Так — я вповні розумію Ваше негодованє, Пане Товаришу. Недуга не позволила Вам приїхати на 28. VI. до Львова і не дала Вам придивити ся тому, що витворила в нас наша найновійша, а властиво найздоровійша культура. Ви не були на здвизї. Значить, Ви не були на найґрандіознїйшій манїфестациї української ідеї за останні роки. Ось бо навіть холоднокровний Анґлїєць, Mstr. Fuller, захоплював ся — як се може читали недавно в нашім Дїлї — тою одною ідеєю, яка невидним сяєвом промінїла протягом здвигових торжеств в очах учасників, в очах нашого населеня від найстаршого почавши, а скінчивши на тих наймолодших, які ще кажуть: "Укляїна", та горіла наче якимись казочно могутнїми огнями на чотирох овидах нашого українського Львова. Не можете собі тому, Пане Товаришу представити, яким ґейзеровим темпом вдаряв за ті три здвигові дни живчик українського житя у Львові. Мабуть ось тому, що стільки а тільки тисячів українських душ мало тодї сю одну гадку: Здвиг. Жвавий сурмач козак на здвиговій оповістці, виготовлений нашим артистом п. Івасюком, так і бадьорив нас всіх із кождого виднїйшого місця львівських вулиць. Крізь так і нїс ся бодрий звук тої козацької сурми, яка внедовзї мала справдї зібрати нас всїх в Українськім Городї — a propos: чи вже закупили свою пайку землї в тім городї? а ярко червоний одяг на малюнку п. Івасюка з його білими і голубими тонами наче приготовляв нас заздалегідь на сяючий концерт красок, які мав розвинути перед нашими очима той — вірте мені — дійсно незабутний здвиг. Скрізь, кажу Вам, бачило ся і почувало ся те одно: здвиг. Скрізь. Воно бачте може і легко було се почувати тому, що тут і там у і вікнах і бальконах українського Львова виднїли голубо-жовті фестони і декорациї, які так принадно прикрашують біле тло новітних камениць. Та мушу Вам сказати, що не всюди там, де можна-б було сподївати ся сих прикрас, вони і знаходили ся, за теж жовто-голубий прапор —принайменше в нашій уяві — вгортав наче ціле місто. Головно в весело розпромінену недїлю, в сам день здвигових вправ розкішно погідне червневе небо так і дихало на всїх голубим шовком прапорового блакиту. Ще нинї, Пане Товаришу, сї три дні сокільсько-сїчового здвигу яснїє в моїй душі як якесь ґіґантне золотисто-голубе плесо гармонїйно розхвильованого океану. Ви думаете, що се тільки метафора? Цілком нї — я хочу тим віддати у словах оптичне вражінє того одинокого в своїм родї руху вулиць, що його викликав Здвиг. Як свойого часу підчас ювилейно сьвяточного походу перед Монархом в опечаленім нинї Віднї. Той наш Здвиг, пане Товаришу, показав нам мимоходом ще раз, які гарні є наші строї і яке могутнє естетичне вражінє робить ся зненавиджена поетами і фільософами маса, коли вона не метушить ся під брамами Версалю в справі голоду — тільки одушевлена одною великою ідеєю, іде предовгими рядами складати на вівтарі нациї те найкрасше, що в неї для своєї землї є: сьвідомість.
Пане Товаришу — скількиж тої неоцінної сьвідомости відчувало ся підчас Здвигу! Шановний Mstr. Fuller має безумовно рацию, коли в тій заманїфестованій нами підчас Здвигу сьвідомости добачав саме цілий секрет краси здвигових торжеств. О — вірте Анґлїйцеви, бо той син Альбіону вміє гострійше дивити ся, як син Бескидів. Мабуть воно навіть не було би надто алєґоричне, коли би замість слова: Здвиг — сказати: Сьвято народної сьвідомости.
