Здавалося: коли приїду назад на нашу землю, кинусь долів і цілуватиму її... Це ж двадцять два роки, як не бачив рідного села, це ж два роки, як узагалі української землі не бачив... І ввижалась мені за ці літа тугою нестерпимою моя рідна, своя, Батьківщина! Де —
...мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить — тремтить ріка,
як музика...
...Стукотів поїзд і сходило сонце. І тепло, мряками ранніми дихала ріка. Ці ріка, що — здавалось — за нею два роки тому останні наші надії пропали... Вітала нас рожево, тепло; то знов червоно, мов кров. Кров тих, що пройти їм її не судилось...
...Стукотів поїзд і сходило сонце...
В містечку Засянні, що його за Польщі востаннє брудним-пребрудним бачив — дивна зміна. На перше вражіння, не знаєш у чому вона. Щолиш за хвилину розбереш: німецька чистота в провінційнім галицькім містечку.
При переїзді в Перемишль, бачимо ще багато слідів нової війни. Видно, що йшли тут артилерійські бої за мостовий причілок, бо й у самому Перемишлі деякі будинки повалені, попалені. Міст для прохожих висадили. На його місце тепер деревляний; із обох його боків німецька прикордонна сторожа. Дуже чемні, молоді люди, в зелених одностроях.
Легше на душі. Ах, це тому, що висіла в Засянні остання публика, пяних і брудних мішкарів. А на їх місце сідають до ваґону німецькі летуни. Самі молоді хлопці. Найстарший між ними має може з 20 літ, обручку й з гордістю показує товаришам світлину: "c' іст майне фрав". Взаємно частуються німецькими папіросками, в гарних коробках. Так і з цього дрібного навіть бачиш німецьку "анштендіхкайт".
А частуються взаємно й говорять із собою дружньо і простий вояк і великий значінням у німецьких формаціях "шпіс" — словом правдиво товариська атмосфера. Не видно ніякої цивільної бундючности чи гордости. Правду кажуть: найкращі німці — це військо.
...Сходить сонце і стукотить поїзд...
Нема, здається, різниці між перед- і засянням. Той самий розлогий, дещо монотонний низинний краєвид, ті самі галицькі маленькі нивки, ті самі дими пастушків у полі. Ах, є проте різниця: ось сливе проти кожного мосту то виступають, то криються соромливо в зелені листя — біляві совітські заборола. Подекуди перед і за ними ще й окопи. В одному місці начислено їх чотири лінії, одна за другою... Здовж ріки — кільчасті дроти, ряд за рядом... Біля Медики — розбита ґранатами вілля: большевики вмурували й заховали в ній своє забороло. Оце ж вітає нас недавня ще "мирна" совітська країна, "ґдє так вольна дишєт чєлавек"...
Сливе на кожній залізничій зупинці безліч притримків рейок і тьма-тьменна шруб. Це знак велетенської праці німецьких робітничих організацій, що скрізь уже перевели рейки з совітської на европейську ширину. Страшна, гемонська робота: на метер іде яких тридцять шруб; а зроблено цю роботу вже на 21 тисячах кілометрів. Значить розкручено й закручено ок. 63 мільйони шруб!
Але й Совіти не дармували. Ось і вони побудували нові залізничі шляхи: з Мостиськ на Любачів, із Красного до Сокаля. Очевидно, шляхи виключно стратегічного значіння; як і пристало на "пацифістів". А в самому Львові — тож за цих два роки засипали навіть перед двірцем бомбові кратери й обгородили ввесь двірець деревяним плотом...
Слідів війни з вагону не бачу, хіба совітські повзи. Більше їх близько Сихова, де видно йшли більші бої. А греко-катол. пapoxa Сихова — о. д-ра Іщака, визначного знавця вчення Православної Церкви — "товариші" розстріляли.
Врешті Львів. Так, здається, наче вертаєшся з ферій, а не з вигнання... Проте в голові шумить і наче в якімсь дурмані висідаєш з вагону. Не скажу, бо не памятаю, які були мої вражіння і що я бачив на львівському двірці.
Коли вийшов із двірця на "місто" — наче в пивницю впав. Білий пліт довкола двірця, сам дворець уже дещо відбудований. Але трамваєві вози чогось темно-червоні. Не ця ясна червоність, що до неї привик, а наче брудна кров із нечистої жили.
Сідаю врешті у трамвай. Із приємним здивуванням дістаю "квиток" із українським написом. І то, за 10 сотиків усього! (Тепер дорожчий). Трамвайний контролер, якого зустрічаю, говорить по-українськи, кондукторка теж. А й публика, де не звернешся по-нашому, так уже коли не відповідають по українськи, то бодай не пригадають давного "не розумєм". Але одяги кондукторів, які хто має: з полотна, цивільні і т. п. Видно і по них совітську дбайливість про людину: трактор єсть, но рубашка нєт... Ба, і по пішеходах видно "дбайливість": ще як їх оброньци в 1939 році попсували, такі й дотепер діраві. Зате збудували прегарну асфальтову дорогу аж до Києва. Значить, совітський поступ ішов цікаво: все для мілітаризму й зверхнього блиску, ніщо для добра одиниці. Так і нагадуєш: їде совітським Фордзоном босий большевик. То знов ремінісценція: чотириста літ тому в одному королівському замку (Лондон був тоді ще критий соломою!) був бенкет. Підчас танців завалилася долівка й гості та й сам король впали в пивницю, де був потребник, із якого відходи підмочили були стіни. Король тоді ледве вирятувався, а багато гостей потопилося чи привалили їх стіни. Такий і большевицький "поступ": зверху виставність, удолині канал.
