Кажуть, можна вічно дивитися на те, як тече вода і як горить вогонь (у подорожній ватрі)… А коли так, то що нам було пройти 61 кілометр рікою у складі експедиції «Дністер 2017»?  

В одному зі своїх прозових творів дотепник Гайнріх Гайне розповідає, що, збираючись відвідати Лондон, він твердо вирішив не дивуватися з величі міста. Але побачивши Лондон, опинився в ситуації школяра, який вирішив не відчувати прочухана, якого йому всипали. Кілька днів тому щось подібне трапилося й зі мною.           Лише в моєму випадку йдеться не про Лондон, а про Париж.    

  Півтора року команда українських блоґерів, журналістів та фотографів їздитиме Україною, щоб розказати, якою є наша країна та хто ж вони — українці. Стартував новий проект — інтернет-видання про географію й людей Ukraїner.  

  Копенгаген має всі відзнаки скандинавської столиці: багато дерев і каналів, бездоганно чистий вигляд, будинки ростягнуті не заввишки, а завдовжки, гaрнy морську пристань. Вулиці Копенгагена непомітно переходять в алеї парків, між двома рядами будівель раптом виринає канал з високими щоглами привязаних човнів, ще далі починається базар з столами повними різної риби, овочів, дрібного краму.  

  (Спомин з-перед 34. років).   Про Кавказ читається тепер стільки, в звязку з боями, які йдуть в його горах, що мимохіть пригадуються часи з молодечих літ, коли то довелось побувати в цій країні леґендарного Прометея, повній краси і чару.  

Прийшлось мені поїхати до Косова й Кут, до тих центрів гарбарства, щоб там приєднати кількох хлопців до гарбарської школи. На Гуцульщині немало теж є самородних будівничих, бо в гуцула в крові вже лежить "майстерка". Тому хотів я найти теж дещо хлопців до нашої будівельної школи. Озброєний службовою карткою шкільного радника пустився я в дорогу. До Коломиї й Заболотова поїхав я залізницею, а далі в напрямі Косова й Кут треба мені їхати колесом.   ЖНИВА, ЖНИВА...  

Оповідав мені недавно один знайомий, як то його витала родина з рідному селі. Не бачив він своїх рідних двадцятькілька літ — а ввесь той час вони пережили під большевиками. Тому привітання мало характер дійсно зворушливий. Крик, сльози, притискання лиця до руки, дотикання тіла. Все те нагадувало привітання пса із паном. Я спитав, чи не було в цьому якоїсь фізичної хворобливости, але оповідач заперечив, Навпаки, всі фізично зовсім здорові і нема в них позатим ніяких проявів істерії.  

Здавалося: коли приїду назад на нашу землю, кинусь долів і цілуватиму її... Це ж двадцять два роки, як не бачив рідного села, це ж два роки, як узагалі української землі не бачив... І ввижалась мені за ці літа тугою нестерпимою моя рідна, своя, Батьківщина! Де —   ...мріє гай — Над річкою. Ген неба край — Як золото. Мов золото — поколото, Горить — тремтить ріка, як музика...  

Від нашого кореспондента.   Луцьк, 17. X. 1941.   В передвечірних годинах похмурого осіннього дня я ховаю нарешті до кишені принесену мені перепустку, гаряче стискаю руки моїм щирим люблинським приятелям і сідаю в авто, яке від’їздить за кордон Г. Г., до Луцька.   — Трохи запізно виїжджаємо, — завважує шофер. — Приїдемо до Луцька по поліційній годині.   Довідуюся, що поліційна година в волинських містах починається в 20-ій.  

(Китайська лєґенда)       З прадавніх часів свинина була улюбленою їжею середнього та заможнього китайця. Гніздо ластівок, плавці акули, куряче яйце, витримане кільканадцять років у землі — це, звичайно, привабливі смаколики... Але доступні вони тільки шанхайським банкирам та бандитським ґенералам. Пересічний китаєць налягає на свинину. В Китаї приготовляли її на різні способи, навіть українською методою, але, як це не дивно, не мали зеленого поняття про печене чи там смажене порося.