як модним на той час змалюванням позитивних героїнь як ніжних квіток, які мліють практично від усього. Загалом у каноні того часу будь-яке сильніше переживання позитивна героїня мала відзначати практично непритомністю. Але навіть з урахуванням цієї обставини стан полонянки більше нагадує все ж опис тригера, особливо у сцені з появою невільників у ханському дворі: “...знову переживала вона несподіваний напад... палаючі хати, брязкіт зброї й дикі крики, хрипіння й стогін ранених – і кров усюди, ціле море крові...”
Одне лише логічне запитання – а що у досвіді українки на той час могло мати такий же емоційний відгук з такими деталями? Відповідь одна – будні більшовицької агресії взимку-навесні 1917–1918 років. У такому разі отримуємо ще й спробу пропрацювати власну травму – не обов’язково особисту, можливо, передану очевидцями страхіть. І не обов’язково навіть свіжу – могло йтися про транспоколіннєву травму неволі, символом якої стало зруйнування Батурина і загалом криваве придушення виступу Мазепи.
Утім, якщо повернутися до буквального розуміння національного походження героїв розповіді, то проявляється одна прикметна і навіть символічна обставина. А саме – діаметрально протилежні можливості тлумачення з кримськотатарської й української точок зору, при тому що кожна позиція виростає з факту пригніченого становища кожної нації зокрема. По суті, маємо яскравий приклад конфліктності двох однакових досвідів – а це те, чого в нас у принципі не помічають. Усім видається нормальним суперництво імперій, але конфліктність наративів пригніченості взагалі відсутня у проговореннях теми. А тим часом, гадаю, ані кримських татар не втішить чергове тягання негативних стереотипів про себе, ані українців – натяки на власну історичну травму і довголітню заборону цю травму проговорювати. Контрагент же завжди буде під рукою, отже ніщо не перешкодить вилити на нього власні образи.
Другий же наслідок буквального сприйняття походження обох героїв не лише парадоксальний у своїй життєвості – перед нами не що інше, як зізнання у коханні з боку невідомого кримського татарина. Або ж ліричні переживання закоханої українки, яка чудово розуміє безнадійність почуттів. Адже в тогочасній усе ще поділеній на стани і тільки в процесі секуляризації реальності почуття між жінкою-християнкою з “вищого класу” (яка могла дозволити собі дуже недешевий, як на ті часи, відпочинок біля моря) та чоловіком-мусульманином, який заробляв на життя фізичною працею, було абсолютно приреченим. Розуміння чого мало прийти до обох негайно після усвідомлення власних почуттів.
Не поспішаймо стенати плечима, адже деякі деталі все ж свідчать передусім про ліричну тему. Насамперед, про що вже згадувалось, – схематичність зображення героїв та їхньої поведінки є не чим іншим, як сигналом про те, що сюжет – лише алегорія до справжньої теми твору.
По-друге, абсолютна домінація обох з пари. Всі інші герої – або “за кадром”, або епізодичні, або “розмиті” між певною спільнотою. Це нагадує ліричні сюжети, де головними і практично єдиними є саме двоє героїв, всі ж інші – не стільки живі люди, скільки певні схеми поведінки. Третя ознака – не менш тотальна домінація ліричної лінії над усіма іншими. В історичній белетристиці романтичні перипетії зазвичай є бічною лінією, вони додають емоцій, життя, “олюднюють” героя, постачають мотивації до сюжетів, але реальний логічний наголос сюжету завжди деінде. Тут же лірична лінія домінує і навіть у тій частині тексту, де, власне, діють авторка й оповідач, підмічено деталі, які свідчать про глибоке ліричне переживання – оповідач не дивиться на авторку в процесі розповіді. Також звертає увагу кількість компліментів на її адресу.
І, зрештою, одним із опосередкованих доказів може бути те, що після “Цвіту...” авторка опублікувала ще “Туман”, де сюжет крутиться навколо неможливості двох із різних світів бути разом. Не розглядаємо його детальніше з тієї причини, що воно у принципі не належить до белетристики, бо відразу зараховане до переказів легенд.
Авторка дякує за окремі деталі та частину ідей кримськотатарському приятелеві, який бажає залишитися інкогніто.
11.08.2023