Правда, всетаки большевики зробили щось для сірої людини: мєста отдиха. Ось на вулиці Сапигиштрассе (так і написано, хоч латинськими буквами), біля вул. Шашкевича (де поляки заборонили були поставити українцям театр), є таке місце. Є таке мєсто отдиха і на вул. Різницькій! Дещо трави, трохи червоних (обовязково) квіток і дві-три зелені лавочки та хитанка для дітей. Зустрінемо ще такі мєста отдиха й у східній Україні, сливе в кожнім колгоспі. Це теж большевицька "кацабійка", під якою сорочки нема...
(Д. б.)
[Краківські вісті, 21.10.1941]
ІІ
Війна досить піднищила Львів. Також і під апровізаційним оглядом тяжче тут жити, ніж у Кракові. Та не забуваймо, що німецька адміністрація в Кракові діє вже другий рік, а у Львові щолиш її початки. На Міцкевича, під розваленою Віденською каварнею, на Жовківській — стоять іще залишені совітські повзи. Бачив навіть іще дві невибухлі бoмби, вже викопані та знешкідливлені. Бавляться на них діти...
Люди якісь змаргані й бідно одіті. Притім пропала кудись їх щирість: два роки большевицької неволі навчило їх бути замкнутими й навіть нещирими (мітінґи з оплесками і т. п. "наука" не пішла в ліс). З тією нещирістю, що виявляється в притакуванні на все, що ви кажете, або бодай мовчанці, що виглядає на згоду — зустрінемося скрізь там, де була комуно-жидівська влада. Говорячи з людиною, не маєте певности, чи вона справді з вами годиться, чи лиш отак собі — з чемности вам притакує...
Большевицька деморалізація захопила вже декого з наших: ось Д. "оженився" з жидівкою, З. служив у НКВД. (Тому то він заходив до мене, й так радо старався мені допомогти влаштуватися на большевицькій посаді...), А. Ш., що за товаришів пригадував мені мої протибольшевицькі виступи, "але ми їх вам даруємо, лише приступіть до нас" — цей же приступив тепер до нас... Цікаво, чи згубив при цьому пашпорт, чи ні? Подекуди сидять іще мішанці й очевидно псують нам опінію своєю ніби "українською" поведінкою: нахабністю й хабарництвом. Час би вже нам увести між собою нюрнберзькі расові засади! Адже саме мішанці, — або бодай жонаті з жидівками, от хоч би А. Крушельницький, вводили в українську суспільність духа совітського й усякого іншого демократичного розкладу... А чим воно нам грозить і грозило? Ось у кишені вбитого бомбою совітофіла проф. О. Т. найшли список видніших наших письменників: видно ладився вже їх видати НКВД, лиш німецька бомба перешкодила...
Зустрічаю свойого знайомого панотця. Нездужає на сухоти. Розказує про "забаву" комсомольців: Стояв під митрополичою палатою, коли надійшли два комсомольці. Спершу "ругали" його як "попа" останніми словами, а дальше один витягнув наґана й прицілявся на панотця, питаючи при тому товариша, чи стріляти оту чорноризну наволоч і шпіона? Щолиш на відчинені двері з палати відкинули нагана та, здорово вилаявшись, пішли з подвіря.
І така наволоч тепер "губить пашпорти", "навертається" в противний бік і йде ширити роздор на села. Моїй знайомій селянці оті екскомсомольці хотіли причепити жидівську опаску бо вона мовляв, тримає з жидами. Такі тепер з них щирі наверненці... Особливо багато тієї сволочі сидить на Волині. Цікаво, що порядна cycпільність, як і давніш бувало, дає себе таким типам тероризувати, хоч хлопський параграф стримить у кожному плоті... Взагалі в нас забагато фальшивого милосердя, чи радше слабости.
Люди не лише нещирі, але й страшенно втомлені. Скрізь так і чуєш — мусимо відпочати. Наче виздоровці, що вийшли по тяжкій недузі зі шпиталю. Все страшенно запрацьоване: адже за товаришів треба було швидко орієнтуватись, уміти пристосуватися до умовин і, навіть, працювати і без прогулів... Інакше грозило виселення, а то й смерть.
Зі Львова їдемо автом до Дубна. Шоса гарна, асфальтована; товариші приготовлялися добре до війни... На давній границі Галичини б. Радивилова питають нас за перепустками. Показуємо, дякують, їдемо дальше. По дорозі зустрічаємо безліч совітських повзів а подекуди то й понищені останки "доблесних льотчиків". У Рівному видно йшли бої, бо воно досить піднищене: сильно потерпіла жидівська дільниця. В Озерянах б. Дубна зустрічаємо совітське летовище з безліччю збомбардованих літаків.
