(Спомин з-перед 34. років).
Про Кавказ читається тепер стільки, в звязку з боями, які йдуть в його горах, що мимохіть пригадуються часи з молодечих літ, коли то довелось побувати в цій країні леґендарного Прометея, повній краси і чару.
Був кінець квітня 1908 р. Революційний рух минув, не спромігшись перетворитись у широкі національні рухи. Уряд використовував свою фактичну перемогу помірковано. Народи використовували невеликі здобутки "революції" в міру сил і можности, українці також. Хто міг, "лєґалізувався", деякі відсиджували кару, розпочиналась національно-культурна праця навколо кількох українських видань з єдиним тоді щоденником. Я ж "ховався" у Петербурзі, бо далеко від України все було безпечніше. Мав я процес, який і в разі виправдання загрожував засланням, бо моя приналежність до Української С-Д. Партії не викликала сумніву. Вязницю і зимно я зносив погано, та й ховатися все ставало тяжче. Не маючи паспорту доводилось міняти сховок майже що ночі, і знаходити його було нелегко. Ліберали від революціонерів відмежовувались і серед земляків. Та й прийшовши до одного партійного товариша, військового інженера, чув я раз випадково, як жінка, зрештою московка, лаяла його, що він ризикує своєю карієрою приймаючи на ніч "нелєґального"... По пятьох роках партійної роботи, вязниць і нелєґального існування, були мої нерви настільки розхитані, що й кілька років потім вискакував я з ліжка як опарений, почувши дзвінок при дверях вночі.
В таких умовинах ночував я раз в одного кавказького студента. Звався він Давидов, був згрузинщеним вірменином з Тифлісу, зносив, як мешканець півдня дуже погано петербурзьке підсоння, зокрема початок весни, дуже кашляв, тому не міг спати і мені не давав. В кімнаті не було темно, бо через вікна дивилась біла ніч. Він оповідав мені з захопленням про своє родинне місто і з властивою кавказцям сердечністю запрошував їхати з ним, бо він мав намір рятувати свої легені. І мені була вже остання пора рятуватись, надходив перший травня і поліція готувалась пильно до традиційних першотравневих демонстрацій, переводячи щоночі чистки в підозрілих мешканнях. Я прийняв запрошення до Тифлісу тим більше охоче, що мав намір заробити протягом літа трохи грошей лекціями і податися закордон.
На другий день я позичив у одного приятеля з ніжинських гімназіяльних часів студентський білет, яких тоді, як і паспортів, ніякими світлинами не псували, і як Селюхович виїхав разом з Давидовим на південь. З легким серцем залишили ми столицю повиту зимною мрякою, а за Ростовом вже цвіли черешні, і вода блищала в ариках, зрошуючи лани козацьких станиць. Від Ростова дістали кавказці більшість поміж подорожники, всіло багато молоді, у вагоні зробилось тісно, але весело; на ніч вистарчило зрештою місця на широких лавках в три поверхи. Долішні жартували з хлопців і дівчат, перемішаних на горішніх лавках.
За Армавіром характер краєвидів цілком змінився; праворуч все вище підносились гори, я побачив вперше в житті снігові верхи; ліворуч розстилався степ. На жаль прийшла й ніч, а з нею й кінець чудових краєвидів. В Петровську довелось довше стояти. Яка причина тієї затримки, ми довідались пізніше, побачивши біля тору кілька розбитих товарових вагонів і темну масу буйвола, рогів якого не могли перетяти їх колеса. За Петровськом переходила залізниця пустельним пасмом поміж Каспійським морем з одного і підгірям Кавказу з другого боку. Осель майже не було видно, але від часу до часу можна було бачити шатра якихсь мандрівних племен, що випасали на підгірю худобу.
Я рішив спинитися і розглянутися в Баку, де мав припоручення до одного адвоката, і розпращався з Давидовим, умовившись прийти до нього, коли приїду в Тифліс. Баку було варто оглянути в кожнім разі. Джерелами нафти я не цікавився і їх не бачив, але оглядав пильно місто з модерними камяницями навколо галасливої пристані з видом на морську широчінь з одного і на піскуваті горби з другого боку, з яких сходили каравани навантажених верблюдів в супроводі персів з кумедно виголеними головами. Було їх багато й поміж робітниками у пристані. Дивно звучала чужа мова. Московської майже не було чутно. Адвокат, який показував мені місто, давав вказівки візникові в татарській, як він казав — а справді в тім діялекті турецької мови з домішкою перських та арабських слів, що творить мову Азербайджану. Стала тубільна частина міста була значно цікавіша вид нової европейської, і не мішалась з нею, як олива з водою. Ціле місто робило вражіння дуже чужого. Добрих виглядів на численні лекції тут не було, і я не гаючись виїхав до Тифлісу.
