В одному зі своїх прозових творів дотепник Гайнріх Гайне розповідає, що, збираючись відвідати Лондон, він твердо вирішив не дивуватися з величі міста. Але побачивши Лондон, опинився в ситуації школяра, який вирішив не відчувати прочухана, якого йому всипали. Кілька днів тому щось подібне трапилося й зі мною.
Лише в моєму випадку йдеться не про Лондон, а про Париж.
Для великої кількості людей, які народилися у Радянському Союзі, байдуже, в який саме час, Париж був, мабуть, одним з головних символів усього прекрасного й безнадійно недосяжного. Для теперішніх сімдесятилітніх й шістдесятилітніх, та і молодших колишніх радянських жінок, це недосяжне втілилося в силуеті Алена Делона, а для чоловіків – у млосному погляді Бріджит Бардо. Французькі фільми ‘70-80 років, дія яких часто відбувалася на тлі паризьких куліс, солодко розбурхували колективну радянську фантазію. Прекрасне недосяжне вгадувалося за клоунадою Луї де Фюнеса, за крутістю Бельмондо й важкою елегантністю Жерара Депардьє (який кілька років тому так скомпрометував себе в очах українців). Акустичну ж присутність Франції й Парижа в радянському колективному підсвідомому назавжди бездоганно забезпечили Джо Дассен і Мірей Матьє.
Однак усі вони лише дражнили, наблизитись до них заважала важка завіса. Вона існувала не лише в політичному, але й у ментальному вимірі.
Звісно, була ще література з її мушкетерами, графом Монте Крісто, потворним горбанем із Собору Паризької Богоматері, з полотнами Флобера, Стендаля, Бальзака. Для посвячених були скандальні прокляті поети з послідовниками у 20 столітті. Для інших посвячених – маркіз де Сад, вільна любов і фільм про Емануель. Словом, багато кольорових скелець, з яких кожен вибудовував свій калейдоскоп під іменем Париж, носячи його в собі як паралельну, але недосяжну реальність.
Коли зашморг основної реальності надто вже стискувався, з внутрішньої кишені ми виймали калейдоскоп. Свої міста, в яких було бодай кілька будинків з нерадянською естетикою, ми залюбки називали «маленькими Парижами». Жінок, які наважувалися носити на шиї вишукано зав’язані кольорові хустинки, ми порівнювали з парижанками. А невеличким зусиллям фантазії телевежа у Франківську за потреби перетворювалася у вежу Ейфеля…
Дев’яності відкрили шлюзи, і ось серед нас з’явилися перші щасливці, які побували там. Їхні плутані розповіді нічого не прояснювали, але жагу розпалювали. Як і голос Патрісії Каас, що зазвучав на початку дев’яностих, заражаючи французьким вірусом нове покоління уже пострадянських людей. Уперше я почула її, мабуть, у ‘90-му, й протягом кількох років її голос супроводжував мене у митарствах гуртожитками. Касета з її піснями, маленька філіжанка й бляшанка з розчинною кавою – цього було достатньо для великого свята життя на тлі невтішних пострадянських руїн.
У ‘94-му я потоваришувала з ровесницею, яка вже тоді не раз побувала в Парижі, бо вона блискучий перекладач з французької. Моя товаришка з її тихою лагідною елегантністю, вишуканістю й такою ж іронічністю стала для мене живим втіленням Франції. Але невдовзі вона перебралася з Франківська до Києва, і Париж знову віддалився…
Незважаючи на прямо задеклароване в моєму юнацькому вірші бажання побувати в Парижі – до речі, цей мотив став архетипним в українській літературі ‘80-90-х, – усе нагадувало часто повторюваний радянський каламбур: «Щось знову в Париж захотілося. А ти там уже був? Та ні, але вже хотів». Аж ось інша товаришка поїхала туди на тиждень й відчайдушно залишилась назавжди. Прощаючись у Франківську, вона з упевненістю говорила, що ми побачимося в Парижі.
Минуло майже п'ятнадцять років. За цей час Париж освоїли тисячі українських заробітчан. Свої неймовірні паризькі історії вам можуть розповісти мешканці галицьких сіл і містечок, стріляні горобці, для яких Ейфелева вежа й Лувр – звичні декорації важких трудових буднів. Шанз-Елізе й Марсові поля вони знають як ніхто інший, бо їм доводилося класти там бруківку, кінозірок вони бачили не лише на екрані, бо прибирають їхні апартаменти. Французьке мистецтво вони теж пізнали до основ, годуючи французьких митців українським борщем …
А мій потяг на Париж прийшов щойно минулого тижня.