У Рівному, як і у Львові — багато комісових крамниць. Українська поліція реґулює вуличний рух; молоді хлопці.
Симпатично представляється тамошний часопис "Волинь" — у порівнянні з іншими українськими часописами — він технічно гарно виконаний і змістом цікавіший. Адреса редакції: Рівне, вул. Тополева 32.
Волинь і надальше осталася в руках пп. Скрипника, Підгірського, Власовського, отамана Бульби і їх родин.
На передмістю Рівного, Грабнику, повно понищених, а то цілих совітських повзів. На дорозі до Житомира я начислив їх до пів тисячі штук. Видно з того, який страшний відсоток страт мають большевики. В Галичині чи на Волині не зустрічали ми колгоспів. Большевицький режім успів там покищо взятися до людей, але краєвиду ще не зміг змінити. Зате в підсовітській Волині вже й краєвид змінений. Нема садків; нема тинів, не стрінеш журавля, лісова культура страшенно винищена. Хуторів нема, а хати кроквами світять. Люди босі, напів голі; взутих зустрінули ми всього 3—4 чоловіка по дорозі. Зате простяглися широко колгоспні лани, величезні стирти; треба признати, добре поскладані (непорядок біля стирти і т. п. карали як саботаж — нераз і смертю!).
У Звягелі ні одної нової хати! Зате на місці касарень 127 (царського) полка стоять два рази такі великі будинки, люксусово розбудовані — помістив би в них і дивізію піхоти. Так і видно, що мілітаризм це була єдина ціль, про яку Совіти направду дбали. І це називалося пацифізмом у них...
Сіл не пізнаю. Хуторі позникали, на місці лісів поля, кулацькі господарства щезли; де ж було давніше поле, там тепер якісь кущі. Може це совітський "ліс"?
Зате по селах — розкіш: хоч ні одної, білої, чи хоч добре покритої хати, зате сливе в кожному колгоспі "куток отдиха": стіл (а то й "бесєдка"), кілька лавок — навіть гарно виконані. Чисто "патьомкінські села"! Скрізь шпихлірі, магазини, клюби — і ні одної церкви на просторі 105 км.! Ці ж магазини — поперероблювані з церков...
На передмісті Житомира — Врангелівці — стояли колись касарні 20 "галицького" полку. Тепер там тричі більші будинки, вмістив би зо дві дивізії. І люксус — очевидно, лише в касарнях.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 22.10.1941]
ІІІ.
До великої війни було в Житомирі 36 церков та кілька костелів. За большевиків "дозволено до вжитку" лиш одну церкву. Інші ж церковні будинки большевики поперемінювали на магазини, чи радше дозволили їм стояти неремонтованими, щоб будинки самі понищились. Тепер відкрили в Житомирі 6 православних церков та два латинські костели (з центрального костела большевики вробили були кіно). Але церковні будинки у страшному стані, бо двадцять кілька літ не ремонтовані. Найстарша Михайлівська церква (без хреста, взагалі майже скрізь по всіх церквах хрести поскидувані!) виглядає жахливо: все облетіло з неї аж до цегли, прегарні малюнки позатікали й вилущились... Зате в церкві просто "фордівська" робота: митрофорний протоєрей Іванів (старушок!) вінчає... Ось біля нього "молодята": йому літ 56, їй 48 та й діточок пятеро стоїть. І діточки нічого вже собі: час і їм під вінець... А дальше ціла черга таких же "молодят" до вінчання, а далі нова пара до хрищення, а далі... Коли один священик утомиться, то на його місце стає другий. Чи сподівалися товариші такого відродження віри? Віри не можна вигубити і Ґубельмани-Ярославські та інші їх наслідувачі даремне трублять світові, що "опій народу" вигублений. Ні, він тільки скрився в катакомби!
Загалом перетривало час большевицького переслідування віри яких 50 відсотків давніх священиків. Скривалися вони як робітники, до найчорнішої нераз роботи, на камінеломах, по лісах як дроворуби, й у тартаках, під чужими прізвищами та в страшній нераз біді. Ще й тепер примітивність у відправі величезна, бо нема церковної утварі. Бачив я "фелони": гуня з пришитим на ній хрестом; єпітрахиль із простого полотна, хрести витесані з дерева. Релігійність доходить подекуди аж до аскетизму. Молодь по селах — правда — не знає нічого про віру, але виявляє для неї велике зацікавлення й повагу. Люди йдуть і по 20 км. до церкви; церкви повніські та й повно ще стоїть біля церкви.
До половини серпня ц. р. у відділі релігійного культу Житомирської обласної управи зареєструвалося 55 православних священиків. Своє призначення вони дістають після перевірки їх ставлених грамот та вказівок о. архимандритом Борисом Якубовським із Почаївської Лаври (якого прислав кременецький архиєпископ Олексій Громадський) та о. архимандритом Леонтієм Филиповичем із. Києво-Печерської Лаври. Всім священикам доручають відправляти Сл. Божу церковно-славянською мовою з українською вимовою; зате проповідати мають виключно по-українськи.
Священство нове "воєнне" (буде його вже з 10 відс.) не конче добре малощо знає. Треба би шкіл для нього.
