На Волині.

Від нашого кореспондента.

Луцьк, 17. X. 1941.

В передвечірних годинах похмурого осіннього дня я ховаю нарешті до кишені принесену мені перепустку, гаряче стискаю руки моїм щирим люблинським приятелям і сідаю в авто, яке від’їздить за кордон Г. Г., до Луцька.

— Трохи запізно виїжджаємо, — завважує шофер. — Приїдемо до Луцька по поліційній годині.

Довідуюся, що поліційна година в волинських містах починається в 20-ій.

Авто повертає сюди, туди — й вискакує на вимощену клінкером автостраду до Замостя. Висока люблинська замкова вежа по кількох хвилинах никне за нами в імлистій мряці і ми женемо до туманних обріїв загадкового сходу. Небо хмариться, починає сіяти дощ.

Не встигаємо викурити другої папіроски, як уже ми в чистенькому Замості з його гарними бароковими костельними вежами.

Із Замостя повертаємо на Володимир Волинський. На землю налягає темінь, дощ дрібно січе в автові шиби. Машина мчиться на схід.

Раптом якась буда перед нами, за нею міст. Авто стає. Це — Буг, границя Генерального Губернаторства і Волині, чи радше Комісаріяту України.

До нас підходить старшина граничної сторожі, перевіряє наші перепустки, чемно приставляє руку до дашка й махає долонею в сторону сходу. Переїздимо міст — і ми вже на волинській землі.

Очі мимоволі вглиблюються в простори кpaю, всього тільки три місяці тому визволеного від яких варварів-азіятів. Збоку шоси видно кілька розбитих большевицьких заборол, сторожевих як і решти загород із колючого дроту. Але тиха ніч непроглядною темрявою оповиває все навколо і тяжко щось розібрати серед неї. Там і сям блимають у пітьмі світла. Це — волинські села. Чим живуть і яку думку про завтрішній день мають люди коло цих загадкових світел?

Серед непроглядної пітьми переїжджаємо Володимир Волинський. Кілька годин дороги мощеного, але в деяких місцях вибоїстого бруку й ми в’їздимо в обійнятий темрявою Луцьк. Шофер мав рацію: годинник показує кілька хвилин по восьмій.

Порожніми вулицями, повертаючи сюди й туда, під’їздимо до якогось темного дому й зупиняємося.

Знаходимо за допомогою електричної ліхтарні потрібне нам помешкання і дзвонимо.

Якийсь рух за дверима, шепіт. Дзвонимо ще раз.

— А хто там? — перелякано запитує жіночий голос.

Пояснюємо через двері, хто ми.

— Завтра! — чуємо відповідь.

— Але ж, на Бога, не залишайте нас на ніч серед вулиці.

По довгих торгах, ключ у дверях повертається і через щілку відхилених дверей ми бачимо перестрашені обличчя трьох пань. Просунений лист нарешті розвіває всякі сумніви й ми в помешканні. Люди живуть іще споминами недавньої жахливости большевицької дійсности й тому недовірчиві й обережні.

Знайомимося, чуємо оповідання про пережите лихоліття, про розстріли півтори тисячі українців, про три дні гураганового обстрілу міста, про теперішнє життя. Чуємо нарікання на дорожнечу й довідуємося, як ця "дорожнеча" виглядає: обід у ресторані коштує аж 10 рублів, себто 2 золоті або 1 марка, шклянка пива — 1 карбованець, значить 10 феників або 20 сотиків, і т. д.

Усміхаємося: дай, Господи, такої "доріжні" якнайбільше... Але чуємо і про тутешні платні: найвища — 800 рублів, тобто 160 золотих, звичайна — 80 до 120 рублів, тому перестаємо дивуватися: життєвий рівень тут понижений упятеро, відповідно до цін.

Довго говорити не доводиться: люди вже йдуть спати. Життя тут рано починається і рано завмирає. В 7-ій год. вечором всі крамниці й ресторани спускають жалюзії (де вони ще збереглися), в 8-ій — усе живе сидить уже по хатах. Усяке товариське життя умовинами воєнного стану припинене й невідомо, коли наладнається. Навіть у обкому Люблині поліційна година кілька днів тому пересунена на дві година назад: з 11-ої на 9-ту.