Родина Давидова прийняла мене дуже гостинно: батька він вже не мав, а мати його говорила лише по грузинська, тож треба було обмежитись усмішками, поклонами та кількома перекладеними реченнями. Я поспішав урядитися, щоб почати скорше працю. Меблі мені позичили Давидови, себто, тахту, широку низьку канапу з матерацом, стіл і стілець. Все це навантажив собі на голову носій, ориґінальний місцевий засіб транспорту, і переніс майже задурно через ціле місто до кімнати в однім новім будинку під т. зв. Хлібною горою. Подушку, ковдру і простирала мусів кожний російський підданець возити зі собою всюди, до вязниці включно. Вивіз і я їх з собою і полишив десь у Берліні разом з кальошами, як баляст в Европі цілком непотрібний.
Мої нові господарі були молоді, дуже привітні люди. Говорили, як і більшість міщан, добре по московськи. Але господиня повідомила мене гордо, що вони айсори і є нащадками старих халдеїв. Чи були вони справді безпосередніми нащадками Семіраміди і Набуханодозера, було остільки ж тяжко ствердити, як і заперечити. За цим промовляє в деякій мірі те, що вони належать до арабської родини народів, які замешкують і долину Евфрату. Після офіційної совітської статистики 1926 р., було їх на Кавказі біля 10.000 осіб.
Мав я досить велику вибілену кімнату в партері, одно вікно якої майже спиралось на вирубану скелю. Мало це й деякі хиби. Коли я пив одного дня ранішній чай, побачив як щось подібне до малої мишки ворушиться в кутку, але це був величезний, волохатий павук, якого я швидко роздушив. Бажаючи показати знайомим поклав його в пуделку від сірників на підвіконнику. Але до вечора мурашки залишили від нього небагато більше ніг. Все ж знавці місцевої фавни ствердили, що це була фалянґа, рід досить отруйного павука. Та відвідин цього роду я більше не мав, і з мурашками дав собі також раду.
Місто й краса гірської околиці мене цілком полонили. Тифліс лежить в розлогій долині рвучкої каламутної Кури. На її правім березі місто присувається цілком близько до гори з фунікульором на ній; ботанічний парк підноситься терасами на її схилку. Старе місто вище нового, місцями стоять будинки на скелях над самою рікою. Вигляд їх досить непривітний. Вікон на вулицю властиво нема, бо не можна ж назвати вікнами заґратовані стрільниці, майже під дахом. Зовнішні мури збудовані переважно з дикого каміння. Воріт нема. Та й їздити возом такими вулицями досить важко. Трамвай переходив лише краєм старих дільниць, місцями досить стрімкими серпентинами.
Приїхав я до Тифлісу в часі не дуже відповіднім для нелєґального. В місті був стан облоги і кілька днів перед моїм приїздом був вбитий, серед білого дня і на головній вулиці, поліцмайстер. Місцевий терорист поклав його кількома стрілами, перескочив через ґрати сусіднього бульвару і зник за Курою в горах. Грузини мали справді котячу звинність. Контрольор трамваю, наприклад, перескакував з одного вагону до другого, коли вони розминались. Вулицями переходили вартові стежі з трьох вояків, затримували переходячих і обшукували за зброєю, з якою мешканці гір так неохоче розлучались. Мене затримували надто часто. Мені це надокучило і я запитав одного офіцера, що був між моїми учнями одного натурального курсу, чого до мене вояки так вяжуться. Він подивився на мене і порадив змінити широкий пас, предмет особливого студентського шику, який я носив до чорної сорочки, і за яким воякам ввижався цілий арсеналь. Я змінив його на толстоївський шовковий шнур з китицями і від тоді мав спокій. Другого разу ризикував я зазнайомитися ближче з місцевою поліцією, коли одного мого учня, сина заможного місцевого підприємця, схопили бандити і зажадали від батька викупу. Але хлопцеві, якого не досить уважно стерегли бандити в печері кілька кілометрів за містом, пощастило втекти. А з тим минула небезпека й для мене. Тішився я з того тим більше, що платили мені за цю лекцію дуже добре.
Учнів мені не бракувало, і я бігав містом від ранку до вечора, хоч спека сягала часом 40 ступнів. Грузинські хлопці були дуже здібні, хоч як справжні діти Сходу великою пильністю не відзначались. Не любили назагал математики і московська мова та література робили їм поважні труднощі, як взагалі ціла програма клясичної російської гімназії з латинською і грецькою мовами. Працю приватного вчителя улекшувала привітна, лагідна вдача грузинської молоді і культурне виховання вище пересічного московського.