Але є одна зміна: переслідувані священики перестали бути лише царськими урядовцями, як це давніше бувало, а йдуть тепер із народом і хочуть працювати для нього. Є ще поміж священством і липківці; їх пересвячують. Бувають і спротиви при цьому: один липківський "священик" не хотів дати себе пересвятити, мовляв: коли і ви мене єретиком уважаєте, так викленіть із Церкви, а не пересвячуйте... (Все тут про церковні справи наведене відноситься не лише до Житомира, але й до сіл при ньому). З запалом та щирою любовю люди беруться за ремонт знищених, перетворених на клюби і т. п. церков. З великою охотою з власної ініціятиви переводять збірку на ту ціль. В житомирській області відкрито вже сьогодні 54 церкви. В бюджеті взяли на розчислення видатки для 82 священиків. Надійшло 106 заяв із сіл за священиками. Почали вже працювати іконостасна та іконописна майстерні. Треба б лише подбати, щоб усе було відновлене в українському стилі, а не на старий синодальний лад.
Працює вже й радіо в Житомирі. Керманич його В. Забрамський оповідає, що до 20. липня ц. р. проведено 100 передач "останніх вістей" в українській і 150 у німецькій мовах. Передачі супроводжувались музичним оформленням, щодня в годинах 13, 16 і 18. У неділі йшли концерти капелі бандуристів, українського хору та артиста київської опери В. Ляшевича. Тепер ідуть дальші роботи над включенням сітки абонентів; перевірено петроградський район, а в дальших районах міста перевірка мала бути закінчена до 15. жовтня ц. р. Радіовузол одержав нове вигідніше приміщення, придатне для радіомовлення. Музичним редактором є п. В. Семенченко. Йдуть підготовні роботи для літературно-музичних передач, вокального ансамблю та ансамблю інструментів. Таким чином мешканці Житомира матимуть змогу слухати не лиш "останні вісті", але й твори визначніших композиторів.
Житомир має сьогодні сорок дві тисячі населення, в тому числі 7 тисяч поляків і 2 тисячі москалів. 15. вересня мали перевести доповняючий перепис населення у Пашпортовому відділі поліції. Тепер багато підозрілих людей "губить" пашпорти, щоб не знали, де вони вислугувались та чим були...
Голова Міського Управління Павловський розказує про роботу цього ж Управління таке: По відступі большевиків місто мало дуже сумний вигляд: багато будинків спалено, а то й зовсім зруйновано. Особливо в центрі міста, вул. Бердичівська, Театральна, Вільська, Московська й б. і. Отже перш за все треба було очистити вулиці міста, зруйнувати стіни для попередження обвалу. Тепер зруйновані будинки висаджують, валять та вивозять за межі міста. В багатьох зруйнованих будинках забито дошками двері й вікна, щоб не дати можности будькому ходити та ховатись по руїнах. По всіх центральних вулицях проведено очистку пішеходів; по решті вулиць мають це зробити двірники.
Щоб відновити торгівлю на базарах приведено в належний стан площі Сінного, Житнього та інших базарів. Харчеві продукти та товари взято в обчислення, приведено в належний стан і все це тепер уже продається по крамницях (фарби, залізна арматура, замки; культ.-товари і т. п.) Відкрито кілька магазинів для продажі нових і старих меблів, які населення дуже радо купує, так що нераз і не встигають їх довезти до магазинів!
Щоб упорядкувати постачання населення нормованими продуктами харчування (хлібом, городиною тощо) місто поділено на 50 відділів, у яких відкрито 25 крамниць та приділено їм відповідних мешканців на приділ. У цих крамницях дістають на картки хліб, городину, овочі тощо. Декілька ресторанів та їдалень обслуговує населення.
Відкрили шевськy майстерню, яка лагодить взуття та приймає замовлення на нове з власного товару; працюють пральні, чоловічі та жіночі фризієрні, слюсарські майстерні, мистецька майстерня. З перших же днів вступу німецьких військ працюють водопроводи та електрівня. Є й купальня для німецьких вояків, а невдовзі працюватиме при вул. Шпитальні купальня для нашого населення. Незабаром піде електрівня для цивільного населення та рушить трамвайний парк.
Добре налагодила роботу пожежна охорона та її секція "сажотрусів" (коминярів), яка вже за свою сумлінну роботу одержала навіть подяку від німецького командування.
Житомир має тепер 179 лікарів. Міська платна поліклініка, яка працює щодня крім свят, забезпечує кожному можливість користуватися послугами лікарів, що коштує 3—5 карбованців. Крім цього мають небавом працювати спеціяльні медичні кабінети.
Міський відділ велику увагу прикладає забезпеченню населення міста кватирами. Спершу кватирний відділ мав багато недоліків, та ці недомагання вже усунули й тепер його робота покращала.
Д. б.
[Краківські вісті, 24.10.1941]
IV.
