З посмертної течки   Клонюсь могилам, мученим в крові, Клонюсь мерцям, де б'ють серця живі, Клонюсь їх тіням, що між люди йдуть І дітям нашим тугу принесуть!   І шестикрильми вилетить їх дух, І втягне ввесь народ в великий круг, І крильми вдарить у великий дзвін, І вилетять орли з кривавих стін.   За кров, за рани, за печаль, за сум, За біль земель, роздертих нам на глум, За стоптану хоругву землякам — Прийде година плати ворогам!  

  (Телефоном від власного кореспондента).   На сам Великдень, 5 квітня 1942 р., в 7 год. рано помер у Львові великий український поет, д-р Василь Пачовський.  

  Усе в цей день святе й весняне, таке, як сонце — ясне й чисте і тільки Ти — чому не глянеш на нас, Воскресший з мертвих, Христе?   Край наших піль цілі століття конав Ти на хрестах дубових — невже на серця, що як квіття, не впадеш поривом обнови?   Не прийдеш під дзвіниці наші, заквітчані в зелені липи? — Не даш воскреснути, хоч з чаші до дна вже кожний гореч випив?   О, стань між нас, як в Емаусі, крізь двері увійди заперті —

Іще тоді, як у крутих заулках, під брилами будівель кам'яних шукав я простору, немов притулку, почув я голос Твій. І він не втих   до нині. Та, зачитаний у вірші про визволення, тис я кулаки і мріяв, що — як виросту вже більшим — то певно буду лицарем метким.   Або в далеку зелень слав я тугу, зігнутий блакитом блідих небес: журливу постать дивної подруги в Тобі вбачав, зворушений увесь.   А нині, по літах, розгублений, самітний

1.  

Львів, 6 січня.  

    На тротуарах крутих попеліє снігом І ліхтарнї далекі жмуряться, як зорі. З крамниць веселих пахне свіжим хлібом, Хтось став при шибі і про хліб говорять.   Скриплять підошви на твердім морозі Дзвінки при санях, як остання сповідь, І дзвонять, дзвонять. Дівчина на розі — Кінець терпкавий, що кінчає повість.   Зчорнілі мури кам'яних симетрій Стягає вітер, як рибак у сітях. Жебрак на сходах молиться до смерти, Ростуть на шибах папороть і квіти.  

​ Ось серце в'язень — птах у клітці, Аж тріснуть ребра — в дужім крику. Простору, вітру! При рушниці Писать історію велику!   І бачиш: сірі йдуть колони, В ногах цвітуть гранати маком І перевалюють кордони І захлинаються в атаку.   Кому життя найперше право? Хто прийме смерть як зло конечне? Два слова: нарід і держава Злітають з уст в нове прийдешнє.   А потім здіймеш каск сталевий

До рідного краю       В осінній грязюці вулиці й люди. Піл сірою плахтою неба довгий потік сірих облич, далеких, байдужих, з власними болями й смутками. Рухлива, вічно-змінна і завжди така сама вулична юрба великого міста.   На краю пішеходу, напроти перехрестя кількох ліній, він стояв, розгублено розглядаючи кусок паперу. Не було ніякого сумніву: це був той самий, недавно зустрінутий земляк із Харкова.  

    Іду дорогою під вечір... Покорчилися чорні пні Та місяця розбитий глечик Звис на край неба паркані.   У серце влазить сум, мов вогкість, Очам спочити ні на чім. Думки, мов птахи перемоклі, Летять у чорну далечінь.   Так пусто! Ні краплини світла, Не чути музики ніде. Лиш привидом зоря самітна В безодню темряви паде.   А серце так співати хоче — Викльовується ранній цвіт. Та вітер по полях волочить Платами снігу довгий слід.