Чар Марока

В українському письменстві, а ще більше в теоретичному дискурсі і суспільній свідомості значення нефікційної подорожньої літератури мізерне. Що незаслужено, прекрасний приклад цьому – Софія Яблонська. В неї все ніби цілком так, як у решти, і водночас геть по-іншому. Вона мовби жила повнокровним життям представниці державної нації, не забуваючи, втім, що це не так. Народжена в Германові, що на Галичині, в родині священика, випускниця Львівської торговельної школи, вона 1927 року вирушила в Париж вивчати техніку знімання документального кіна.

Мандрівниця побувала в Марокко, Єгипті, Індокитаї, Австралії, Новій Зеландії, Океанії. Пʼятнадцять років Яблонська прожила в Китаї, 1950-го повернулася до Європи, сімдесят першого загинула. Її біографія без жодної прямої дотичности якимось дивним чином переплетена з ледь молодшим від неї французом Камю: Париж, екзистенціалізм, Північна Африка, питання людської гідности в павутині ламань, зламів, деіндивідуалізації і дегуманізації; врешті – автомобільна катастрофа.

До України Софія Яблонська-Уден поверталася через журнал іноземної літератури «Всесвіт». Це її найтриваліша подорож, що, почавшись тисяча девʼятсот девʼятдесятого, щойно зараз завершується.

Мандри українки Яблонської припали на час між обома світовими війнами. Її подорожні шкіци, що їх у легковажному обходженні з жанрами ототожнюють з репортажами, друкувалися в часописах «Жіноча доля», «Діло», «Ми і Світ», «Назустріч», «Нова хата», «Нові шляхи». Її подорожні книжки – «Чар Марока», «З країни рижу та опію» і «Далекі обрії» – вийшли друком між тридцять другим і тридцять девʼятим роками.

«"Чар Марока" є справжній л і т е р а т у р н и й т в і р у розумінні европейськім, а не тільки провінціально-галицькім», – відгукувалася наступного року після появи книжки Дарія Віконська. Віконська єдина, яка наголосила на художніх чеснотах, попри те, що й інші тогочасні критики та рецензенти згадували про привабливість письма Яблонської.

Яблонська випускає приготування, зосереджуючись на самій подорожі, проте стартує її опис не в Касабланці і не в Рабаті, не в Танжері і не в Марракеші, а в південнофранцузькому портовому Марселі: чар Марока починається на півдні Франції. Саме Марокко екстериторіалізується, тоді як Марсель втягується в «екзотичний дискурс». Й ось уже французьке місто сприймається в спільному просторі з Марракешем, а не з Парижем. Поезія перекроює політичну географію. Таке розвертання перспективи на 180 ґрадусів не випадкове і не принагідне. Яблонська вдається до цього прийому, мовби виймаючи властивий зміст зі строкатої шелесткої обгортки. Цікава, оригінальна, подана з гумором диспозиція, коли мандрівниця і ті, кого вона вивчає, міняються місцями, й ось уже не Яблонська спостерігає, а роздивляються її:

Юрба більшає, росте й заливає широку вулицю. Надивившись досхочу на авто, вони починають оглядати інше чудовище – мене.

Чути тривожні питання юрби. «Що це за люди?» – «Звідки?»

Я чую сотню очей на моєму обличчі, що перезирають мене наскрізь, і знову: «Хто це?»

Якийсь араб, що, певно, вже бачив щось подібного, відказує на цікаві запити.

– Це їхня жінка. – Жінка? – А-а-а-а!

Зітхання якоїсь полекші переходить з уст до уст.

– Звідкіля?

– З-за моря, – відказує цей же сам араб.

– А-а-а-а!

– З-за моря, – переходить відгомоном по юрбі.

Араби підсуваються щораз то ближче, а їхні вигуки, мов голос круків, шарпають нерви.

Вона, модерно вбрана європейка, й автомобіль, який її привіз, опиняються в ролі екзотичних обʼєктів, що викликають подив, збентеження, острах. Відповідні конотування – квалітативне («чудовище») і просторове («з-за моря») посилюють ефект. «Заморськість» в семантичній системі українського наративу – одне з найпевніших екзотизувальних кліше. Плюс фактор стать, адже чоловік-водій (француз Рене) не здобуває особливої уваги. Тож орієнталізм, як бачимо, – палиця з двома кінцями.

Розвʼязуючи дилему імперіалізму і поневолення, Яблонська імпліцитно мислить свою батьківщину. Африканська Північ Яблонської – субститут поневоленої і пошматованої між імперіями України:

– Вона українка?

– Ні, – росіянка. А чи це не одна й та сама нація?

Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора разів більша за Францію.

Ці пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.

То що ж веде мандрівницю на Південь? Жадання пригод? «Екзотична журба», властива європейському континетові par excellence, і прирівнянна до туги дорослого за своїм дитинством? Жага свободи? Бажання птаха вирватися з клітки? – з цього ставалося чимало непорозумінь, поразок і проривів. «Цивілізаційний пересит» змушує Яблонську пакувати валізи. Нерозвʼязані питання свого «я», де злилися походження (рідний край, батьківщина) й ідентичність себе-людини й частини природи, ось той потяг, що везе Яблонську. Вона їде розвʼязувати їх і саме їх. З джерел власної тожсамості випливають емоційно пристрасні й поетикально промовисті картини Півночі африканського континенту.

