Не моя «Баба»

Про прем’єру «Баби» у Львівському театрі ім. Л. Українки вже сказано й написано чимало. Львів, не такий багатий на якісні прем’єри, закохався у «Бабу» на першому побаченні. «Ти ще не була? Обов’язково мусиш піти…». А от мені не сподобалось.

Наразі омину обов’язкове перерахування прізвищ причетних (режисера, художника, акторів, історії театру, постановки і т.д.), бо маю намір написати не класичну рецензію, а суто про свої враження. Як на мене, на сцені досконало передано (як би пафосно це не прозвучало) приреченість. Але питання: людства назагал, чи лише українців? Отже, маємо три головних персонажа: бородату бабу Прісю, її донька Слава, і Славин син Вовчик. Баба, як баба. Вредна, владна, не без гумору, як ото старші люди, сама все знає, нікого не слухає, любить згадувати, як то було, вимірюючи минуле їжею... Дружить з русалками... Сприймає себе в гармонії зі світом  і часом, а свій дім, свою місцевість – як зону комфорту (попри радіацію і Чорнобиль). Її дім – це єдине місце у світі, де вона почуває себе у повній безпеці.

Донька Слава свого часу зробила спробу піти у світ широкий, однак чоловік пив безпросвітно, сина ображали однолітки, та й сам батько вважав його «уродом». Відсутність у великому місті друзів, родини, будь якої допомоги від держави і засобів для існування зламали молоду жінку, вона не витримує й кориться долі. Страх примушує її повернутись до мами. Цей «життєвий наїзд» позбавив її сили і віри. Через параноїдальні думки вона не бачить вже в житті нічого позитивного, нікому не довіряє, сахається всього, що знаходиться поза їх чорнобильським мікрокосмосом. Єдиний її обов’язок – захистити і врятувати сина від жорстокого світу. Син і внук Вовчик недоумкуватий добряк. Йому заборонено будь-яке пізнання себе і навколішнього світу. На запитання «чому?» він отримує відповідь «бо так!». Йому не дозволено ні тілесно, ні духовно розвиватись. За всім, щоби він не робив, стежить пильне око матері, як от, наприклад, за тим, щоби носити шапку навіть влітку, аби не продуло.

Ці троє персонажів живуть в радіаційній зоні, звідки давно всі інші «нормальні люди» виїхали, в повній ізоляції від цивілізованого світу. У них немає продуктів, світла,  газу, води…  Ігноруючи постійні погрози міліціянта Васі, живуть собі, як живеться. Асортимент їжі невеликий, тому «гризуть» одне одного. Переїхати звідти означає – почати все «з нуля». Баба й чути про це не хоче, а донька на даному етапі свого життя не спроможна на такий подвиг. Вовчик би їхав, однак його за повноцінного члена сім’ї ніхто не сприймає, на його думки ніхто не зважає, і те, що йому вже 28 років, його не рятує.

Сім’я  ні з ким не спілкується, ну от хіба баба з русалками й мєнтом. Син інколи зустрічає в лісі сталкерів, і ті йому розповідають, що світ поза зоною має безліч переваг, як наприклад, інтернет, наука, секс… Але всі запитання і роздуми Вовчика не мають подальшого рішення, бо обрубані родиною при корені.

Я, можливо б, і на думці не мала писати відгук на виставу, але оця «автентична українська баба», якою всі так щиро захоплюються, не дає мені спокійно спати. Народ, ви серйозно так думаєте? Чи ви готові пережувати все, що поставлять перед носом, за умови, що це зроблено професіоналами-інтелектуалами? Як сприймати цього персонажа? Як трактувати манеру гри актора? Що це: Комедія, Гротеск, Бурлеск? Незрозуміло. Вважаю Олега Стефана чудовим актором, одним з найкращих нашого сьогодення, тому мушу сама дослідити, що так відштовхує мене від цієї його ролі? Чому вона мені така безлика?

