Він стояв біля вікна і спостерігав, як перелітає з гілки на гілку припутень. Уперше він побачив цих птахів дві тисячі дев'ятого в Берліні. Було сонячно, він сидів на лаві і тримав у руках наполовину розкритий пакунок.
Він зустрівся з нею на Schönhauser Allee. Востаннє він так хвилювався в сімнадцять. Їхня зустріч пройшла невимушено, наче від їхнього останнього перебування разом спливло не двадцять сім років, а один день. На прощання вона простягнула йому щось загорнене в подарунковий папір у більших, менших і геть великих червоних серцях. Він хотів розгорнути його, одначе вона раптом запротестувала.
– Не зараз. Будь ласка, не тут. Це несподіванка.
Він зробив усе, як вона попросила. Й ось з-під надірваних червоних серць на нього позирав край до щему знайомої палітурки.
***
Він був у спогадах про те божевільне літо, як задзеленчав телефон. Припутень на липі все ще шукав місце для гнізда.
Щоразу, коли він замовляє машину і в нього уточнюють номер під'їзду, водій неодмінно зупиняється біля сусіднього.
Жіночі голоси в слухавці рік у рік молодшають.
– Куди Ви будете їхати?
– В аеропорт.
Дівчина назвала вартість проїзду, а по кількох хвилинах надійшла есемеска з номером автомобіля.
***
Таксі чекало біля ґанку. Він умостився на передньому сидінні, випроставши ноги. З колонок позаду тихо лилася музика. Автомобіль один за одним проскакував світлофори.
– Секрет у правильно розрахованій швидкості. Ви поспішаєте?
Він заперечливо похитав головою. Перевага невеликих летовищ — час, заощаджений на формальностях.
До economy class стояла черга з кількох людей. Він наготував паспорт.
***
Вкладаючи у штани пасок, побачив, як у глибині коридору відчинилися двері.
Митник, вийшовши зі службового приміщення, недвозначно прямував до нього.
Він прочекав на цю зустріч багато тижнів, прокручуючи в думках ймовірні сценарії.
– А Ви впевнені, що не помилились?
– Ну Ви ж... Хіба Ви не... — службовець зайшовся рум'янцем. — Можна Ваш паспорт?
Митник, якому на вигляд під п'ятдесят, ледь повнявий, позирав то на вклеєне в документ зображення, то на нього, кілька разів вимовивши його прізвище.
– Мій колеґа має до Вас запитання.
– Ваш колеґа?
– Він унизу. Це ж Ваша там валіза?
– Моя, лише на ній немає моєї фотографії, так само як і на валізах решти пасажирів.
Його уніформований співрозмовник ще більше почервонів.
– Щось негаразд?
– Він Вам усе скаже.
Працівники сектору безпеки, який він щойно перетнув, а тепер вертався назад, супроводжували його здивованими поглядами. З протилежного боку за тим, що відбувалося, спостерігали з кабінок прикордонники.
Він спустився вниз. Ще не встиг наблизитися до стійки, як почув своє прізвище. Митник, який прямував до нього, був молодший і бадьоріший за свого колеґу з другого поверху. Й щось обережне було в його кроках і погляді.
– Пройдіть на хвильку зі мною. Ми Вас довго не затримаємо. Мені потрібно щось з'ясувати.
Виклавши мобілку, він пройшов через рамку.
– Сюди.
Він ступив у показані йому двері. Митник увійшов за ним.
– Зачинити за вами? — напарниця митника зацікавлено вивчала його, пасажира, який пройшов реєстрацію й ось змушений повернутись.
Її колеґа на мить розгубився:
– Так... Ні... Не треба.
За його спиною склацнула клямка.
Вони опинилися вдвох у зачиненому приміщенні. То була крихітна витинькувана набіло комірка, свіжа і чиста, як ще все в цьому не так давно відкритому аеропорту.
– Отакі в нас умови. Кращих поки що немає. Вибачайте.
Службовець чекав на його коментар.
Він мовчки розщепив валізу. Книжки, одяг, засоби особистої гігієни.
– Що Вас цікавить?