Працює в Житомирі також і український театр. Його директором п. Ілля Клепаченко рожазує нам про свою роботу таке: Підготовна робота в нашому театрі почалася від 24 липня, а вже 3. серпня ми дали першу виставу. Для відкриття сезону вибрали безсмертну "Наталку Полтавку". Вистави звернули увагу німецького командування й воно дало театрові всебічно допомогу. До половини вересня виставлено такі твори: "Наталку Полтавку", "Запорожець за Дунаєм" і "Ой не ходи, Грицю". Ці вистави оформлювали пп. Варжанський і Коритко, музичною і хоровою частиною відає п. Іван Чаус. Збільшення складу акторів, хору, балету й орхестри дасть нам змогу щоразто більше поширити наш репертуар. Найближчі наші вистави будуть: "Циганка Аза", "Назар Стодоля", "Гайдамаки", "Маруся Богуславка", твори Карпенка Карого й і.
Популярним серед молоді Житомира стало спортове товариство "Січ" під проводом п. Пінтова. Зорганізовано секцію копаного мяча, причому багато прислужився тренер "Сокола" п. Бестужев. Зорганізовано дві дружини: "Сокіл" і "Тризуб'' (провід п. Мотренко). Йдуть метчі: метч із німецькою сильною дружиною, наші звели в нічию. — Крім спорту "Січ" веде також культурно-освітню діяльність: 1) Хоровий гурток, ведений п. Ляшевичем, начисляє 25 членів; репертуар: українські народні пісні. 2) Драматичний гурток веде артист п. Каблуків; підготовляють одноактівку "Жартівниці". 3) Працює теж струнна орхестра, джезова та трубна, кермована п. Остапчуком. Гру останньої житомиряни можуть слухати кожної неділі. Провід "Січі" передбачає ще організацію українського ансамблю пісні й танків, яким проводимуть пп. Пінтов, Ляшевич і Остапчук — словом "Січ" хоче бути осередком культурної роботи по всій області. Нажаль, досі не має "Січ" відповідного приміщення.
Коли вже говоримо про культурні справи, то годі не торкнутись і мистецтва, що його нам залишили большевики: в місті на багатьох вулицях стояли памятники большевицьких вождів та ще з царських часів памятник Пушкіна. В центрі на перехресті чотирьох головних вулиць, де стояла каплиця, побудована в нагоди врятування життя цареві Олександрові ІІІ-ому, большевики молитовню зірвали динамітом, а на її місці поставили памятник Ленінові. Пушкіна зняли. Величавий був памятник большевицького вожаки Щорса. — Ясно, що ті всі памятники виселення міста з насолодою знищило.
Поробили большевики також багато скверів та понаставляли на них непогані фіґури-алегорії в ґіпсу: мати з дитиною, дуже гарні подоби звірят (диких кіз, псів тощо). Дещо з тих справжніх окрас якісь дикуни порозвалювали...
Спеціяльну злість ці дикуни чули супроти фігур, що представляли спорт і фізичну силу: видно тут руку, що не хоче допустити пропаганди сили між нашим народом.
Цікаве тут порівнання психіки большевиків із муринською примітивною: поруч хати без усякої вигоди й у величезному бруді та нехарстві — виріб мистецьки річей! Схід... Видно його ще й в одній речі: перед відходом вязням большевики подали затроєну страву, від якої багато їх повмирало.
[…]
Ненависть до комуни й жидів велика. Вона проявляється не лише в наведених образках, але і в усуванні большевицьких назв. І так усувають большевиками накинені назви місцевостей. Ось напр. м. "Мархлевськ" переіменовано на Довбиші, м. Володарськ Волинський на Горошки, село Кіровка на Новосільці. Не є це властиво переіменування, а просто поворот до старих чисто українських назв. Також переіменовують майже всі вулиці Житомира, яких назви нагадують большевицьку ганьбу.
Цікаво, що при тій ненависти до жидів тамошні українці не мають шовіністичної ненависти до москалів чи поляків, що там жиють. Бо й тамошні неукраїнці працюють у користь нашої Батьківщини й асимільовані державно. Дехто із тих чужинців сидить навіть на високих постах; от головою житомирської Районової Управи є п. Вацлав Лежевський, спецом від економічних справ у житомирській Обласній Управі є п. Лобанцев (москаль) і т. д. Взагалі нема там розполітикування, шовіністичної гризні й особового партійництва.
Коли до них приходять молодики з декламацією про своє "геройство", то нераз почують гірке правдиве слово; ми тут билися за українство й страдали 25 років і більше, a не два-три місяці. Нас саджали й вивозили на заслання і терпіли ми всі. Зате ж не домагаємось тепер заплати чи посад чи протекцій, бо це було звичайне сповнення обовязку. Отже робити з себе героїв і домагатися за те нагород, це противенство, а й взагалі непристойність... Ось в американських індіян є такі засновки: людина обовязана до великої вдяки іншій людині, що вчинила їй добро. Та коли б цей доброчинець домагався сам тієї вдячности, то тимсамим умирає обовязок бути вдячним супроти нього. Отже так є навіть у примітивних народів... А хто з молодиків наших хоче нас старих учити обовязків і домагається за свої геройства особливої вдяки, тому ми скажемо: ми такі ж герої сповненого обовязку, як і ви. Це ж нас виселили з України десять мільйонів, це ж ми були тими, що задержали тут знак і дух Святого Володимира. Отже не лізьте до нас зі своїми "святими" і не навчайте старих, досвідчених. Емігранти є для допомоги, а не для проводу.
22 роки боротьби за саме існування українського народу стерло з тамошних людей усі політиканські наверствування, яких іще так багато з іншій частині Волині чи в нас.
