Анна Романдаш

 

«Перемога за тим, чия історія перемагає, – говорить британський журналіст та письменник Пітер Померанцев. – Саме так працює Росія у випадку війни з Україною. Це психологічна інформаційна війна». На Медіасимпозіумі у Львові Померанцев розповідає про свою нову книгу – «Нічого правдивого і все можливе» (Nothing Is True and Everything Is Possible: The Surreal Heart of the New Russia). Поки що вона є лише англійською, але український переклад з’явиться уже наприкінці літа.

 

 

Книжка – про те, як влада перетворила телебачення на тотальний засіб пропаганди, що породило у Росії симульовану реальність, у якій усе можливо. У цьому полягають російські парадокси, бо люди водночас  вірять і не вірять тому, що бачать на ТБ. За словами автора, вони знають, що телебачення їм бреше, але сприймають його у контексті так званої російської шизофренії.

 

У творі – багато героїв із дев’яностих, і читачі бачать, як вони діють у двадцять першому столітті. Наприклад, Померанцев описує бандита, який вийшовши з тюрми, вирішив стати режисером та знімати бандитські серіали. Так він перестрибнув у нову реальність, створену телебаченням. До речі, усі герої книжки – реальні люди, і вони по-різному сприйняли твір, як, загалом, і все російське суспільство.

 

Важлива ідея книги – ТБ має на меті нівелювати цінності та віру в істину як таку. Автор наголошує: Росія не приховує, що все у країні – ілюзія і гра, яку просто треба грати далі. Вони прагнуть довести, що все у світі – це симулякри, і нікому не можна вірити – ні Заходові, ні опозиції. За словами Померанцева, так росіян перетворюють на скептичних і пасивних, бо показують, що нічого справжнього нема, і краще сидіти вдома, пити пиво і ненавидіти українців.

 

Телебачення як авторитарний уряд – чудова авторська метафора для цілої країни, яка творить симуляції. Навіть Путін, про якого Померанцев згадує тільки вустами героїв книги, є таким-собі симулякром, бо невідомо, де його реальний образ, а де – телевізійний президент.

 

Автор зізнається, що писав книгу скоріше як сценарій, ділячи події на кадри і сцени, і використовуючи засоби документалістики. Журналіст пояснює, що мав дуже багато різних історій, які не міг зняти, тому й вирішив використати їх для книги. Стиль книги називає мок-реалізмом. Померанцев не намагався все пояснити, а радше показати російський світ таким, яким він є.

 

 

Пітер Померанцев розповів дещо детальніше про свою працю та пояснив, чому вона важлива для українців, і що він хоче донести читачам.

 

– У книжці ви говорите про пропаганду на телебаченні. Це вона так спотворила свідомість росіян?

 

– Скоріше, навпаки. Російська свідомість створила ставлення до реальності, у якій все можливо. У книзі я роблю певний історичний аналіз, зокрема, пишу про пізній радянський період, де люди жили у штучному театрі, у який ніхто не вірив. І суспільство у цій симульованій реальності розвинуло багато особливостей залежних від середовища. Це така культурна шизофренія. Тобто, це суспільство не перейшло від комунізму до демократії, а розвинуло певні симулякри, такі-собі імітації демократії, капіталізму, національного консерватизму. Вони існують у цьому дивному суспільстві, де нема відчуття реальності, і де все може перетворитися у щось інше. Телебачення у цьому випадку – це своєрідний уряд, але і петля для суспільства. Водночас, саме свідомість людей підштовхнула до цього.

 

– Яке у Росії майбутнє при такій симульованій реальності?

 

– Я не впевнений, що воно взагалі є. Росія застрягла у вічному колі привидів і жахіть, і постійно накладає на себе все гротескніші маски. Я не бачу жодного розвитку, лише ходу по колу. Україна, натомість, намагається розвиватися, вона скористалася своєю можливістю. У Росії ж нема майбутнього часу, є лише цей постійний цинізм і жахіття. Я не бачу майбутнього всередині російського дискурсу, і не знаю когось, хто бачить.

 

– Чи є якийсь вихід із цієї симуляції?