В 10-ій год., лежачи в ліжку під двома кoвдрами (в помешканнях з уваги на брак палива ще не палять), простягаю руку й гашу електрику, але спати довго не можу. Флюїди нової обстанови, нових умовин життя і незвичних вражінь відганяють сон. За чорним папером затемненого вікна барабанить по блясі дощ...

Раннім ранком чую за дверима рух пробудження, пробуджуюся сам, бачу через шпари в чорному папері світ нового дня і встаю. А за півгодини я вже в місті.

Бідний Луцьк! Він дуже потерпів від війни. У такій 1½-мільйоновій, напр., Варшаві, хоч вона й дуже зруйнована, воєнні спустошення не кидаються так у вічі серед височезних домів, які все ж таки дають сяку-таку гарантію приміщень для людей, крамниць і бюр, може й не таких вигідних, як перед війною, але все ж можливих. У Луцьку, де найвищий "хмародер" має всього два поверхи, розметені й розшматовані партерові й одноповерхові дімки роблять гнітюче вражіння. Вражіння особливо поглиблюється специфічністю цього типового східнього міста, де штучно прищеплювана столична цивілізація (за Польщі) якось не зросталася з провінціяльністю окружного центру, що сильно ще заносить до цього часу духом перед-двадцятьліття російсько-царського "захолустя". Усе, що було помітніше в цьому місті, війна знищила, лишилося само сіреньке й нерепрезентативне. Багато спричинилася до "посіріння" Луцька й большевицька навала: крамниці зникли, ресторани мають вигляд брудних шинків, де увагу звертають написи при вході: "На підлогу не плювати!", "Знимати шапки!" і т. п., уцілілі доми обшарпані й занедбані, населення спавперизоване.

Іду головною вулицею міста, найбільш зруйнованою. Руїни там, руїни тут, — на кожному кроці руїни. Їх розбирають полонені большевики, ці обдерті парії, що на вістрях своїх баґнетів мали нести нужду й дикунство в цивілізований світ. Контраст між обідраністю цих нещасних паріїв і елеґантним виглядом німецьких вояків, що стережуть їх — найліпша ілюстрація двох світів: варварського — московського й цивілізованого — европейського. Полонені стоять довгими ланцюгами на руїнах і, ледве повертаючись, передають із рук до рук цеглу, яку складають у штабелях. Там і тут вони під конвоєм німецького вояка везуть вулицею матеріял із розібраних румовищ. Деякі доми вже розібрані, на їх місці стоять знівельовані й чистенько заметені парцелі.

Іду вулицями й розглядаюся. В Луцьку по-правді нема й що оглядати. Місцеві люди пояснюють це тим, що місто дуже зруйноване. Правда, руїн не бракує, але, вдивляючись у ці руїни, ви можете помітити, що нічого гідного уваги тут не було перед знищенням.

Щодо самого знищення. Місто бомбардували німецькі літаки. Їх поціли вказують на велику зорієнтованість летунів та шалену справність. Навколо православного собору, напр., впало чимало бомб, попереривавши шляхи до відвороту обозів. Одна бомба знищила памятник Ленінові напроти собору, друга знищила підземні телефонічні й телеграфічні каблі коло самісенького собору, але собор залишився неушкоджений. І за це велика подяка німцям, бо собор — це найліпша, коли не єдина гарна, будова в Луцьку. Він ефектовніший і естетично принадніший, ніж холмський собор.

Коли ми при соборі, то кілька слів про вражіння, яке викликали наші відвідини його підчас вечірні. Ми вже наперед знали, що архиєпископ луцький і ковельський Полікарп відправляє сам і скрізь заводить у своїй архиєпископії українську богослужбу. Яке ж було наше здивування, коли ми почули там "Ґосподі памілуй", "Тєбє, Ґосподі", а особливо про "святих мучєнікоф і страстотерпцов російскіх Боріса, Ґлєба" і Іґоря"... У гoродi бузина, а в Києві дядько: коли були Борис, Гліб і Ігор, а коли Москва, чи Росія! Чи не останній час був би покласти край цій московській "казьонщині" в наших церквах і глумові над нашими почуттями. Архиєпископ Полікарп, правда, служив у цей час службу в іншій, Покровській церкві, але не від кого іншого, як від нього, залежить припинити московські тортури на релігійному тлі на наших землях.