Д. б.
[Краківські вісті, 26.10.1941]
V.
Виїхав сьогодні з Житомира — відвідати рідшій хутір, що його не бачив уже двадцять три роки! Переїзджаю через Чернихів. Ні село, ні містечко наш Чернихів, але було в ньому недавно до чотири тисячі душ жидів. Тепер ані одного. Залишився по болшевиках парк "отдиха", зроблений на місці торговиці. Чернихів, колись маєток Немиричів, мав панську алею осокорів, довгу на три кілометри. Осокори були такої грубости, що пень мусіло обіймати нераз 3—4 людей! Тепер є щоправда малесеньке "мєсто отдиха", де з алеї осокор (на 3 км!), ні одної! Все вирубали, подібно як і ліси довкола. Околиця через те зовсім змінена так, що просто здається: їдеш чужиною, якої й не видав ніколи в житті! Шлях не відновлюваний ще з 1914 року... Проте залишилася церква з вежами. Коло хат нема ніяких ростин, ні садку ні городця — на московський лад, щоб "бил шірок прастор!" Сіґнум темпоріс большевицького часу: коршма, яку держали за царя жиди, перемінена на канцелярію колхозу, який мали теж жиди... Значить була лише "зміна варти". Ясно, що коршма-колхоз стоїть проти церкви...
Їдемо дальше. Ось тут уже повинна бути наша хата-хутір, шість десятин поля, яка десятина саду, величезна пасіка — все обведене тином, люті пси на припоні... Кажу шоферові, що покажу йому, де має стати. Але село кінчиться, останні хати минули ми, а нашої хати нема... Спиняю авто і прошу прохожої, чи не показала б мені, де тут живуть Єфременки. Вона відводить мене шість хат назад та показує на нечувано обдерту хату. — Це тут!
Саду нема вже ніякого. Клуні теж, ні пасіки. На наших 6 десятинах поставили шість інших хат, щоб не було й знаку, що тут жив кулак...
Заходжу в хату. Сестра моя дивиться на мене перелякана й не пізнає... — Сестро, це ж я, твій брат Федір, що пішов з українським військом у 1919 році! — Ще хвилинку недовірливо дивиться на мене, а тоді... Тоді кидається до мене, цілує руки мені, дотикається мене, мов святих мощів. Але не так, як торкаються їх побожні миряни, а так як торкались юродиві: нагально, істерично, якось так, немов шукає уздоровлення, помочі, захисту... І притім істерично ридає, та кричить, кричить. То моє імя, то знов щось, чого не розумію, то знов: — Глянь, що вони з нами зробили!
Крик сестри стягає село на рятунок. Атож заїхали якісь чужинці автом і мабуть кривдять Домку. Але справа помалу вияснюється, щораз більше знайомих приходить мене вітати. І так же, як і сестра, дотикаються мене побожно, і так же — плачуть... Сцена така, що й моєму товаришеві німцеві, який по-нашому не розуміє, стають сльози в очах! Пішла вістка по селі, що приїхав Федір Єфременко. Зійшлось усе село! Не було лише двох — бувшого голови сільради й ще одного комбєда...
Помалу довідуюсь, яке нещастя я спровадив на родину. За мою приналежність до петлюрівської армії родину страшно переслідували. Трьох братів розстріляли, останнього 15 днів перед самою війною. Четвертого засудили на досмертну вязницю за cабoтaж: він був бригадиром управи хмелю й якраз мушка обїла хміль, значить: саботаж... Пятий брат рубає ліс десь коло Архангельська, шостий сидить у Херсоні, у вязниці...
Пасіку спалили на опал, сад теж, навіть підлогу з трьох кімнат (усіх було чотири) вибрали... "Розкулачили" їх зовсім так, що коли б не моїх сто долярів, що я їм був вислав у 1933 голодовім році, то були б тоді з голоду померли. За ті доляри було допитів і допитів, але бодай пережили страшний голодовий 33 рік. Не приходилась людей їсти, як отой селянин у селі Слабові, що зїв рідну жінку й дитину й аж, коли засідався на дитину сусіда, приловили його. З цього ж часу й пішло найгірше прокляття; а, щоб ти людоїдом став!
(Зустрічався я пізніше з тим новочасним проклоном знов у Житомирі — "замість сонетів і октав"...)
Шваґра вивезли до Архангельська, де він помер, а жінку його з пяти дітьми викинули з хати на вулицю. (Це називається: большевицька гуманність і піклування людиною — гл. сталінська конституція...) А найстарша дитина не мала ще десяти літ!
Розказують і плачуть і знову ж отой рефрен: — Глянь, що вони з нами зробили!.. Колись Франко в "Панських жартах" описував радісний Великдень по знесенні панщини:
"Так бачилось, що вік ми ждали,
Аж дотерпілись, достраждали,
Що Він воскрес — посеред нас.
І так якось зробилось нам
У душах легко, ясно, тихо,
Що бачилось. готов був всякий
Цілій землі і небесам
Кричать, співать: минуло лихо!
Найзліщі вороги прощались,
Всі обнималнсь, цілувались,
А дзвони дзвонять, не стають
А молодь бігає, мов пяна,
Кричить що сили в кожний кут,
"Нема вже панщини, ні пана!