Число різнокольорових рублевих папірців, що були чогось варті тоді, в моїй касі, якою служив грубий німецько-московський словник, повільно зростало, тим більше, що й життя було досить дешеве. Тубільна кухня в однім малім ресторані мені дуже смакувала, особливо чебуреки, невеличкі вареники з мясом, але варені в смальці чи олію, тольма, січене мясо загорнуте в листя з вина, та деякі інші делікатеси, наперчені, приправлені гостро оцтом та різними невідомими зелами. Добрий був і лаваш, плаский пшеничний хліб, і осетинський сир, який трималося в розсолі. Ідучи вечором додому, купував я часом квасне овече молоко на вечерю продаване в малих горнятках. Зійшовши трохи на гору можна було подивляти далекі кавказькі верхи, що відбивали всі кольори зникаючого сонця.
Заприязнившись з одним місцевим товариством мав я спроможність виходити на дальші недільні прогульки. Виходили ми часом вже в суботу вечером під проводом одного з учасників, що знав гірські стежки і вночі без місяця. Гавкали на нас лише пси чабанів, часом досить небезпечні, але в темряві вони ніби боялись кусати, бо й самі небагато бачили. Світанком і раннім-ранком переходили ми чудовими старезними гірськими лісами з дубів, буків і мабуть плятанів. Натрапили раз на розвалені мури церкви у формі корабля, серед якої також вже виросли прастарі дерева. Не знати, хто її збудував, а хто зруйнував. Потім дійшли ми до якогось монастиря на шпилі гори. Ченців було небагато, але бути вони дуже гостинні. По сніданку переспали ми кілька годин під деревами. Потім не хотілось нам довго сходити вділ, такі гарні краєвиди оглядали ми з гори. Вечором вертались долом, повз лани пшениці і проса, доволі стомлені, за виїмком нашого провідника, який обходив ще деякі ланки і застрілив кілька перепелиць.
В кінці літа відвідували ми роскішні сади в околицях. Порозумітися з їх господарями могли лише ті, що говорили по грузинськи. Заплативши якусь дрібницю 20 кожного могли ми наїстись чудового винограду до схочу. Він звисав з поперечних дрючків, творячи справжнє склепіння, під яким можна було проходити схилившись, вишукуючи найсолодші соковиті грона. Ані в Криму раніше, ані в Італії пізніше, — не бaчив я такої ріжноманітности винограду, як в околицях Тифлісу. Поза звичайним золотавим виноградом, плекають там його і з дрібними рожевими ягодами, і з великими фіолетними, завбільшки в малу сливку, і з прозорими продовгастими, як кінці жіночих пальців.
Залишав я Тифліс зі щирим жалем, але місцева молодь вертала до університетів, і мені, замішавшись до неї, буде безпечніше подорожувати. От же, купивши скриньку найкращих овочів, як подарунок для петербурзьких приятелів, рушив я знову на північ. Товаришка з гімназійних часів у Ніжині дуже запрошувала мене відвідати переїжджаючи Катеринодар, де вона учителювала і працювала в місцевій українській громаді. Але я не котів відхилятися від свого пляну, і по пятьох днях подорожі опинився на небезпечнім петербурзьким терені. Мої дари кавказької фльори показались досить невчасними. В Петербурзі лютувала епідемія холери. Вмирали понад сотки осіб денно. Оповідали про одну паню, що бажаючи покінчити самогубством напилась води із Фонтанки. Тому з цих овочів зроблено компот, а вже хліб то ми тримали над спіритусовою лямпою перед їдою.
Я шукав засобів передістатися за кордон. Селюхович був ще у Фінляндії, отже своїм пашпортом мені помогти не міг. Знайшовся врешті інший щирий приятель, що виробив мені закордонний пас на власне імя. По моїм переїзді через кордон мав він заявити, що свій пас загубив. З тремтінням серця чекав я в Айдкунені на перевірення паспортів. Жандарм віддав мені мій у вагоні не подивившись на мене, та й не було чого дивитися, бо світлини паспорт і так не мав... Німецький санітар поливав підлогу якимсь дезинфекційним плином. Якась дівчина пританцьовувала, тішучись, що німці вбивають холеру, я танцював би найкраще разом з нею, думаючи, що московська чума ще небезпечніша. Потяг пересунувся вкінці на німецький бік і я, всівши до четвертої кляси, т. зв. буммельцуґу, подався з леткою душею до Берліна, куди мав привезти одному вірменському студентові привітання з його далекої соняшної батьківщини. Розпочався новий розділ мого мандрівного життя.
[Краківські вісті]
11.11.1942