(Китайська лєґенда)
З прадавніх часів свинина була улюбленою їжею середнього та заможнього китайця. Гніздо ластівок, плавці акули, куряче яйце, витримане кільканадцять років у землі — це, звичайно, привабливі смаколики... Але доступні вони тільки шанхайським банкирам та бандитським ґенералам. Пересічний китаєць налягає на свинину. В Китаї приготовляли її на різні способи, навіть українською методою, але, як це не дивно, не мали зеленого поняття про печене чи там смажене порося.
У кожному китайському ресторані — чи то в Пекіні, чи Тяньдзіні, чи в Латинському кварталі, або на Монпарнасі в Парижі, з пятидесяти дань, виписаних на картці — сорок буде із свинини, яку чародії китайської кухні подають вам у формі крему, квіточок, ба — навіть камінчиків. Але не шукайте й не питайте печеної поросятини. Чому? Цього вам не пояснить навіть найученіший кухар. Думайте собі, що хочете: заборонено, неприйнято, несмашно... Нема та й годі. І треба мати щастя, щоб випадково наскочити на когось, хто розбирається в лябіринтах китайської історії та кухні, щоб розгадати цю таємницю.
Таке щастя спіткало мене у різнонаціональному й різнобарвному Порт-Сайді, коли я у китайському ресторані підсів, за браком місця, до столика, за яким розмовляли по-сербськи. Крім сербів-моряків з якогось югославського пароплава, був за тим столиком старий дядько, однаково подібний до китайця, як і до араба. Приявні величали його "доктором". Від чого й до чого був він доктором — так я й не довідався. Довідався тільки, що батько його був серб, що замолоду він зробив карієру на Далекому Сході, як ватажок китайських піратів, а мати його була китайська князівна. Сам він студіював історію і літературу в пекінському університеті, потім "пішов у море", а на старість осів у власній вілі над Суезом, занотовуючи час-до-часу якийсь там прибуток від якоїсь там більшої, чи меншої партії кораблів та скорострілів, що плили на Далекий Схід.
"Доктор'' був дуже цікавий тип, та справа не в ньому, а в печеному поросяті. Підпитому каштанові-сербові забагнулося смаженої поросятини. Служба вислухала його замовлення з мінами, немов би він вимагав від них всмажити йому власні язики. З дрібнички завязалася між моряками й китайцями красномовна "дискусія", немов на якійсь українській "анкеті" в найновішій добі нашої історії. Доктор, з яким ми залишилися удвох за столом, приглядався до тієї бурхливої "дискусії" з правдивою азійською флєґмою. Мені не залишалося нічого іншого, як також удавати "азіята", ухиляючись час-до-часу від тарелів та пляшок, що літали по салі. Після того, як кільканадцять учасників дискусії пустило кров, а двох китайців і одного серба забрала поліційна каритка до лікарні, доктор запросив мене докінчити обід у нього. Може тому, що довідався, що я журналіст і недавно був у Сербії, а може й тому, що, коли за столом ішла розмова про торговлю з Китаєм, я докинув, що на Закарпаттю була війна і... не було зброї. Словом — серце його прихилилося до мене.
Розмовляв він однаково зле на всіх мовах, але ми зовсім добре розумілися. За відерцем свіжого помаранчевого соку га пузатеньким жбаном "бананівки" оповідав мені він про Китай, за яким чомусь тужив. Показував старі китайські рукописи та книги, які я уважно оглядав, як теля нові ворота. Навязуючи до "дискусії" в портовому ресторані, оповів мені таке:
В славній китайській "Книзі пісень", що вже за часів Конфуція була великою рідкістю, неясно згадується про те, що за славних часів істнування Серединної Імперії — вчені мандарини заборонили були їсти смажене мясо. Мудрі батьки народу, що плодився, як саранча, прийшли до висновку, що мясо при смаженню всихається, а при варенню, навпаки, розбухає, — то ж можна ним нагодувати більшу кількість людей.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 21.05.1941]
(Продовження)
В цій самій "Книзі пісень" оповідається з подробицями, як було спечене перше порося та як ця важлива подія ледви не зрушила всіх підстав патріярхального китайського устрою.
На провесні китайської історії, що, як відомо, дещо довша за нашу, у тих місцях, де тепер є провінція Шансі, що її завойовують японці — жив собі чесний, а тому, звичайно, бідний хлібороб Чжун-Лі. Жінка йому померла і жив він із синком-хлопчиною. Батько з сином не кожного дня їли риж, а частіше напихалися вареним ячменем, що краще розбухає в шлунку й дає ілюзію ситости. Варену ж свинину їли хіба у велике свято.