Ми вольні, вольні, вольні всі!"
Ба й дітвора, що в старших баче
Й собі вигукує, неначе
Перепелята по вівсі."
Здавалось мені, коли я це читав, що воно надто екзальтоване, паперове, літературне. А ось життя, правдиве реальне життя змалювало мені подібну сцену.
Оповідають далі. Товариші за допомогою сільської босячні й лежнів винищили основно "кулаків"-середняків. Усякі ледарі з комнезамів діставали по дві до чотири тисячі рублів "допомоги", а з нас стягали тисячі податків. Сільську аристократію, по можності винищили. Старші люди повимирали (явище в Совітах нормально-загальне); коли до війни в селі було повно понад 80-літків, то тепер людей поза 60 літ немає зовсім... Підчас 1933 голодового року в селі вимирали з голоду цілі родини... В цьому ж році людоїди ходили "на полювання" так, що люди по селах, а навіть і в Житомирі, вночі з хат не виходили, а дітей, то і вдень не пускали. Бувало зайде ніч, то двері попідпирають і з сокирою в руках ждуть, чи не йде людоїд мордувати...
Слухав я цього оповідання і здавалось, воно взяте з жахливої збірки Едґара По чи Е. Т. А. Гофмана. А проте була це правда, жахлива правда. І здавалось мені, що знову бачу мапу майбутньої Европи, що її видрукував англійський часопис "Трут" у 1890 році ще; а видавцем цього часопису був масон Анрі Лябушер. На тій же ж мапі на місці Росії був напис: Рашен дезерт — російська пустиня! І пригадались мені далі слова жида Семюела Рота ("Ню енд Форевер" — Ню Йорк 1925, стор. 55 і дд.)*) про майбутнього володаря, який покарає тих, що колись гнобили жидів: "А в Росії пощадить він лише немовлят і анальфабетів — решта стане тільки велетенськими цвинтарищами Москви й Петрограду. З Польщі й України зробить гидку пустелю й усіх жінок цих країн знасилують, заки ще вбють їх, на спомин того, що колись зустріло серед них безборонний (жидівський) нарід".
До такого то "раю" довели большевики нашу квітучу Україну. Поля в ній родили не для дітей її, а для жидів, чи там властиво "євреїв" (за слово "жид" давали три роки "допру" — дому поправи!)...
А проте село не піддалось. Саме діти кулаків покінчили вищі школи, а діти лежнів так і залишились на тому ступні, що й були... А кінчили їх з неймовірними труднощами: от мою сестрінку на останньому році школи хотіли викинути зі школи за те, що я петлюрівець; тільки зміна директора школи й швидке закінчення шкільного року дало їй змогу покінчити науку.
Але й морально села не заломила большевицька босячня. Найважніше: не розбили родинного життя: в кожній родині (по 1933 році!) вже є по пятеро, а то й восьмеро дітей! Венеричних недуг у селі нема! Значить і фізично не знищили нас, коли не рахувати тієї істерії, що її я був свідком при зустрічі з сестрою.
Сестрінки, що не бачили мене ніколи, бо народились по моєму виїзді, а все ж таки приходилось їм за мене терпіти, про що я вже вище згадував — якось набожно доторкаються моєї одежі й випитують, випитують... Видно в них цікавість до світа заходу, якого вони ніколи не бачили, тільки чули про нього саме лихе... І ось тепер цей світ при них і не такий, як вони його "повинні були" бачити... Маю вражіння, що я між первісними людьми, які вперше бачать европейця... Не зустрічаю вже лише нашого українського національного українського національного одягу: все повбиране по-міському, на "інтернаціонально"..
Сміявся колись Хвильовий з жінки-філістра: "Я знаю — каже вона до доньки чекістки — "чого ти хочеш: тобі б як би Ленін і Троцький і товариш Раковський прикрили уcі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався... Ну, ні: вони люди розумні і симпатичні, цього сурйозно не зроблять..."
Направду, то вони не були такі симпатічні, але сурйозні, то таки були. Все ж таки папашенька переміг: кулак остався і діти його сьогодні по учрежденіях референтами а з лежнів-босячні скалки летять.
(Далі буде).
*) На цей цитат покликується м. і. відомий ідеолог націонал-соціялістичного руху А. Розен.
[Краківські вісті, 28.10.1941]
(Докінчення.)
VI.
По дорозі з рідної хати до Житомира зустрінувся з давнім знайомим, що тепер у Луцьку. Розказував цікаві речі про наших політиканів і хитрунів одночасно... Але що варт зазначити: бракує у Волині, що була колись під Польщею наших інтелігентів. У такому прим. Радивилові всі (три) лікарі, в Рівному половина — жиди. Зовсім нема фармацевтів, зубних лікарів. Особливо ж недостає лікарів, агрономів, машиністок ("друкарок" по-большевицьки) зі знанням німецької мови. Взагалі з тією німецькою мовою в нас просто скандал. Знаю товариша й журналіста ще вдобавок, який хоч із 1920 року живе на еміграції з Відні, то ще й досі не навчився по-німецьки! А без цього знання годі буде нашим людям дістатись на вільні урядові місця; в наслідку: займуть їх чужинці... Не диво, що луцький український часопис друкує на останній сторінці лекції німецької мови...