– Щось...
– Що саме?
– А там що у Вас таке? — митник пожвавився, показуючи на матірчаний клуночок.
– Волоські горіхи.
– А, це воно і є, — обличчя його співрозмовника випромінювало задоволення. — Вони в шкаралупі?
– Так.
– Знаєте, ці горіхи в шкаралупі... Вони нагадують камінці. Навіщо Вам перевозити літаком каміння? — митник знизав плечима.
– Справді, — сказав він.
– У мене більше немає до Вас запитань.
– Можна йти?
– Як бачите, — митник провів його до виходу, — в нас чисто, світло і досить охайно.
– Авжеж, — підтвердив він, ховаючи мобілку.
Вони могли довго й марудно обнишпорювати його речі, по десять разів перекладати з місця на місце, ставити нескінченні запитання; службовий однострій якоюсь мірою давав їм відчуття, що вони мають на це право.
Вони завернули його, щоб продемонструвати культуру обслуговування і чесноти світлого й добре освітленого боксу для догляду багажу, і з його боку було б невдячністю цього не оцінити.
Щоправда, вони не відшліфували деталей.
***
Спершу завівся правий мотор, потім лівий. По кількох хвилинах літак відірвався від злітної смуги.
Йому подумалося, що з висоти пташиного польоту Львів нічим не відрізняється від інших європейських міст і що він полюбив це місто і що та його любов не має нічого спільного з засліпленням й ейфорією. Вона народжувалася повільно і довго і ще й тепер зовсім не однозначна. Приїхавши вперше, він почувався, наче в пустелі. Сонце розпікало кам'яниці, асфальт і бруківку; його мучила нестерпна спрага, якої він не міг потамувати. На вивісках за замкненими дверима гастрономів, як вони тоді називалися, стояло: «Немає води». Тоді як він виростав у місті на двох річках з чудовою м'якою водою у кранах і колонками просто неба, яких давно вже немає. Згодом він зустрічатиме такі у Відні й Берліні і з насолодою питиме звідти посеред спеки воду.
***
Коли земля зникла під білою ковдрою хмар, він сягнув по наплечник.
На мить він знову опинився у велелюдній кав'ярні на Schönhauser Allee. Потім він прокрутив плівку назад до того літнього дня після випускного вечора, коли він зізнався в коханні. Він наготував тоді значно більше слів, пишномовних і врочистих, проте всі вони зненацька розбіглися, тож він лише мовив:
– Я кохаю тебе.
– І я кохаю тебе.
Він запропонував руку та серце, що не входило в програму. Про таке він з собою не домовлявся, не репетирував і не виношував заздалегідь. Він перевершив сам себе, неабияк собі здивувавшись.
– Я ніколи не вийду за тебе заміж.
– ???
– Тому що я кохаю тебе.
– ???
– І тому що ти трошки крейзі.
Він нічого не зрозумів понад те, що дістав відкоша.
Незадовго перед тим вона попросила дати їй щось про любов, назвавши при тому Бальзака. Бальзака в нього не було, тож він приніс їй книжку, яку щойно завершив, і ходив під колосальним враженням від прочитаного. Любовна колізія в ній не була головною, проте ближче до кінця на її сторінках багатообіцяюче зав'язувалися стосунки двох дорослих людей, жінки і чоловіка.
Він був звихнений на детективах, де все продумано до найменшої дрібниці; найкращі виходили за рамки жанру, і це імпонувало йому ще дужче.
За Бальзака він узявся невдовзі, він осилюватиме його по кілька сторінок на день — нічого зануднішого йому ні до того, ні по тому не траплялося.
***
Він провів рукою по обкладинці, мовби зчищаючи невидимі порошинки часу.
Май Шеваль і Пер Вале.
«Замкнена кімната» у фантастичному перекладі Ольги Сенюк.
Він так і протримає книжку в якомусь заціпенінні, не зреагувавши, коли стюардеса запропонує йому напої.
***
Лаштуючись до виходу, він раптом згадав про припутня. Йому стало цікаво, чи зів'є той, коли він незабаром повернеться, гніздо.
25.05.2016