Мініатюрка «Метелик», надрукована 1937 року в «Ділі», не маючи, на перший погляд, нічого спільного з подорожнім циклом, допомагає збагнути «нащо» її подорожей, спосіб сприймання і сенс написаного:

Востаннє я бачила його обезсиленим на даху чорного авта, що досмалювало його знеможені білі крильцята. Вони прилипли до чорної фарби і вже більше від неї не відстали.

Цей метелик пробудив у мені почування бунту. Я зненавиділа місто. Ще того самого дня я покинула Париж і виїхала над Бретанське море, де не тільки метелики, але й люди могли не лякатись за свої крила.

«Метелик» – метафора екзистенції. Співвідносячи себе з метеликом, Яблонська, мабуть, не здогадувалася, до якої неймовірної буквальности це співвіднесення буде підтверджене її життям.

«Цивілізаційний проект» Софія Яблонська піддаватиме критиці. Ці моменти – місця порізу, топоси не так потамованого, як заглибленого болю. Яблонська підважує і цивілізаторство як таке, і побудовану на ньому окцидентальну семіотику:

Першу, річ, що заложили тут европейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх деревʼяними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися за використовування арабського багатства.

Хоча словник («позабирали», «споганили», «повимальовували») містить суттєвий елемент – негативної – оцінковости, Яблонська не зрікається і вже напевне не відмовляється від каварні, понадто ця інституція є місцем зустрічі Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, «екзотики» і «цивілізації», таким собі пограниччям, вкрапленим в європейські і поготів міста, місцем амальгамування. Завуальовуючи свою присутність, мандрівниця вміло приковує увагу читача до молодої арабської пари – зрештою, не на те приїхала Яблонська, щоб розповідати про себе. Чи все-таки?

«Чар Марока» побудовоний на протиставах і наголосах – коли виразніших, коли легких, ненавʼязливих, ледь уловних. Так творяться полюси, а між ними – напруга діалогічности: шкіц «У каварні» versus «Чай у каїда», кава проти чаю, штучність проти невимушености, «цивілізація» проти «природности». В критику «цивілізаційного проекту» вбудовано ґендерний конфлікт, в якому контрагентами є європеєць (француз Манріє) і європейка (оповідачка). Якщо дійовими особами в – європейській – каварні виведені молоді араб і арабка, то в шкіці чаювання ситуація обернено-дзеркально протилежна: європеєць і європейка в арабській оселі. Місцями міняються і території, і субʼєкти.

Прикметно, що ґендерний конфлікт між європейцем і європейкою перенесено з європейського в колоніальний світ. Це додатковий сигнал, яким Яблонська дає взнаки свою проміжну ситуацію:

Каїд подав мені третю шклянку, але Манріє подякував за мене.

– Не забувайте, каїде, що чай ваш кріпко напарений, та що три шклянки можуть впоїти незвичних до цього напитку осіб.

Моя покора була менша від каїдової, та, кепкуючи, завважила я:

– П.Манріє! Ви, скоро, мабуть, обмежете також свободу мого особисто життя, як дотепер обмежуєте мої бажання пізнати, ввійти в життя арабів.

Бажаючи зрозуміти, ввійти в місцеве життя, Яблонська не готова відмовитися від статусу емансипованої європейської жінки. Вона не може бути повністю ні «тут», ні «там». І зрозуміло, бо її мірило – інше. Поєднання двох іпостасей – європейки (представниці цивілізації) й українки (представниці бездержавної нації) надає їй тієї леґітимности, якої бракує туристам, що від них Яблонська всіляко відмежовується. Мандрівниця ніби водить камерою, ми всякчас відчуваємо невидиму присутність цієї «фільмокамери душі», де технічне зливається і підкоряється інтелектуальному й поетикальному. «Чар Марока» – документальний фільм, зроблений з літер.

Подорожування – чудовий, як переконує Яблонська, антидепресант:

Ах ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли недобачуєте в ньому приваб ні цілі – так виберіть собі оцю:

Поїхати в Африку!

Тут ви житимете нескладним життям, радітимете, що сонце золоте й небо синє, дивуватиметеся, чому будівлі не чорніють та чому Атлас, що вирізується шпилястими хребтами на обрії, покритий снігом, а у його ніг дозрілі помаранчі похитуються на сочистих, рясних галузках...

Нагода пошукати втрачений звʼязок з природою – не факт, що він знайдеться: на таке немає ні ґарантій, ні страхових полісів. Спосіб повернутися туди, куди повернутися годі, – в доцивілізаційний рай. У золоту еру нереґламентованої свободи. В дитинство, в яке добиратимуться кожний на свій лад: Рембо – на пʼяному кораблі, Тракль – в образі хлопчика Еліса, а Софія Яблонська – автомобілем, простреленим кулями.

*Подорожні нариси Софії Яблонської «Чар Марока», «З країни рижу та опію» та «Далекі обрії» (видавництво «Піраміда») потрапили у список найкращих книг Форуму видавців 2015.