(Докінчення буде).

[Краківські вісті, 30.10.1941]

(Докінчення)

Другого дня, на Покрову, були ми на архиєрейському богослуженні в Покровській церкві. Прегарно співав в українській мові хор, бездоганно правив службу арх. Полікарп, гарну змістом проповідь виголосив українською мовою проповідник. Церква була переповнена.

Між іншим почули ми, що в єктенії, крім арх. Полікарпа, поминається митрополит Діонізій.

Велика цінність міста Луцька — це руїни замку князя Любарта. Імпонують ці руїни своєю старовиною й історичною документальністю. Особливо головна, вже пощерблена зубом часу, вежа з вїздовою брамою. Замок від війни не потерпів.

Ще одним історично-цікавим місцем у Луцьку є православний цвинтар. Похований на ньому наш міністр, невтомний діяч і письменник Модест Левицький. На чорному мармуровому памятнику є бронзовий портрет Покійного (великої схожости) і напис: "Модест Левицький. * 24. VII. 1866, † 16. VІ. 1932". Тільки. Там же похований генерал Армії УНР Олекса Алмазов (1886—1936) і є спільна могила двох українських летунів із написом: "Тут спочивають вічним сном тлінні останки двох летунів Української Повітряної Фльоти, поляглих в останніх визвольних змаганнях в 1920 р. Земля Вам пером, Сини України". На надгробній плиті над цими летунами висічений величезний тризуб. Могили, як і ввесь цвинтар, дуже занедбані.

Півтори тисячі жертв большевицького НКВД поховані в іншому місті, у величезній братській могилі коло тюрми. Майже всі волинські села висипали в себе памяткові могили в память замучених і замовили в Луцьку бетонові памятники, на яких виписані прізвища й імена жертв кожного села. Ми бачили ці памятники. На одному з них звернув нашу увагу напис: "Борцям за волю України. Бохонко Клим р. 1882 (це — батько), Бохонко Іван — 1910 р., Бохонко Микола — 1919 р. (сини його) і т. д.". Переважний вік замучених 20—22 р., хоч є й народжені в 1924 р. (17-літні).

Крамниць у місті (в правдивому розумінні цього слова), як ми вже згадали, мало. Є льокалі, де продають, нпр., звитки папіросної бібули (3-4 рублі книжечка), трохи яблук, груш — і т. п. Є тут також і українська книгарня — без книжок і без приладдя до писання. Може колись і торгуватиме книжками, а поки що —пустка. Жваво працюють тільки комісові крамниці; їх зустрінете на кожному кроці. Тут можете знайти все, що захочете, тільки не те, що вам треба. Крам випадковий і вживаний. Ціни дуже дешеві: фортепян 400—600 марок, самовар — 50 мар., футро — 500 марок. Каварень і цукорень нема. Трафік також. Тютюн і папіроски тут — люксус. Де-не-де можете натрапити на чорне листя міцного бакуну.

Є чимало сніданкових льокалів (ресторанами їх назвати не можна). Брудно, незатишно, але зїсти добрий обід можна. Коштує він — 10 рублів (2 зол.). На вечерю можете дістати порцію доброго мяса чи риби (8 руб.). Пива забагато (працює в місті аж два бровари). Горілки нема, пють самогон (шалено дорогий). В одному місці українська спілка ремонтує льокаль під велику каварню. Має бути репрезентативна і справді похожа на каварню. Там і тут відчиняються нові торговлі.

Життя Луцька переходить під знаком організації і кипучої праці над відродженням усіх ділянок громадської самодіяльности. Існує вже три банки: два — українські, один — державний. Над унормуванням життя в місті невтомно працює міська управа під головуванням посадника інж. М. Єpмолаєва. Місто Луцьк боролося з Piвним за репрезентацію окружного центру. Це питання вирішене в останніх днях на користь Рівного.