Так може й помер би Чжун-Лі невідомим китайцем від нестравлення ячменю в шлунку, як і до нього помирали десятки міліонів бідних хліборобів Небесної Імперії... Та химерна доля захотіла, щоб він відіграв головну ролю в одному з переворотів, що періодично відбуваються в Китаї.
Почалося з того, що Лі пішов поливати свій клаптик рижового городу, а хлопчику залишив стерегти хату. Суворо наказав йому, щоб не бавився сірниками. Сірників уживали в Китаї вже з незапамятних часів, хоч, з природної ввічливості, самі китайці приписують тепер цю видумку шведам.
Праця коло рижу важка. Попрацювавши години зо дві, Лі захотів розпростувати трохи хребет і... з жахом побачив, що його фанза палає, як смолоскип. Поки добіг, залишилася купа попілу та жару.
Ясно було, що хлопчина з необережності підпалив хату. Батько виламав грубу лозину й хотів повчити синка, як не треба бавитися сірниками. Та в той момент, як уже вхопив його за косичку, у ніс йому вдарив якийсь незвичайно приємний запах. Відомо, що кожний китаєць вроджений кулінар і смакун, хоч біда рідко дозволяла Чжунові-Лі показати це на ділі.
Лі збагнув, що запах той іде з купи жару й попелу на місці його колишньої фанзи. Запах той не тільки приємно лоскотав його плескатий ніс, але вплинув і на його порожній шлунок. Лі пригадав собі, що, крім гарячої води з листками чаю, від ранку нічого в його шлунку не було.
Виховання синка лозиною було відложене. Замість того Лі почав гарячково розгребувати попіл і жар. Під ними, збившись до купки, лежало шестеро спечених малих поросяток. Вони й видавали той запах, що тягнув голодному китайцеві слинку з рота.
Поворотний хлопчина скочив до сусіда й приніс жменьку рижу та соли. Почалася "біба" й Чжун-Лі, перший у Китаї, покоштував смаженої поросятини золотистою шкурою, що хрустіла на зубах. За смаковою насолодою Лі забув, що в нього згоріла фанза, а з нею скриня, в якій переховувалося найдорожче для нього: сині штани покійної жінки.
Те, про що оповідалося досі, лише дрібний випадок. Далі вже починається епос, сказання з легендарної епохи Китаю.
Шестеро печених поросят для виголодженого китайця, та ще й з ненажерою синком — це не таке вже Бог зна що! За два дні не залишилося й кусника печені. Залишився лише спогад, що мучив Лі. Правда, в нього була свідомість, що він увіковічив своє імя, зробивши великий винахід у ділянці куховарства. Та самого морального задовольнений було замало. Його кортіло повторяти досвід. Печені поросята просто снилися йому.
Врешті чесний і добродійний Чжун-Лі постановив зробити злочин. Ту постанову він виправдував у душі тим, що робить злочин для добра всього китайського народу, відкриваючи йому новин шлях до насолоди.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 22.05.1941]
(Докінчення)
Близько його жив сусід-одинак, що також мав поросята. Підстерігши, що той пішов поливати поле, Чжун-Лі підпалив його фанзу. Коли сусід почав побиватися на згарищах. Лі, потішаючи, дав йому скоштувати печеної поросятини. Той сусід став його першим приятелем, або, висловлюючись по сучасному, став першим членом його партії. За його допомогою майбутній великий вожд спалив іще декілька хат, у яких були поросята, й набув іще декілька членів партії. Так у короткому часі зорґанізувалася чимала банда аматорів печеної поросятини, які забобонно вірили, що пекти її можна лише підчас палення франз.
Чжун-Лі із своїми прихильниками скоро став пострахом околиць, а що число смакунів усе зростало, то незабаром його імени лякалася уся околиця. Прихильників зібралося стільки, що треба вже було палити не окремі франзи, а цілі села, щоб заспокоїти апетити банди.
Під командою Чжун-Лі зібралася велика армія, для якої сама провінція Шансі була вже затісною. Посилали шпіонів до міст сусідніх провінцій, де вони вишукували і значили будинки, в яких були поросята. Вночі вже був несподіваний напад, позначені будинки горіли. Військо Чжун-Лі забирало із згарищ здобич, відходило в лісисті гори Шансі й робило там гомеричні пири. Ніхто з прихильників Лі не протестував проти способу печення поросят, — уважали його, так би мовити, нормальним, а самого вожда — ґеніяльним і непомильним. Отож коли Лі запропонував піти на Нанкін і скинути з престолу богдихана — прийняли це із захопленням, вірячи, що аж тоді почнеться золотий вік на землі.