Заходжу в Житомирі до Обласного Управління, якого головою п. Яценюк (бувший суддя за царських часів, за совітів викладач у вищій школі — літ яких 60). Саме йде засідання. Реферують поодинокі референти, річево, звязко, видно, що на справі розуміються. Приємно вражає річевий, реальний підхід до справ, не такий, як у наших молодих з-під польського хову... Хоч і тим референтам не так багато літ, всетаки видно, що кожний перейшов тридцятку; прим. шкільний референт 40 літ. Майже всі референти українці (лиш один росіянин) і майже всі... діти кулаків. Здається Самчук мав рацію, беручи за героя своєї "Волині" саме кулацьку дитину... Видно з тих звітів, що здають їх люди з освітою й державним виробленням. Не диво, що німці ставляться до починів Голови та його референтів з признанням, бо бачать наглядно, що це не фразеологи-романтики, а дійсні будівничі. Прочитаєш "Постанови" Житомирського Обласного Управління, то так і бачиш, що хоч вони "літературно" скучні, то якраз такі, як їх мають німці, чи інші державні народи: говорять розумово про те, що треба і як треба, а не сиплять фразами. "Великих слів — великої сили" в них нема.
І ось приходить мені на гадку зміна, яка довершилась в психіці тамошніх українців за тих 22 роки большевицького панування: з романтичної на реалістичну. Ще 1939 року, щось на два місяці перед війною проф. Освальд Буркгардт (він же: Юрій Клен) писав у "Вістнику" про те, що ми фальшиво оцінюємо підсовітську Україну, уявляючи собі її такою, як вона виходить із описів Шевченка: вишневі садки, соловейко і т. п. романтичні прикмети. Писав, що співпрацювати там можна буде добре з тією частиною молодих, які навчилися думати по-державному, реально і — хоч не мають правдивого уявлення про Захід — то проте — люди доброї волі. — Знов же свого часу дразнило мене Липинського порівнювання державно-політичного розвитку України в її демократично-республиканських періодах з таким же розвитком південноамериканських держав.
Тепер у світлі того, що я бачив, стверджую, яка велика правда в тих обох обсерваторів! Коли я говорив у 1940 році з деякими втікачами, старшинами червоної армії, то просто не хотілось мені вірити у те, що вони говорили: Були вони українці, але не націоналісти, а державники. У будівництві держави рішальну вартість мають лише осяги, а не змагання... Цейже лейтенант говорив мені, що українці — це всі ті, які живуть в Україні, за виїмком жидів... Що нарід там хоче справедливого одного господаря, а не соціялістичної республики, якою правили б — так як і скрізь по демократичних республиках — жиди через підставлених арійців-масонів, а то й просто самі.
Пробуваючи в Житомирі, тепер у 1941 році, балакав я з тамошніми визначними людьми. І вони потвердили мені слова цього лейтенанта. Хочуть реальної праці, фахівців мають досить, а й прийняти ще можуть із еміграції чи з західних земель. Бо є де та є на чім працювати: атож біля лиш одного Житомира є величезні фабрики на 10 тисяч, 6 тисяч і 3 тисячі робітників кожна. В руху 16 "маслобоєнь", іде фабрика шкіри, броварі, 17 цукроварень і т. п. Вся майже Україна розбудована тепер технічно добре і перейшла вже в чималій своїй частині з рільничої країни в промислову. Отже приходіть не володіти нами, а працювати з нами. Покажіть себе й свій талант, а коли він справді варта того, то добре його тут оплатять і пошанують...
25 літ боролись тут люди за державу, а не за культурно-національні права мови та літератури; бо ті ж большевики частинно давали. Є тут безліч шкіл, а математику всюди краще знають, як літературу. Від західних українських земель не хочуть вождів, що попадали б туди на білети покійників. Не хочуть навчання, а хочуть праці. Хочуть одного голови. Вони вже мають досить тих усіх революцій і пятилєток. За три пятилєтки — казав мені один бувший комуніст — дочекався я одної пари штанів. Так, давайте мені розумну і сильну владу, щоб я бодай раз у рік міг штани купити... Обіцювали "рай" для моїх правнуків, а я маю здихати для того "раю"?!
Нагадують мені тамошні люди ще оту цибулю з її сьоми шкурами: щобільше їх зідреш, тим біліше, тим гризькіше — сказати б: більш сущне ядро. Здається мені, що того чверть століття революції й постійної динаміки стерло з тих людей уже всі старі шкури: від соціялізму, через лібералізм і до ядра. Себто: тамошні люди нагадують до деякої міри американських чи навіть східньо-українських переселенців-кольонізаторів. Вони хочуть спокійної змоги праці для себе, для родини, в своїй народній атмосфері.
Коли дивлюся на них, на їх цікаву пcихіку: комбінація американського технізму з українським консервативно-родинним спокоєм, то здається мені, що я в Володимирських часах: були робучі племена, які потребують одного — святого хрищення, щоб створити Володимирову Державу. Все ж інше — доложиться їм!
[Краківські вісті, 01.11.1941]
01.11.1941