Над луцьким магістратом повіває два прапори: німецький із свастикою і жовто-блакитний — український.

У Луцьку виходить тижневик "Український Голос". Організатором його, начальним і відповідальним редактором є енергійний молодий поет-галичанин, м-р Волод. Постригач. Газета має 18.000 накладу. В день виходу свіжого числа (вийшло досі 6 чисел) його буквально розхоплюють на вулицях. Часопис щоразу стає живішим і цікавішим. Редакція носиться з думкою видавати газету двічі на тиждень. Затримує тільки брак редакційних сил. Наклад "Українського Голосу" дуже високий, коли прийняти на увагу, що майже кожне місто Волині має свою газету.

Мова в місті переважає українська. По ній іде московська (малороси), потім польська. Жиди носять жовті круги на грудях і на плечах ("сонце-Сталін"), мужчини-жиди мусять скидати шапки перед кожним військовим в однострою. Майже половина населення Луцька — жиди.

Назовні населення волинських міст має стиль большевицький: не пізнаєте, де інтелігент, а де селянин, чи робітник. Коли й зустрінете десь ліпше зодягнену людину, то можете бути певні, що це "закордонець". Тільки в неділю побачите дещо чистіші одяги.

Наука в школах почалася на всіх просторах Волині. Скрізь викладова мова — українська. В одному тільки Луцьку є початкові школи також з іншими мовами навчання: польською, чеською і російською. Цілковитий брак підручників. Думають укладати й друкувати нові підручники. Сили для цього знайдуться, є й фабрика паперу під боком (Полонне), але замісць того, щоб уже їх друкувати, ще тільки думають над їх уложенням.

Від кількох днів почалося звільнювання полонених українців із усіх таборів Волині й Г. Г. Усі дороги й шоси переповнені ними. Деяких приймають охоче селяни на роботи, більшість мандрує пішки до рідних околиць. Треба бачити ту радість і жвавість (на роботах цього не помітно), з якими наші полонені, тримаючи в руках перепустки, переходять містами. Випускають покищо тільки полонених-українців родом із Правобережжя. Населення радо допомагає їм харчами.

В Луцьку й інших містах є вишкіл української поліції. Щодня він переходить містом із місця вправ із крісами на плечах та гарним співом на устах.

Тепер про оповідання місцевих людей, що побували в Києві. Говорять про великі знищення середмістя від заложених большевиками мін. Майже всі кращі будівлі знищені. Хрещатик у руїнах, які тепер спрятують. Пожеж від вибухів мін не було можливости гасити, бо водопроводи большевики знищили. На початках місто не мало ні води, ні електрики й відчувало дошкульно недостачу харчів. Тепер має вже електрику і воду. Трамваї пущені в рух, а з харчами щораз кращає.

З оповідань людей, що побували в містах на схід від Києва, виявляється, що большевики, утікаючи, нищили рішуче все на своєму шляху: запаси збіжжя, мости, дороги, стріляли худобу і свиней. Про стан доріг свідчить оповідання одного інженера, який їхав до Києва 7 годин, а дорогу від Києва до Полтави (200 км.) відбув упродовж 8-ох днів. Ця дорога кишить тепер від людей, що працюють над її упорядкуванням. Упродовж 8-х тижнів вона має бути приведена до нормального стану. У Полтаві другого ж дня по її здобутті вже висвітлювало німецьке кіно фільми.

Чернигів знищений. Із архитектурних памятників збереглися княжий Спаський собор (XІІ в.), чудовий зразок Мазепиного барока — Єлецький манастир і Борисо-Глібський собор. Місто впало жертвою або вогню або бомб.

Цю кореспонденцію тяжко було передати до Кракова, бо пошта на Волині посилок за межі краю ще не приймає. Тому, замість їхати з Волині далі на схід, ми змінили свою маршруту: переїхали автом знову границю Г. Г., надали лист і тепер їдемо в іншому напрямі: через Львів, Броди, Дубно, Вінницю і Житомир.

[Краківські вісті, 31.10.1941]