У похід пішли з розпущеними прапорами, на яких ієроґліфами були виписані різні шляхетні гасла: "За соціяльну справедливість!" — "За соборність Китаю!" і т. д. На цю вудку попадали наївні простачки, що добровільно збільшували ряди армії Чжун-Лі. Правдива ціль походу трималася від них у таємниці. Їх посилали палити фанзи, але поросята поїдали "старі члени партії", залишаючи масі право до схочу набивати шлунки ячменем.
Рух Чжун-Лі, що перейшов у широке повстання, загрожував не тільки спокоєві богдихана, але й процвітанню його мандаринів. Найближчі зявилися до імператора й обережно повідомили його про повстання, яке все розросталася, і про те, що армія Чжун-Лі наступає на столицю.
Богдихан вислухав мандаринів із холодним спокоєм, як це підходить півбогові. Але як тільки замкнулися за ними двері, підібрав шовковий халат, прожогом зіскочив із престола й погнав слугу за командантом збройних сил. Удвох із ґенералом почали вони радитися, що робити, щоб оминути небезпеку. Виробили плян і тієї ж ночі командант виступив у похід із великою силою війська.
Аматори поросятини були одчайдушними головорізами. Але досвідчений ґенерал ударив на них неждано збоку, саме годі, як Чжун-Лі та його ґвардія солодко спали після улюбленої печені. Орда, що наступала на столицю, була розгромлена. Ті, що залишилися живі, розбіглися й замішалися з цивільним населенням, як це завсіди буває у Китаї. Та головних ватажків ґенерал захопив і закованих в ланцюги доставив перед очі богдихана.
Чжун-Лі заявив, що хоче відкрити імператорові важну таємницю, але в чотири очі, на що той дав свою згоду. Коли вони залишилися самі, відбувся приблизно такий діяльоґ:
— О, незрівняний Сину Сонця! Дай мені свою запашну обіцянку, що моя брудна коса буде надалі обєднувати мою смердючу голову з моїми поганими плечима — і я відкрию тобі шлях до великої насолоди, якої не зазнали ще навіть твої славні богорівні і богоподібні предки в їx радісному позагробовому житті!
— Говори, сину славних і чесних батьків.
Богдихан вислухав уважно оповідання Лі про відкриту ним нову страву, що перевищує всі досі відомі чуда китайського куховарства. Потім дав наказ відрубати винахідникові голову й привязати її косою до коміра. Покликавши кухаря, імператор наказав йому спекти молоденьке порося, розуміється, без підпалювання палати, чи там фанзи котрогось із підданих.
Імператор небесної імперії з великим апетитом коштував нової страви й другого дня видав закон, що всім мешканцям його широких володінь — суворо заборонено їсти печену поросятину. В своїй божеській мудрості богдихан вирішив, що коли мешканці Китаю засмакують смаженої поросятини, то перестануть їсти ячмінь та риж. В країні почне ширитися незадоволення, виникнуть внутрішні війни і це приведе до розпаду імперії.
Від тих давніх часів, не зважаючи на зміни династій, періодичні перевороти й революції аж до нинішнього нещасного правління Чай-Кай-Шека — цей закон ненарушно виконується і китайці печеної поросятини не їдять. Це вже навіть не закон — це вже традиція. І саме тому, навіть самі не знаючи, чому — не почастують вас китайці печеною поросятиною ні в Пекіні, ні в Парижі.
Сенс цієї лєґенди можна б розвинути й глибше. Та він, зрештою, і так ясний. В кожному разі це оповідання ще раз підтверджує, що Китай, як і старий Бен-Акіба, може завсіди доказати світові, що в нього "всяке бувало"... Але й молода Евpoпa може на це відповісти старому Китаєві, що — немає нічого під сонцем. Напівзабута на Сході лєґенда давно вже відродилася й на Заході...
Не дивно, що наступники великого Чжун-Лі ненавидять богдихана, який дає накази пекти страву на власних сталевих плитах і баґнетах...
Ми, українці, — нація, як то кажуть, дещо молодша від китайської. Та не в одному ми вже їх "переплюнули". Скільки ж то у нас є Чжун-Лі, які для того, щоб спекти собі бодай малесеньке поросятко, готові спалити не тільки фанзу ближнього, але і його честь, його самого на повільному вогні. А коли й нема вигляду щось спекти, то бодай отак, для спорту, свиню ближньому підкласти. Найбільш ненавидять наші Чжун-Лі своїх таки українців, які вміють щось пекти, нічого й нікого не підпалюючи.
Травень, 1941 р.
[Краківські вісті, 23.05.1941]
23.05.1941