Тяглість

Набираючи швидкість, реґіональний експрес «Львів – Івано-Франківськ» проскочив Сихів і, прослизнувши під найвужчим й останнім мостом, залишив позаду урбанний краєвид.

Крізь патьоки засохлого бруду він вдивлявся в довкілля, яке зміг би до найдрібнішої деталі, якби займався малярством, відтворити з пам'яті на полотні.

Щоправда, від року до року зелень, яка то підступала, то віддалялась від колії, густішала, доруйновуючи в буйних обіймах потрощені кістяки фабрик, тракторних станцій, приземкуватих складів.

Край очерету, коло залізничного полотна, застиг бузьок. Птах стояв настільки близько, що йому здалося, наче він бачить його погляд і той погляд спрямований до нього. Чи від цього, чи то був звичайний збіг, його оповило дивне умиротворення.

Він вмостився зручніше, лаштуючись заглибитися в роман, який він щонайменше двадцять років як хотів прочитати і на який ось випадково натрапив у книгарні й одразу купив, виклавши десяту частину місячної платні.

***

Чоловік, який підійшов до провідниці, привернув його увагу, ще коли вони сідали в потяг. Щось було в ньому, що вирізняло його з-поміж решти пасажирів, і були то не джинси, не легкі літні мешти і не теніска з гравцем у ґольф, вигаптуваним на нагрудній кишені.

Він не знав, по чому, проте міг з упевненістю сказати, що той прибув здалеку — з Іспанії або з Англії, з Франції чи з Італії, де працював, як тисячі, сотні тисяч таких, як він, заробітчан. На вигляд чоловік мав не більше сорока років.

 Інших пасажирів у відділку, де розташувалася провідниця, не було, експрес їхав напівпорожній.

Чоловік говорив неголосно, виразно вимовляючи слова.

– Вибачте, в туалеті бракує плину для миття рук і паперових рушничків.

Жінка мовчала.

Не дочекавшись відповіді, чоловік попрямував на своє місце.

***

Він знову перевів погляд у вікно і знову побачив бузька, а перегодом двох юних бузьків, які стояли поруч в гнізді і дивилися в далину, і щоразу, відволікаючись від книжки, бачив бузьків, і наступного разу вже не відводив погляду, аж доки вони з'являлися, і щойно тоді поринав у читання.

За Бурштином експрес раптом зупинився. Він відклав книжку і довго спостерігав труби електростанції, з яких клубочився в небо темний дим. Експрес не рушав. Спершу здавалося, наче він пропускає зустрічний потяг, проте назустріч ніхто не їхав. Нарешті колеса покотилися, повільно й невпевнено, раз у раз зупиняючись. По розлитих на дорогах калюжах, по шлаґбаумах без світлових та звукових сиґналів, по нескінченній низці автомобілів, що тяглися від переїзду, по знуджених водіях за кермом і пасажирах, які влаштували на капотах пікнік, він здогадався, що коротка гроза, яка пронеслася над Галичем, вивела з ладу колійну електроніку.

***

З читання його вирвав той самий голос, лише звучав він цього разу по-іншому.

– Доки це триватиме? Скільки ми ще отак будемо повзти? Я купив квиток на експрес, а їдемо повільніше, ніж у рахівському! Що сталося? Ні пояснення, ні вибачення — а якщо мені далі на літак? В нормальних країнах за таку їзду пасажири отримують відшкодування. Паперових рушничків немає, мильний бачок порожній, унітаз весь у рудому накипі, вікна бруднющі, і це за якихось пів року!

Провідниця мовчала.

– Свою землю треба любити.

Пан, який сказав це, був похилого віку.

– За що її любити? За бандюг і брехунів, яких ви вічно обираєте? Навіщо я приїхав сюди?

Провідниця, молода жінка з пофарбованим на чорно волоссям і густим шаром рум'ян, знизала плечима:

– Можете не приїжджати.

Вона підвелася і подалася геть, і він більше не бачив її до самого Франківська, куди вони запізнилися на півтори години, лише чоловіка у віддаленій частині вагону. І того іншого, який розміняв сімдесятку.

***

Малим він не вгавав, аж батько брав його з собою до комори, де зберігалася бульба, маринади й усілякий реманент, потрібний в міському господарстві. Коли підошва, покинувши останню щаблину металевої драбини, торкалася дна підземелля, уява вмить роздмухувала достеменну пригоду. Невдовзі підвал затопило, і хоча воду звідти відпомпували, комори стали непридатними для використання. Труби іржавіли, проривалися, знову і знову затоплюючи відгалуження і переходи, доки поволі будинкове підспіддя перетворилося на смердючу клоаку, де взимку і влітку роїлося від комарів.

Він пригадав такий самий будинок, споруджений у той самий час багато сотень кілометрів на захід від того, в якому він виріс. Він провів там півтора року. Він згадав, як уперше прийшов подивитися на помешкання, знайдене за оголошенням, і господар повів його показати підвал, сухий і доглянутий, і все було так, як за його дитинства — такі самі комори, такі самі жарівки в грубому, проґумованому по краях склі, на такому самому грубому, прикріпленому до стелі кабелі, і тоді він уперше по багатьох роках пригадав ті виправи з батьком.

І таке саме подвір'я перед будинком з підстриженими кущами, деревами, лавами, заасфальтованими доріжками і дитячим майданчиком. Коли йому було вісім, їхнє подвір'я ще виглядало так само, проте в чотирнадцять воно вже стало інакшим, а в шістнадцять про його кращі часи нагадував лише перекривлений стояк з іржавими суглобами, які тримали колись гойдалку.

І дитячий садок. Той, закладений в їхньому районі, мав незрівнянно щедріше простору, тільки не було вже його, а на його місці виросли «прокурорська п'ятиповерхівка», управління освіти і житловий квартал.

І кінотеатр, жалюгідна руїна, звідки смердить сечею, — колись він прокрадався туди на фільми для дорослих, тоді як йому ще не було шістнадцяти. І йому ще було далеко до шістнадцяти, коли він уперше, як згасло світло, цілувався. А потім, коли воно знову спалахнуло, він помітив у першому ряду свого дорослого брата з львівськими друзями, яких той запросив до Франківська погостювати.

І проекти громадських будівель — універмагів, театрів, інститутських та університетських корпусів, які ще нічим не відрізнялися, зате відрізнялося їх виконання, щоправда, ще не так фатально. І старенького архітектора Липку, який розповідав про своїх дідуся і бабцю, які полюбляли гайнути на вихідні до опери в Відень.

І Богемський пратер з атракціонами, яким сто двадцять п'ять років. Вони працювали в кінці дев'ятнадцятого сторіччя, працювали перед першою війною, працювали між війнами, працювали в час війн, працювали, коли на них сипались бомби, і працювали опісля; ті, котрі вижили, не мали що їсти і в що одягнутися, атракціони, однак, працювали. Вони працюють досі.

І всі ті міста, що спливали одне по одному в його пам'яті, лежали на захід від того, де він народився і виростав; його закидали туди ті або інші нагоди чи їх відсутність.

***

Вони вже в'їхали в Івано-Франківськ, зараз експрес викотиться на міст через Бистрицю — зненацька, над самою річкою, він побачив останнього того дня бузька; так близько до міста він їх ще ніколи не помічав. Ще трохи, і вони відлетять, щоб напровесні повернутись назад. І хай би що ставалося, так триватиме рік у рік, всі наступні роки і багато-багато десятиріч.