Юліан Радзикевич — один із не надто відомих українських белетристів. Причина банальна — писав він у діаспорі після Другої світової війни, понад те взявся за літературну творчість після завершення фахової діяльності лікаря. Народившись у 1900 році, належав до молодших представників покоління, яке пройшло війну за незалежність 1917–1921 років. На основі відносно скупих відомостей можна припускати, що свій бойовий шлях автор пройшов радше в рядах Української галицької армії — отже йдеться про участь у польсько-українській війні та бойових діях на Наддніпрянщині влітку-восени 1919 року. Після завершення війни Юліан Радзикевич закінчив гімназію, здобув медичну освіту в Карловому університеті у Празі та все життя працював лікарем.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Роман “Данило Нечай” вийшов наприкінці життя автора, у 1961 році — очевидно, що в реаліях “холодної війни” й окупації України український читач не мав шансів прочитати книжку. Як нескладно здогадатися, у центрі оповіді — постать Данила Нечая, полковника брацлавського. Сюжет починається 1647 роком і закінчується, очевидно, загибеллю полковника в лютому 1651-го. Зі самого початку Нечай — це нащадок старовинного козацького роду з чималими статками. Він спершу постає як один із тих, хто допомагає Хмельницькому організовувати майбутнє повстання, а потім відіграє вирішальну роль у битвах під Корсунем і Пилявцями. Ще пізніше тимчасово виконує обов’язки фактично намісника Києва (що не відповідає дійсності, позаяк київським полковником до літа 1649 року був Михайло Кричевський). В останніх розділах Нечай остаточно замешкує у Брацлаві — автор описує його як спритного і зосередженого на тільки на щоденних, а й на стратегічних справах урядовця.
Одна з основних колізій тексту розгортається навколо протистояння лояльності до трону і вірності народу як такому. Антагоністами виглядають не стільки шляхта з козаками чи українці з поляками, скільки власне вірні королю персонажі (як-от Ярема Вишневецький чи митрополит Сильвестр Косів і значна частина представлених у тексті ієрархів православ’я) та прихильники Хмельницького.
Найяскравіше це протистояння персоналізоване у суперництві Семена Забуського і Данила Нечая за руку Христі Олешичівни. Трикутник вартий того, аби уважніше придивитися до нього, точніше до розстановки позицій і ролей всередині. Отож у центрі конфлікту — вродлива шляхтянка православного віросповідання Христина з Олешичів. Її брат вирушає на війну разом із королівськими військами, але зрештою опиняється на боці козаків. Поранений у бою під Корсунем, він добирається додому. Приблизно в той самий час на хуторі з’являється головний герой — і Христина з Нечаєм розуміють, що їх поєднують почуття. Втім, Нечай від’їжджає, а за якийсь час на хутір прибуває Семен Забуський, козацький полковник, який проробив зворотній шлях: від Хмельницького перейшов до короля, марячи гетьманською булавою. Він оповіщає сім’ю Олешичів про своє рішення і просить руки Христини — дівчина відмовляє. А ще Забуський гадає, що брат Христини Адам був поранений у рядах королівського війська в бою з “бунтівниками”, як він називає козаків, — і всі мешканці садиби намагаються затаїти від несподіваного гостя факт, що насправді Адам Олешич поранений у бою на боці козаків. Коли правда виходить назовні, Забуський вбиває Адама у нерівному бою та фактично втікає, забравши з собою господаря садиби — старого пана Олешича, батька Адама і Христини.
Протягом усього сюжету його учасники повсякчас апелюють тільки до теми лояльності королю та справедливості спротиву. Що досить дивно для тих часів — нема й мови про звичні для шляхти цінності, у дискусії навіть не спливає тема прав шляхти на непокору чи чогось подібного. Поступово стає зрозуміло: перед нами тема саме конфлікту лояльностей. Втім, чому він зображений настільки драматично і криваво?
Сама собою тема протистояння трону та “народу” (тобто третього стану, який власне емансипувався до рівня повноцінного суб’єкта процесів) абсолютно не є унікальним винаходом для кожного, хто бодай трохи знайомий з процесами модернізації країн Заходу. Той факт, що Радзикевич послідовно протиставляє лояльність короні й “панам” — і лояльність “народові”, при цьому не скочуючись із варіації “класової боротьби”, свідчить, що маємо справу з імовірним нащадком історіософії кола Косачів-Старицьких. Загалом треба зауважити, що (як це характерно для текстів тих белетристів, які вочевидь виводилися з державницького погляду) козацька старшина виглядає як еліта третього стану — це освічені, зі смаком вбрані заможні чоловіки, які можуть похвалитися як родоводом, так і певними особистими заслугами. Характерний момент — у тексті це визнає і протилежна сторона, тобто “пани”, зокрема звертаючись до Нечая так, як належало до людини збройного стану. Це більше нагадує стилістику західних письменників, тих же Сабатіні чи Райдера Гаґґарда, де герої послідовно пильнують за формами вислову, ніж підсовєтську белетристику, де до доброго тону належало більш чи менш відверте та вишукане злоязичення щодо “класових ворогів”, уособлених у “панах”, тобто шляхті.
Відповідно, підготовка до повстання, яке потім вилилося у визвольну війну і створення Козацької держави, більше нагадує чи то політичну інтригу, чи то системну дію, яка під пером вихідця з Галичини починає нагадувати щось середнє між підготовкою Листопадового зриву і діяльністю міжвоєнної ОУН. У будь-якому разі, про “класову боротьбу” не йдеться — у Радзикевича Кривоніс, улюбленець вільних і невільних прихильників “класової боротьби” в белетристиці, перебуває далеко на маргінесі сюжету. Знов-таки, маргінальне розташування в сюжеті персонажів, стійко асоційованих з народною стихією і проявами фактично жакерії за національним чи/та соціальним принципом, характерне саме для тих письменників, які були добре обізнані з європейською історією, а коли йшлося про українську, слідували державницькій схемі.
