Львівський академічний театр імені Леся Курбаса в новому сезоні вже потішив прем’єрами («12 ніч» у прочитанні драматурга КЛІМа та «Memento vivere»). Скоро на глядачів читає нове прочитання твору «Благодарний Еродій» Григорія Сковороди, до якого хочуть залучити і студентів. Директор театру Курбаса, Микола Береза розповідає про внутрішню роботу театру, вистави в часи війни, та публіку на заході і сході.
– Театр Леся Курбаса творить для глядача особливу, іншу атмосферу. Як вам це вдається?
– Атмосфера театру імені Леся Курбаса – це заслуга художнього керівника Володимира Кучинського та когорти акторів, які формували театр. Коли все це починалось, у них була можливість активно співпрацювати з Гардженіце (польський осередок експериментальних театральних практик – прим. Х.М), з майстром, що тоді був ще живим – Єжи Гротовським… Таким чином вони могли черпати з першоджерела той інший, європейський метод. У самого Володимира Кучинського була за плечима школа не менш сильного російського майстра Анатолія Васильєва. Таким чином, на синтезі досвіду, інформації та різних методологій і практик народився театр імені Леся Курбаса.
– Як виглядає таке навчання?
– Акторський курс, на якому навчався я, був третім курсом, сформованим при університеті Івана Франка і першим при театрі. Наше навчання було певним продовженням особливої методології, про яку я щойно розповідав. Не маю наміру якось її ідеалізувати, але скажу, що, наприклад, можливість одразу поєднати вивчену теорію з практикою є безумовно продуктивною. Зранку ти на парах, ввечері – на майданчику. Так актор може свої вміння вивіряти, випрацьовувати і вже тоді брати саме те, що підходить лише йому, і що працює тільки для нього. Адже саме у відсутності однозначної догми є унікальність театрального мистецтва. Це нормально, коли ти шукаєш певні орієнтири та знаки, що потім скерують тебе в тому чи іншому напрямку.
– Ви маєте також власні тренінги акторської психофізики, пластики, голосу. Що відбувається на подібних тренінгах? Що таке психофізика актора?
– Йдеться про взаємодію, залежність фізичного та нефізичного; про те, як за допомогою тіла, можна провокувати себе, або під впливом певних пластичних моделей генерувати потрібні емоції. В актора є інструмент – його тіло, а значить – всі фізичні засоби виразності. Поза тим є й інший спектр, якому чомусь рідко приділяють увагу. Це те, що неможливо помацати, про що важко говорити чітко – певні потоки енергії, емоції, атмосфери. Для такого роду праці над собою не існує чіткої формули, саме тому вона є найважчою. Актор вчиться лише методом спроб. Поки ти сам собі гулі на лобі не наб’єш – ніхто не прийде і не розповість тобі, що саме так,а не якось інакше – правильно.
– То справа в психології?
– Якщо практики такого типу звести суто до психології, вони стануть обмеженими. Мова йде про те, що знаходиться глибше. Про те, що є більш закритим, і майже недоступним для нас. Працювати треба з серцем і душею. З власного досвіду скажу: найціннішим є той досвід, коли вдається почути кілька нот, що заховані глибоко в тобі. Ця музика стихає майже одразу. Адже вона, згідно зі своєю природою, не «для загального доступу». Часто ти навіть не можеш потім пояснити, за допомогою яких механізмів тобі вдалось цю мелодію видобути з себе, як вдалось створити її для публіки. Але результат такої праці безумовно вартий зусиль.
– Художній керівник театру Леся Курбаса Володимир Кучинський в одному з інтерв’ю сказав, що публіка у вас «не надто заморалізована». То для якої публіки ви творите?
– До нашого театру йдуть відкриті люди. А відкритість, дійсно, може часом сприйматись як безпосередність, відсутність певної «правильності», чи навіть відсутність моралі.
– Чи означає це, що ви – лише для обраної публіки?
– Ми хочемо працювати для всіх. Мені б дуже хотілося, щоб у нашій країні, нарешті зник поділ на «звичайних» та «незвичайних», і те, що ми робимо, стало би доступним та зрозумілим через особистісний розвиток глядача, а не спрощення чи популяризацію репертуару.
– Театр потрібен суспільству під час війни?
– Свого часу в Вінстона Черчилля спитали, чи не буде добрим рішенням скоротити фінансування культури, для того, щоб збільшити фінансування оборонних сил. І він відповів: «А за що ми тоді воюємо?». В ситуації війни, коли ми маємо дуже багато негативу та отримуємо багато брудної та чорнушної інформації з екранів телебачення та інтернету, в нас складається темна картинка навколишнього. Людей вганяють в стан істерії. І в такій ситуації конче потрібен засіб, що буде збивати цей агресивний інформаційний шум. Метою мистецького продукту не є перетягування уваги з повсякденних проблем на щось «вище». Мистецтво творить для соціуму острівки звичайного емоційно-психологічного та енергетичного релаксу. Театр зараз може бути територією подібної реабілітації, стати для багатьох панацеєю, місцем, де можна хоча б на годину відпочити від жорстокої, патогенної реальності.
– Чому людині так важливо бути залученою в мистецтво?
– Людина, яка культивує в собі прагнення до розвитку в мистецтві, є більш свідомою. Вона має свою позицію і маніпулювати нею стає непросто. А той, в кого не сформований цей внутрішній стержень, легко стає частиною маси. У масі ж відсутня індивідуальність, і вона, відповідно, легко піддається впливу. Нонконформістам завжди важче дається соціалізація, але вони здатні до аналізу та відстоювання своєї точки зору.
– Як театр Леся Курбаса віддзеркалює сьогоднішні настрої суспільства? Чи можна, прийшовши на вашу виставу, зрозуміти, що в країні війна? Чи ви залучені до волонтерської діяльності?
– Унікальність хороших матеріалів в тому, що вони промовляють в різні часи до різних глядачів і залишаються актуальними в абсолютно різних ситуаціях. Володимир Кучинський має перфектний смак на матеріали, і ідеї, які він в них вкладає.
У нашому театрі благочинні організації збирають кошти на підтримку військових. Зокрема, збирались кошти на реанімобіль для батальйону «Айдар». Інша благочинна організація збирає кошти на аптечки для батальйону «Азов». Також, для цього батальйону колектив «Курбаси», що складається з наших акторів, пожертвував добру частину прибутку з продажу свого диску.
– Існує якась різниця між глядачами з заходу і сходу України?
У вересні минулого року наша трупа їздила виступати перед бійцями батальйону «Азов» в Маріуполь. Це був мій перший подібний досвід. Я зрозумів, що таку конфронтацію нам роками нав’язують, і намагаються її загострити. Люди легкі на подібні емоційні сплески і ведуться на це. Серед мого кола спілкування є люди з Донецька та Харкова, і в комунікації з ними я цієї різниці не відчуваю. Звісно, можна розгортати соціологічні дискусії та починати сперечатись про різницю у кількості «шушвалі» «тут» і «там». Але для чого це робити? Важливіше, що і тут, і там є адекватні та здорові люди.
Фото: Тарас Гакавчин.
25.03.2015