Бо чисто-реальна проґрама — сї руханкові вправи, якими сїчові і сокільські дружини чарували нас в недїлю на майданї Українського Городу, — мабуть iззa Ваших неприсланих 5 корон він ще всегда не наш, Пане Товаришу! — сеж ачей не найглибша суть того Здвигу. Мушу Вам тому сказати, що менї трохи дивно було читати у Вашім листї про те, як дуже жалкуєте Ви того, що не могли подивити ся на — вправи Сїчий і Соколів. Ей, Пане Товаришу, чи думаете, що ішло тут тілько о ті вправи? Ішло, бачите головно о справдї животворний подих тої спільної національної творчости і національного захвату своєю землею, що їх витворювали три днї ідеально масового житя. Отже не за тим жалуйте, що не бачили вправ, бо їх може побачите внедовзї в кіно, або на сьвітлинах, а за тим, що не прожили тих трох днїв в ідеально згармонїзованім українськім гуртї. Треба було станути в тій двірцевій галї, де являли ся сїльські Сїчовики і Соколи, щоби відчути як слїд, що то значить сьвідомість одної національної ідеї. Треба було бачити рівні ряди сьвяточного походу й ентузиязм вулиці, щоби відчути, яке вражінє робить на інтелїґентну людину вид скультуризованої своєрідної маси і треба було бачити полки вправляючих дружин на майданї, щоб зрозуміти, чому той колишній герой біг з під Маратону до Атен з нараженєм житя, щоб тільки сповістити земляків, що ті дорогі свої полки побідили ворога. Повтаряю се, Пане Товаришу, що не ішло тут тільки о вид вправ і походу, а ішло о ідеальну гармонїю скультуризованого до вершин захвату масового почуваня. А сю гармонїю можна відчути щойно тодї, коли є ся тїлом присутним в гуртї, коли нервами душі ловить ся несказано тонкі филї тої гармонїї з надиханих сяєвами прапорів і сокільсько-сїчових одностроїв вулиць та стадіону, коли бачить ся на власні очи, суму живучих, значить сьвідомих одиниць нациї.
Ми Українці, пане Товаришу, не маємо саме належного зрозуміня для найглибшого єства масової злуки під стягом одної творчої ідеї і дїлимо ся з того згляду здебільшого або на страшних демагоґів, або на бездушних псевдоаристократів, — vide окази щасливих бюрократів і брехливих естетів! — з яких сї перші гадають будувати Україну тільки на хребтї зревольотованого пролєтарияту, а сї другі мають на тій точці тільки те глибоке переконанє, що демаґоґи є скінчені варвари і рішучо помиляють ся. Один з наших національних проклонів — партийність стремлїнь іменно — затроює нам не від нинї орґанїзм нашого суспільства, не даючи нам іменно спромоги з помочию масової хотїло-б ся сказати — всеукраїнської дисциплїни верстати важкий шлях національної культури. А той сокільсько-сїчовий здвиг, пане Товаришу, се саме одинокий в своїм родї зразок тої всеукраїнської дисциплїни, тої ідеальної суспільної карности, яка усуває всякі межі партийности і в імя одної творчої ідеї — ідеї висшого культурного житя іменно — після найновійшої педаґоґічної методи, бо строго поглядово вчить нас того, що то таке гармонїя масового стремлїня, масової праці і які результати вона видає. Я думаю тому, що руханкове пятно того здвигу — се тільки глибокий символ. Що в гармонії тих руханкових вправ око інтелїґента дозріває тільки Mane Tekel Fares: того зазиву до одноцільної роботи суспільства для суспільства, якої треба, щоби витворити висше культурне житє. Се ось тільки дитина в образці буде бачити образок і буде захоплювати ся його красками — сьвідомий читач одначе буде шукати в образци глибшого змісту. І тому, пане Товаришу, треба було бути конечно на здвизї, щоб вичувати сей глибший зміст з того жагучого одушевленя, яке всіх огортало. Того жагучого одушевленя одначе не наберете ся нї в кіно, нї переглядуючи сериї здвигових сьвітлин. Найглибша суть живучого не дасть ся відсьвітлити. "Що за чудовий вид!" — кликали видці. О — то не сам вид вправ такий чудовий, то вид одушевленя своїм воскресаючим житєм такий чарівний.