Отож, бабині чесноти: дружить з русалками, знає кожну місцину і рослину в околиці. Вміє зробити для міліціянта чудодійну мікстуру, що допоможе завагітніти його дружині. Але коли  треба рятувати внука, бо його підстрелили, в неї й в думках немає шукати допомоги в природи чи в Бога. Вона стогне, що ні грошей, ні ліків. Питання, до чого тоді у виставі оті русалки (тобто, можливість чуда) і ті лікувальні трави? А ще баба вживає галюциногенні гриби, бо думає, що то подарунки русалок. На сцені питання візуалізації отакого «грибочка» вирішено дуже просто. Якась собі кругленька штукенція, що в руках світиться. Плоско. До того в руках у баби була глиняна свистулька. Тішить, що і одне, і друге можна задешево купити на вернісажі, який у народі зветься «кічком». Ну ви розумієте, до чого я хилю. Після того, як побачила оцей гриб, подумала, о, може зараз до бабці ще й марсіянці прилетять? На жаль, не сьогодні…

А ще, виявляється, баба у часи війни (Другої Світової) вбила 12 німців. Прийняла їх на ночівлю, і коли ті поснули, всіх перерізала, порубала і покидала кавалки тіл в болото. Нагорода врешті решт знайшла свого героя: «Єфросинія Батьківна нагороджується орденом… присвоєно звання героя…» за те, що закатрупила тих німців. Те саме зробила й з депутатами, тими, що підстрелили її внука, і з міліціянтом, який то все вивів на чисту воду, та й просто вже давно її дістав своїми розмовами про примусове виселення. Тобто, наша бабця-маніяк згубила наразі 15 душ. І тут я розумію, це – не моя баба! Моя ордену не має. Проте режисер не залишає глядачам простору, аби про це подумати.

Герої, щоби бути ближчими до народу, активно використовують плаский гумор. Реакція залу на кожну «масну репліку» захоплива. От подобаються людям жарти нижче поясу, і все. «Не смикай себе за пісюна – роги виростуть!», – Га-га-га!  «А сталкери кажуть, мені треба баб трахати, а не мамку слухати!», – Га-га-га! Отакий стадний регіт і оплески там, де пасувала б тиша.

Щодо оформлення вистави, то було кілька знахідок, але їх не вміли ні подати, ні обіграти. Сіно, замотане в поліетилен, вже при вході давало надію на те, що символіка буде, як мінімум, цікавою. А її майже не було. От, наприклад, початок весни, білим обрусом стелиться стіл, кує зузуля, розуміння невідворотності, що на тім столі хтось лежатиме, насторожує і додає трагічної урочистості. Однак момент змазали. Цей образ не промовив нічого. Бо баба собі на столі вилежалась і далі жила, ходила, говорила...

Або ж розп’яття, теж обмотанеі харчовою плівкою, що впродовж всього дійства стояло на авансцені. Потужний символ. Супер знахідка! Однак і тепер рушниця, що мала вистрелити, не вистрілила. Простовбичив хрест всю виставу, не маючи ніякого смислового навантаження. Та й для чого хрест, як є проектор. Проектор – то круто! Надав «WOW-ефекту», на стінах побігали звірі Приймаченко, мізансцени позліплювались, паузи заповнились. Люкс. Всім добре.

Щоб не казали, що все «бакланю», опишу епізод, який вважаю найкращим у постановці. Назву його умовно «Радіо». Баба випила гриб, проектор помиготів, з бокових дверей випливли дві жіночі постаті у білизні, поверх якої одягнуті целофанові прозорі сукні. Ці сучі-русалко-дикторки стьобно імітують в найкращих традиціях дибільно-постановочні радіопередачі. «Сьогодні тема така, що органи людей, котрі вже присмерті, можна буде трансплантувати без дозволу рідні. Ця супер ідея зменшить попит на чорному ринку трансплантації». Це звучить в перемішку з «Як тебе не любити, Києве мій» та іншими душевними піснями й розповідями про Ейнштейна з його теорією відносності. Актриси синхронно, чітко, сухо промовляють текст. Вражаюче, направду. Цей каламбур нагадав чимось «Депеш Мод» Жадана.  Закінчується сцена закликом до баби: «Батарейки витягай, б...дь!», зал знову: Га-га-га! Бо без батарейок радіо теж працює. Оцей момент нівелює усю серйозність піднятих питань, грибочки діють...