 

– Я сподіваюся, що є. Ця система божевільна, і мусить настати момент, коли справжня реальність таки переважить симуляцію. Якщо ж ця система існуватиме такою, якою вона є, то це просто призведе до руйнації, і я не знаю, чи тут є дорога назад.

 

– Яка перспектива того, що самі росіяни дадуть собі раду із пропагандою у найближчі десять років?

 

– Політично вони можуть обрати будь-який шлях, наприклад, визначити рівень своєї ізольованості. Проблема в тому, що нема бачення країни, нема майбутнього. Росіяни дивні, бо чим більше вони вихваляють свою країну, тим більше хочуть її покинути. Питання полягає навіть не в тому, чи є ліпше майбутнє, а в тому, чи затягне Росія Європу разом з Україною у своє безкінечне коло. Це дуже небезпечно, адже те, що Росія йде в нікуди – це очевидний факт.

Путін любить слідувати законам у свій дивний, чекістський спосіб. Якщо він дасть собі ще десять років, змінивши конституцію, то значить, він буде керувати десять років. Але коли відбудеться чергова рокіровка, тоді система може захитатися і буде боротьба за владу між фашистами-ізоляціоністами та своєрідними лібералами, які бачать Росію частиною світу. Але тут не вгадаєш. Все може змінитися дуже раптово.

 

– Але пропаганда в Росії така впливова через її минуле…

 

– Так. Ця ідея близька марксистам і Радянському Союзу, але значно слабша на Заході. Головна думка пропаганди – це те, що людину можна повністю переробити. Недарма є вислів, що Росією керували «силовики» та «смисловики». Це дуже радянська традиція.

 

 

– Як книжка пов’язана з Україною?

 

– Україна з’являється у книзі як частина медіареальності. У російській реальності Україна – це хаос. Це, наприклад, війна на Донбасі, про яку й натяку не було протягом усієї української незалежності, і яку породила пропаганда, що стала реальністю. Усі засоби, які Росія використовує всередині країни, вона використовує і закордоном.

 

– Чи може російська пропаганда мати на українців такий самий вплив, як і на росіян?

 

– Така можливість є. Російські медіа – набагато більше, ніж просто медіа, їх треба сприймати з ширшої перспективи. Навіть те, що українці бояться, що буде далі – це результат їхнього впливу. Медіа – це лише засіб у значно більшому психологічному процесі. ФСБ, наприклад, має цілу групу людей, яка працює з українськими користувачами соціальних мереж. Тому навіть заблокувавши російські медіа, не спинити значно більший процес, бо страх може розноситися й іншими каналами.

Тож українці можуть повторити російський досвід, бо є величезна напруга зараз. Така загроза є всюди на пострадянському просторі та у країнах, які рухаються від авторитаризму до демократії, бо вони завжди можуть зійти зі шляху.

 

– Тобто, основна мета – не просто пошкодити репутацію України, але й змусити українців сумніватися у собі та Україні загалом?

 

– Так, російські пропагандисти цього й прагнуть, і дуже серйозно ставляться до свого завдання. Вони вірять, що війни відбуваються у свідомості, і якщо зламати українців психологічно, значить, вони перемогли. Тобто, вторгнення як такого може і не бути, бо головне –психологічно зламати. Зламати Майдан, його дух. Так чинив КДБ. І задля цього зараз використовують усі психологічні прийоми. 

Утім, вони втратили Грузію, якій вдалося психологічно перемогти, і Грузія не бачить себе частиною російського простору.

 

– Що найголовніше можуть взяти українці із вашої книги?

 

– Я не націлював книгу саме на українців і для мене велика честь, що вони хочуть її прочитати. Я писав цю книгу із задоволенням, бо окрім письменництва, я роблю ще й багато нудної роботи. Тому хочу, щоб цю книгу так і читали – із задоволенням. Просто прочитали і не думали про медіа маніпуляції, а отримали насолоду.

Я не хотів писати ідеологічну чи повчальну книжку. Звичайно, я пишу про Росію як загрозу, але я намагався відмежуватися від очевидних речей та повчань. Я старався писати так, щоби книжку було цікаво прочитати через двадцять років навіть тим, кому начхати на Росію. Я не хотів, аби книгу сприймали як політичний трактат, а показав ту реальність, яка зараз є.

 

Фото: Ліза Кузнєцова.

27.03.2015