Мушу Вам ось сказати, що я спершу нерадо ішов по Вас на дворець, коли Ви заповіли свій приїзд на здвиг, бо менї жаль було покидати мою роботу, а по видї тих приїзджаючих гостий та руховиків — я признаю ся Вам — не сподївав ся нїчого інтересного для себе. Я також хорую, пане Товаришу, на те переконанє, що маса є слїпа і набирає глибшого значіня щойно тодї, коли зачинає розбивати версальські палати. І маю те переконанє, що патріотичні одушевленя — се конечно щось сьмішне і — скажімо — немодерне. І тому я ждучи Вашого приїзду пішов в ресторан почекальнї, щоб в культурнім товаристві вичекати на Вашу появу. Але що Вас не було довго, тому я полишив вкінци атмосферу бічних скатертий і кришталевих кльошів і опинив ся таки в середовищи немодерно розентузиязмованих здвиговців і руховиків. Та бачите — моє odi profanum — не довго тревало. Згодом ось я забув і про Вас. Мене захоплював якось чудово той нарід, що з усїх сторін спішив до Львова на свій майдан. Ті межі, які в нашій буденщинї з таким инодї гострим діссонансом врізують ся поміж інтелїґента, і хлопа — сї межі принайменше в сю хвилю счезали без слїду.
"Соколи! Соколи ставаймо в ряди!"
Яка торжественна повага і яка краса у хвилї приїзду тих здвигових гостий. У сю суботу, яка інавґурувала день 28. червня 1914 — дата нашої другої Олїмпіяди, Товаришу, — українська половина Львова створила одну велику родину. Ви всьміхаєте ся? А я кажу Вам, що то не фраза. Воно, правда, тільки на хвилю так почувало ся, тих три днї іменно, але за те з тою непохитною енерґією першого вражіня, якого не забуваеєть ся опісля нїколи. Сокільський або сїчовий одяг був тим знаком, який єднав чужих собі борців за одну ідею. Головно сокільський одяг, з тим своїм елєґантним контрастом ясно-сивого і шовково-голубого надавав домінуючу краску здвиговій товпі. А гостро-червоні ленти Сїчовиків з написами осїдка переміняли всякий і найзвичайнїйший стрій в щось дивно бадьорне, повне респекту, мов мундури Наполєонської ґвардиї.
Сїч іде!
З кождим новим Сїчовиком і з кождим новим Соколом чуйний козак на здвиговій оповістці п. Івасюка мов підносив ся на своїм кони і кликав кождого до Українського Города, а той Український Город там коло Стрийської рогачки ставав нечайно ідеалом всякого, бо почувало ся, яку вартість при такім здвизї свойого народа має така площа в містї, яка є безумовно наша. Вона одначе, ся площа Українського городу — мимо своєї назви — ще не є цілком наша. Чи мало би се значити, що сьвідомість наших національних інтересів ще не дійшла до вершин повного їх розуміня?
Знаю, пане Товаришу, що Ви нетерпеливі і хочете знати, як ті Соколи і Сїчи відсьвяткували торжество здвигу протягом трох днів нашої другої Олїмпіяди. Але заки скажу Вам про їх сьвяточний похід і їх прегарні вправи, — простіть мені, що я видвигнув осьтут ще раз на овид загального інтересу той проблєм:
Український Город.
І ще раз:
Український Город.
Закупіть ось на память трох днів здвигу свою пайку землї під "Український Город" і пригадайте сей обовязок Вашим знакомим, а я напишу Вам внедовзї більше — добре?
[Дїло, 03.07.1914]
06.07.2014