Тоді, коли моя туга за Ейфелевою вежею й Собором Паризької Богоматері була уже втамована достатньою кількістю інших веж і соборів. Коли жилося з обґрунтованою впевненістю, що квітневий ліс у Карпатах, Альпах чи деінде може промовляти до серця не менше, ніж Булонський, а заквітчані поля довкола Франківська нічим не поступаються Єлисейським. Коли Сена – насамперед вода, і Прут десь біля Яремчого програє лише кількісно. Словом, коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері, а лиш деякі. Й ці деякі не мусять бути найкращими зразками бароко чи ренесансу. Та і взагалі, найкраще, коли вони нерукотворні…
Ось приблизно в такому стані я сідала у свій потяг до Парижа й виходила з нього на Ліонському вокзалі, який будувався до Всесвітньої виставки, у стилі Прекрасної Епохи з уже виразними рисами модерну. До слова, завдяки цим всесвітнім виставкам, що від середини 19-го й до початку 20 століття відбувалися в Парижі кожні 10-15 років, тут було збудовано чимало архітектурних шедеврів, серед яких Ейфелева вежа, Великий і Малий палаци, Музей Орсе, міст Александра ІІІ тощо.
У вокзальній станції метро пахло сечею й стояли не дуже привітні турникети, через які однак нескладно переступити, якщо маєш довгі ноги, певний запас зухвалості й не маєш грошей на квитка. За три дні ми кілька разів спостерігали за подібним процесом. Виринувши на станції Франкліна Рузвельта, ми опинилися на Єлисейських полях. І тут я вперше відчула, що не дивуватися величі Парижа не вийде…
Не можу сказати достеменно, з чого народилося це відчуття. Мене вразив розмах, щедрість, з якою географічний простір перетворився на урбаністичний. Цей обсаджений алеєю безкінечний широченний бульвар з Тріумфальною аркою посередині. Потік з десятків тисяч людей усіх рас і народностей, що струмує бульваром. Потужна вітальна енергія, яку відчуваєш фізично, хоч і не розумієш, що саме є її джерелом. Колосальні будівлі? Дерева? Люди? Їхні молитви й сподівання, почуття, пісні, ідеї, жага до життя? Тріумф минулих імперських перемог? Велич духа тих, хто все це проектував, будував? Міф, який нарешті можеш вдихнути? Усе разом? Невідомо. Але енергія підхоплює, знехтувати її не вдається, достоту як казав Гайне.
Отож на Тріумфальну арку наступного дня я піднімалася вже у стані легкої ейфорії. На цей стан не вплинули навіть ретельні пропускні процедури, які практикують в аеропортах. При вході до кожного музею тебе сканують і перевіряють вміст сумок. Біля великих туристичних об’єктів стоять важко озброєні військові. На Ейфелевій вежі перевіряють навіть двічі, незважаючи на те, що кількість охочих піднятися на неї за день складає десятки тисяч людей. А дивлячись на місто зверху, знову згадуєш Гайне, який ще задовго до постання вежі 25 років жив і помер у Парижі: «Коли любому Богові стає нудно, він відчиняє вікно й спостерігає за паризькими бульварами».
Триденний калейдоскоп лише підсилював ейфорію: Монмартр, тераса Ісусового Серця з видом на тисячолітнє біле місто, огром Нотр-Дам де Парі якраз у страсну середу. Латинський квартал, де в повітрі пахне парфумами під назвою liberté, égalité, fraternité, музей Пікассо з українською вишивкою на накидці, що належала дружині художника, Ользі Хохловій з Ніжина. Повітряна куля, що висіла десь над парком Сюзан Ленглен. Колосальний Лувр, зали якого, якщо їх розмістити прямою лінією, простягнуться на 17 кілометрів. Неповторні паризькі кав’ярні, в яких сидиш, немов у партері театру.
Але передовсім люди. Наперсточники на мосту Мистецтва, яких у Франківську не сприймають всерйоз ще з кінця дев’яностих. Кишенькові злодії в метро, жертвами яких ми мало не стали двічі за три дні. Один з них, схожий на румуна, кинувся допомагати з купівлею квитка в автоматі, непомітно намагаючись сфотографувати код кредитної картки на мобільний. Жебраки, які закутавшись в чорні одежі й простягнувши вперед одну руку, лежать на тротуарах обличчями униз. (В такому стилі працюють і деякі їхні колеги у Франківську). Топ-менеджери, одягнені в Ґучі й Луї Вітон, дивак, який без об’єктивної потреби подавши гучний сигнал клаксоном, промчав повз нас на велосипеді з товстою кубинською сигарою в роті. І звісно, моя товаришка, яка п'ятнадцять років тому пообіцяла мені зустріч у Парижі…
Було ще дещо, що пришвидшувало моє серцебиття. Згадка про давніх незнайомців, знайомих усе ж занадто близько, щоб будучи в Парижі, знехтувати згадкою про них. Тим більше, кожен з них безумовно зацікавився б, почувши, що для мене, як і для них, Броди, Чернівці, Коломия, Львів – не просто звуки. Йозеф Рот, який любив це місто й помер у ньому від коньяку, чи то від ностальгії. Манес Шпербер, який зробив тут завидну кар’єру. Пауль Целан, який кинувся в Сену з оспіваного Аполінером моста Мірабо. Вільгельм фон Габсбурґ, який після драматичної української інкарнації, до якої він ще повернеться згодом і через яку загине, провів тут з десяток безтурботних років.
І ще раз неперевершений Гайнріх Гайне, який на запитання, як йому ведеться в Парижі, казав: «Коли рибу в воді запитують, як вона почувається, вона відповідає: як Гайне в Парижі».
Квітень 2017
30.04.2017