Концерти до урочистих подій, у престижних приміщеннях — як-от Національний Оперний Театр чи Палац «Україна», —  на мою думку, є особливим феноменом.  Традиція відзначати Державні Свята за участю владної верхівки і наближеної до неї «еліти суспільства» саме у театрах і палацах — винахід  Радянської Системи. Львівський Оперний чи не вперше був задіяний у такий спосіб у «золотому вересні» 1939-го. З часом це стало традицією, і цей рудимент вчорашнього дня зберігся у Львові й досі.  

Насамкінець літа львів’ян потішили звісткою: місту подарують ще один фонтан. Міський голова Андрій Садовий вирішив, що нинішній фонтан перед Львівським оперним театром вже віджив своє і його треба замінити.    

Про Верховну Раду всі звикли писати, як про ворога: або погано, або ніяк. В принципі, це досить справедлива стратегія, оскільки український парламент направду може бути або поганим, або ніяким. Тому що виборці в Україні або погані, або ніякі. Частіше погані. Бо звідки в найпрацьовитішої і найдуховнішої нації такі депутати — ледарі й покидьки?   А може, варто подивитися правді в очі?  

 

​   Для початку кілька зауваг.   В своїх роздумах я не виходжу за локальні рамки – тобто я не буду писати про те, що промоції галицьких міст могла б посприяти якась потужна загальнодержавна кампанії з промоції України в цілому і її окремих регіонів зокрема.   Або, скажімо, підписання Україною угоди про відкрите небо могла в притягнути сюди більше лоукостів і це збільшило б потік туристів в галицькі міста, що в свою чергу популяризувало б їх.

Перше вересня як так званий День знань — це лише формальний привід говорити про освіту і проблеми з нею пов'язані. Однак ми цим приводом скористаємося. Вчорашні «перші дзвоники», на які з амбівалентними переживаннями вели своїх дітей батьки «первачків» і з ціком визначеними переживаннями батьки дітей старших, укотре повернули нас до усвідомлення, що щось тут треба міняти. І змін ніби не бракує — Міністерство освіти та науки періодично «тішить» запровадженням щораз то нових правил та норм. Реформа в освіті триває. Однак чи в тому напрямку вона рухається?  

 

    «Постмодернізм – не "жанр", не "стиль" і, тим більше, не "школа", до якої можна "належати". Постмодернізм – це ситуація…. Художник-постмодерніст нагадує дитину, яка раптом отримала спадок від кількох поколінь старших родичів… Золоті зливки здаються йому чудовим фундаментом для іграшкового будиночка, велетенський рубін є гарним тільки тому, що схожий на ягоду, а з цінних паперів, виявляється, можна склеїти повітряного змія... Дитина "відміняє" традиційні методи застосування скарбів: вона не експлуатує, а маніпулює; не накопичує, а бавиться.»

«Ми дуже толерантні, але жидів у владі забагато». Такий, суто галицький, варіант вислову «найбільше не люблю расизм і негрів» довелося почути учасникам однієї з багатьох дискусій в рамках «Франко. Місія», що відбувалися в маленьких містечках нашого краю. Про те, чи готові галичани «з нутра» відкрито говорити про щось більше, ніж хліб насущний, і як розуміють для себе виклики сучасності, «Z» розповів Богдан ПАНКЕВИЧ, Почесний консул Королівства Нідерландів у Львові та громадський діяч.  

Минулого тижня у Львові одна по одній відбули одразу дві великі діаспорянські події: спершу Світовий конґрес українців, а потім і Міжнародний конґрес діаспори. Те, як приймали тут «канадійських вуйків і стриків» і як вони самі «тутка» поводилися, навіяло кілька рефлексій авторові «Z» Остапу ДРОЗДОВУ.