Одна моя знайома запитала: чому б тобі і Collegium Musicum Lviv (спільнота, що займається організацією концертів класичної музики та поезії) не зробити концерт з «каверів» на рок-пісні, і тим самим зібрати неймовірну кількість слухачів? Не маю сумніву, що така подія мала би популярність. Але чи була би вона хоч трохи стратегічною у вихованні слухача? Мені здається, що ні.
Перше питання, яке виникає у зачепленій мною темі – чи потрібна нам ця класична музика? Аргументів на користь класики вже існує більш, ніж достатньо: це і корови, які дають краще молоко, якщо слухають Моцарта; і школярі, які навчаються краще, якщо грають на якомусь інструменті; також це дослідження болгарського вченого Ґ. Лозанова, що прослуховування твору барокового періоду у темпі, коли доля музичного пульсу дорівнює секунді, дає кращу продуктивність пам'яті. Можу додати у цю книгу аргументів і свій. На мою думку, класична музика потрібна тому, що ансамблева гра, яка є фундаментом класики, є також фундаментом демократії, суспільної взаємодії та свободи думки. Це рівноцінність та вислуханість голосів, які ведуть дискусію у струнному квартеті, це неповторність індивідуальності кожної теми, які разом складають одну цілісну систему взаємодії у симфонії.
Що ж тоді означає «виховання слухача»? Виховувати слухача, як на мене, – це зароджувати у ньому бажання відкривати щось нове, давати йому змогу захотіти бути частиною столітньої спадщини, бути екскурсоводом для нього у незвичному світі.
Що роблять музиканти (і це не завжди допомагає)? Деякі оркестри грають обробки рок/поп-музики з розрахунком, що це зацікавить слухача в оркестровій музиці, і він піде наступного разу на симфонію Бетховена. На жаль, американські дослідження показали: часто цей слухач не йде слухати Бетховена, а їде у сусідній штат – слухати тамтешній рок/поп симфонічний концерт. Флешмоби намагаються продемонструвати, що класична музика може бути частиною повсякденности. Але не впевнений, чи часто вони спонукають відвідати концертний зал.
Деколи (особливо, якщо грають музиканти з брендовим ім'ям) допомагає заповнити концертні зали переконання, що класична музика «модна» в елітних колах. У результаті половина партеру забита людьми, які прийшли виключно продемонструвати свою присутність.
Що роблять музиканти, і це шкодить вихованню слухача? Музиканти не завжди зберігають вміння опиратися забаганкам публіки. Одного разу загравши простий та мелодичний твір у ля мінорі, який сприймається публікою дуже добре і швидко стає улюбленим шлягером, музикант часто не вміє відмовитись від прохання грати цей твір ще раз, ще раз, і ще раз. Чи є проблемою те, що цей твір у ля мінорі простий та красивий? Звичайно, ні. Але проблемою є те, що виконавець не хоче проявити трохи впертості, і замінити улюблений твір публіки на різноманіття інших, не менш якісних. Знайти десяток творів схожого характеру, але більш естетично цікавих та наповнених, і чергувати їх у своїх програмах, тим самим додавати різноманіття своїм афішам і вухам слухача. Як на мене, вибір репертуару для концерту можна порівняти з підбиранням раціону для дитини, а улюблений твір у ля мінорі – зі снікерсом (пишу це з усією повагою до засновників знакового музичного фестивалю у Верб'є!). Натомість, півгодинна соната Бетховена – як овочева зупа. Запитайте дитину, що вона хоче на обід: снікерс чи овочеву зупу? А що буде з дитиною, якщо їй кожного разу давати тільки снікерс, а зупу раз на місяць, і півтарілки? Як мінімум, така дитина не знатиме усієї гастрономічної та поживної палітри природи.
Згадаю один досить цікавий приклад: у 2010-му році, у селі Дзензелівка, що на Черкащині, я мав нагоду взяти учать у першому в історії села концерті класичної музики. Через деякі технічні обставини репертуар був дуже обмежений, і скерований через це у гіперінтелектуальний напрямок. Здебільшого, це були фуги Й. С. Баха, твори англійських композиторів XVI століття тощо. Тривалість концерту була майже дві години, що для пересічного студента консерваторії з таким репертуаром було би складним випробовуванням на хропіння. Але мешканці села, присутні в залі, більш, ніж уважно слухали та емоційно дякували за концерт. Через рік експеримент продовжився. Цього разу – два концерти, в програмі – півгодинні цикли Баха, Бетховена, а також інші, не менш вишукані інструментальні твори. Реакція публіки аналогічна – радість від прекрасної музики у живому виконанні. Отже, у залі сиділи люди, які не підозрювали про існування класичних шлягерів, і отримували від почутого повноцінну радість.
Я, направду, не знаю жодного способу, який би безвідмовно діяв у зацікавленні та вихованні публіки. Такого способу просто немає. Я особисто ще не бачив жодної країни, де класична музика крокує вільною ходою по високому мосту, а в низині течуть всі інші жанри. Мабуть, така роль класики – бути «елітарним» видом мистецтва, світом для обраних, для запрошених. Але хто ж сказав, що ми всі не отримували такого запрошення?
*Орест Смовж – скрипаль (Україна – Сінгапур).
Фото: Ольга Дмитрів.
28.03.2015