Втім, тут виринає важливий момент — у реальності перших років Хмельниччини (1648 року так точно) вірність трону, яку Радзикевич ставить у центр логіки і Забуського, і Сильвестра Косова, ніяк не була домінуючим питанням. На відміну від картинки, мальованої письменником, реальний Хмельницький і козаки апелювали до вірності королю — ба постулювали, що повстають не проти короля, а за свої права проти магнатерії. Еволюція від показової вірності монарху до відчуття власної окремішності відбулася пізніше, у 1649–1650 роках.
Зате гостре відчуття принципової сепарації від монархічної влади було притаманне натхенникам і учасникам Української національної революції 1917–1921 років. Було воно й у випадку молодшого покоління діячів та вояків ЗУНР — щодо Австро-Угорщини. Хоч серед них воно не набуло особливого поширення і демонстративного виразу просто тому, що австріяки не намагалися агресивно відродити імперію, а основним противником швидко став старий конкурент за увагу тієї ж “Австрії” — поляки.
Якщо ж повернутися до “російського” контексту, то виникає враження, що послідовну колізію “монарх — нація” треба зчитувати саме у темі протистояння російського монархізму й української нації. Нав’язує до цього і постать Семена Забуського — поєднанням підкреслено вишуканого стилю мовлення у садибі Олешичів і там же практично грабіжницького ставлення до селян. Тут досить порівняти той-таки “високий” стиль “білих” відозв разом із послідовною апеляцією до вірності монархії з одного боку — а з іншого їхні практики поведінки в Україні. Із них в описаному сюжеті добре видно, зокрема, каральний характер вилазок на села та менш відому, але зафіксовану в документах практику взяття заложників (в даному разі це Олешич-старший) та вбивства навіть поранених бійців Армії УНР.
У цьому ж “російському” контексті, напевно, належить тлумачити й прецікаву рису “Нечая”, яку вкрай нечасто можна знайти в українських белетристів — а саме явну нехіть до православної Церкви, особливо її ієрархії. Для порівняння — навіть підсовєтські белетристи, за винятком найлояльніших на кшталт Якова Качури, воліли або оминати тему Церкви, або використовувати її у контексті “дружби українського і російського народів”. Добрими прикладами такого підходу можуть бути, наприклад, Олександр Соколовський чи Володимир Малик. Тим дивніше виглядає послідовно критичний опис і позиціонування в Радзикевича православних владик.
За сюжетом, православні владики, персоніфіковані передусім у зверхниках Лаври й особисто митрополиті Київському Сильвестрі Косову, спочатку займають щонайменше обережну позицію щодо повсталого козацтва. Пізніше наречена Нечая Христина Олешич, перебравшись після невдалого сватання і нападу Забуського на хутір, потрапляє під вплив знов-таки митрополита, який зрештою маніпуляціями на тему вірності королівському престолу схиляє її вступити в монастир. У відповідь Нечай, залишений у Києві “на господарстві” Хмельницьким та Кричевським, влаштовує обшук монастирів Лаври — так знаходять масу шляхтичів, які переховуються там самі й ховають зброю. Це, своєю чергою, викликає обурення киян, які готові рознести Лавру. У всьому цьому звертає на себе увагу опис ігумені — вона відверто холодна, непривітна, практично ворожа, зокрема до козаків.
Такий сюжет викличе щонайменше здивування у тих, хто знайомий хоч побіжно з усією складністю відносин православ’я, козаків і шляхти напередодні та в перші роки Хмельниччини. Ті ж шляхтичі мали підстави уникати козаків влітку 1648-го, але навряд чи взимку 1648–1649 років у Києві. Зрештою, серед козацької старшини, як мінімум, вистачало дрібної шляхти. І взагалі відносини між козаками та шляхтою не були аж настільки однозначно антагоністичні.
Але така зворушлива єдність православної Церкви і військових ворожої новій державі “старої” влади нагадує іншу реальність — російської православної Церкви і “білої гвардії” проти Української Народної Республіки. Ігуменя в Радзикевича місцями нагадує опис ігумені Мотронинського монастиря у “Холодному яру” Горліс-Горського.
У такому разі стає зрозумілішим символічний підтекст колізій навколо фігури Христини — ідеться, по суті, про вибір Україною шляху і той факт, що одним з ефективних інструментів втримання українців у російській орбіті було (зрештою, залишається й донині!) російське православ’я. Прикметно, що суперники за руку Христини — обоє українці і вихідці з того самого козацького стану, ще й доволі заможні. При цьому очевидно, що основною різницею є їхня, сказати б, політична ідентичність. Прикметно теж, що рішення прийняти постриг (отже так чи сяк відмовитися від шлюбу з Нечаєм) Христина приймає після бесід із посланцем митрополита Пристальським на тему провини за порушення присяги монархові (і знову знайома сучасникам тема управління через провину!). Якщо пригадати, що навколошлюбні колізії зазвичай є поширеною алегорією до відносин між спільнотами, то стає достатньо добре прочитуваним позиціонування учасників драми: Христина уособлює собою Україну, причому як “політичний суб’єкт”, якому належить зробити вибір, Забуський — умовних “малоросів”-лоялістів, а Нечай — власне третій стан, точніше модерну емансиповану Україну.
05.08.2023