Молитва про продажних мєнтів пішла «на ура!». Бо це «про наболіле», про те, що у всіх як не на язику, то в голові крутиться. Але мене особисто обурив момент якогось гопницького вбивства мента Васі. Баба прирізала його, як тітушко, «нишком», чітким, добре відпрацьованим бандитським прийомом кольнула, як свиню під серце, а ніж шпурнула в стіл, так, ніби бульбу щойно почистила, промовивши традиційне «Бог простить, я не прощу». Але ж у цьому світі ніщо не має такої цінності, як людське життя. Той, хто знає закони світу, мову русалок, знаки стихій і сил Всесвіту, мав би це знати. Самосуд як вихід? Люди через останні події в країні і так злітають з катушок. Агресія, гнів, ненависть гуляють душами й головами. Я не моралізатор, просто думаю, що із цим епізодом щось не те, це неправильно! Героїня вбиває беземоційно. Рука не здригається. І чим тоді вона відрізняється від тих виродків, що стріляли в її внука заради розваги? І це не прояв її гідності, що спонукала помститися «око за око», бо ж «тушонки й гречки» від цих виродків баба не цурається. І це ще один момент, коли я остаточно розумію, що ця баба не моя… Але зал аплодує… «Ти навчила чуже життя забирати, і при цьому радіти, а не ридати», – цитую подумки Кузьму, котрий теж у прірву заглянув, і вона його з’їла.

Монолог-промова до сил світу, до стихій, природи і смерті теж вирішений досить банально. Світло поблимало, баба покидалась на сцені, як звір, повикрикувала щось, шпурнула лавку, шаманства явно було замало. Смерть людину споконвіків вабить і лякає. Хто заглядає у безодню, того вона й ковтає. От діалог опісля кульмінації, де актор, що грав внука, заговорив від імені смерті, майже пошепки, був значно сильнішим за попередній. Шепіт буквально розрізав тишу. Бо «мало не помер» нічого не змінює. А от смерть змінює все.

Підсумуємо. Васю закололи-порубали, баба з Вовчиком померли на подвір’ї, а донька Слава, як годиться слабкому персонажу, побачивши рідних мертвими, наїлась грибів і через 180 секунд відправилась поза чергою на той світ… Ним виявилось метро, яке, за бабиною теорією, придумав Горбачов зі своєю дружиною Раїсою для дослідів НЛО і синіх чоловічків. Роль метро у просторовому рішенні зіграв партер.

Ще про одну загублену знахідку. У виставі прозвучало: «Чорнобильці. Ніхто не називає нас по імені. Іван, Петро, Даниленки,… «-чуки», а лише чорнобильці, біженці…». Кинута на вітер фраза, яка  могла б стати ключовою, але не стала, перетворилась на просто одну з реплік.

Найважливіше питання – ідея. Яка ж ідея постановки? Нам всім гаплик? На прикладі цієї сім’ї можна багато про що говорити, – про державу, про покоління, про націю. Проте драматург не залишає права вибору, останні з могікан померли, і сліду від них не зосталось. Глядачі виходять тими ж дверима, що й герої, – в нікуди. З паперовими журавликами-символом надії (для країни? для українського театру?) на згадку... Оце наше світло в кінці тунелю? На мою думку, театральний Львів здатен на більше.

Матеріал створено в рамках спільного проекту Львівського Палацу Мистецтв, Zbruc.eu та A-Z аrt «Школа арт-критики»

Фото: сайт Львівського драматичного театру ім. Л. Українки